Ukraiński Żurnal - 2/2009
Союз Європейських Радянських Республік
(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])Текст: Олександр Бойченко, Чернівці
Суперечливе відчуття мусить огортати українського автора, який сідає писати про Європейський Союз для видання, що виходить у Європейському Союзі. Принаймні мене – огортає. Та що там „суперечливе“: шизофренічне, прямо скажемо, відчуття огортає мене у цю мить. Бо ось я сиджу по свій бік межі світів і пишу. Те, що я пишу, Європу влаштовує, сам я – ні. Але те, що я пишу, є частиною мого „я“, правда? Таким чином, виходить, що віртуальна частина мого „я“ має право перебувати в Європі і навіть заробляти в ній якісь гроші, тим часом частина фізична змушена витрачати зароблене вдома. Чи ж не шизофренія?
Звичайно, суто теоретично я міг би хоч завтра поїхати на екскурсію до ЄС. Але практично ні актуальної шенгенської візи, ні поважної причини, щоб отримати її, у мене наразі немає. Ну бо справді: припустимо (хоч і це вже важко припустити, але хай), якимось дивом мені вдалося пропхатися до котрогось із європейських консульств. І що я там скажу?
Як бачу: стою я перед заповітним віконечком і ридаю: „Розумієте, я п’ятнадцять років читаю студентам лекції, ось дивіться, у мене і довідка з місця роботи є, що я п’ятнадцять років читаю їм лекції про Сократа і Цицерона, про Флобера і Томаса Манна, про Джойса і Кафку… Але я досі лише з чужих картинок складаю собі уявлення, як виглядають Акрополь і Колізей, готичні вежі Руанського собору і „будинок Будденброків” у Любеку, колона Нельсона в Дубліні і… Господи, я навіть у Празі ще ніколи не був! А я так люблю Акрополь і Колізей, і готику, і колону Нельсона, і братів Маннів (крім Генріха), і Прагу, я люблю європейську культуру, пустіть мене в Європу, будь ласка, я буду чемний”. Ціле щастя, якщо після цього монологу пані з віконечка викличе до мене лише швидку психіатричну допомогу, а не якийсь більш войовничий підрозділ.
І правильно зробить. Бо наївність пасувала тільки героїням європейських романів доби сентименталізму, та й те я сильно сумніваюся, чи європейські сентименталісти самі вірили в те, що писали. Не кажучи про день сьогоднішній, коли наївність прирівнюється у масовій свідомості до злочину. Кого в Європі може цікавити моя любов? Припускаю, що бравий кагебіст Вова Путін любить Європу з усіма її підставовими цінностями значно менше за мене. Але у Вови Путіна є газ, а в мене газу нема. Тому Вова Путін будь-якої миті сідає в літак і летить цілуватися з Ангелою Меркель на тлі Бранденбурзьких воріт, а я… Ну, я втішаю себе думкою, що з Ангелою Меркель мені не дуже би й хотілося.
Час уточнити: я ображений на Європейський Союз. Можна було б очікувати, що образа ця пов’язана з поганим ставленням ЄС до моєї держави. Насправді – ні. Насправді я сам ставлюся до України як держави дуже погано. Мені навіть цікаво: що взагалі розуміють європейці, коли слухають головних українських політиківу перекладі? Я цих політиків слухаю мовою оригіналу – і не розумію нічого.Мені всі вони видаються зліпленими з брехні, захланності і розумової неповносправності, і я вже не маю сили встановлювати, який інгредієнт у комуз них переважає.
Одне слово, Україна заслуговує на критичне ставлення з боку Європи. Ніхто, так би мовити, не знає ні дня, ні години, але одне я знаю напевно: мої день і година настануть раніше, ніж Україна увійде до ЄС. І на цьому можна було б ставити милу душі нашого президента крапку, якби на схід від моєї держави не лежала Росія,тобто держава, у тисячу разів підлішай паскудніша за Україну. Відтак (дозволимо собі ще на мить повернутися в наївний стан свідомості): якщо покарання мають бути відповідними до злочинів і якщо покаранням за українську недолугість є шлагбаум на нашому шляху до Європи, то з Росією за все, що вона зробила і продовжує робити, весь „цивілізований світ” мав би розірвати дипломатичні стосунки і відгородитися від цієї ракової пухлини людства залізобетонним муром до небес.
Натомість нічого подібного не відбувається. Навпаки: дружніми зусиллями Німеччини, Франції та Італії Росія дефакто має більший вплив на політику Європейського Союзу, ніж деякі „дрібні” члени цієї поважної спільноти на кшталт Польщі чи колишніх прибалтійських республік, чиї волання про перманентну російську загрозу „стара Європа” сприймає як вибрики дивакуватих бідних родичів. Власне, я ось що хотів би знати: чи „стара Європа” справді наївно вірить у те, що Росія – це країна, з якою можна чесно співпрацювати? А чи тут продовжує діяти традиція ідіотичного європейського лівацтва, що змушувала ніби не найдурніших загалом людей Заходу впродовж усього ХХ століття захоплено вітати російські експерименти над людьми і територіями? Правда, у процесі цих експериментів людство зменшилося на кілька десятків мільйонів піддослідних одиниць, але зате який розмах, який масштаб, яка модерністська новизна! А може, справа ще в іншому? Італія ощасливила людство фашизмом, Німеччина – нацизмом, Росія – комунізмом, а Франція просто пересиділа лиху годину в кущах, не заважаючи сильнішим суперникам з’ясовувати, хто з них крутіший. Може, справа в тому, що всі учасники цієї блискучої четвірки досі відчувають спорідненість душ і вдячність одне до одного?
Точкою відліку існування ЄС зазвичай вважається 1 січня 1958 року, коли вступив у дію Римський договір про створення Європейської економічної спільноти. У лютому того ж року до Франції виїхав польський письменник Марек Гласко. Франція саме переживала черговий напад прорадянської ейфорії: Хрущов, демократизація, відлига… Французькі журналісти запитали Гласка, чого бракує, щоб між ними і ним виникло взаєморозуміння. „Радянських танків на вулицях Парижа”, – відповів письменник. Навіть ображений, я не бажаю Європі справжнього зла. Але я хотів би порозумітися з нею. Кілька путінських танків на Єлисейських Полях, кілька розграбованих крамниць і кілька зґвалтованих „старих європейок” могли би вельми посприяти цьому процесові.
