Ukraiński Żurnal - 2/2009

Президентство зв’язків із громадськістю

   Текст: Алла Лазарева, Париж

   „Я не пригадую іншого такого активного головування в ЄС, – зізнався в інтерв’ю французькому телеканалу LCI один із брюссельських чиновників. – Але я такий щасливий, що цей період закінчився!” Несподівана для досвідченого адміністратора щирість пояснюється особливими умовами, в яких довелося працювати службовцям європейських інституцій за французького президентства.   Ніколя Саркозі без коливань висмикував народ з відпусток у серпні, коли Росія ввела танки на територію Грузії, збирав термінові наради й консультації в години, неможливі для нормального чиновницького життя, перевертав догори ногами все, що треба і не треба, коли готувалися важливі, на його думку, міжнародні зустрічі. Якою була ефективність від такої зміни стилю – інше питання. Але очевидне те, що неквапний ритм життя євросоюзівського чиновництва зазнав у другому півріччі 2008 року не одного брутального вибуху. І локальні землетруси не всім сподобалися.

   Спілкування з іншими державними керівниками також не завжди вкладалося в усталені дипломатичні стандарти. Представляючи не себе самого, а Європейський Союз, Ніколя Саркозі дозволив собі брутально висварити американського генерала, який за об’єктивних перешкод не встиг потрапити на зустріч з ним у Кабулі. „Я – президент Французької Республіки, а ви мали бути тут – і все!” – так переповідають його слова присутні при цьому журналісти.

   Також під час візиту до Афганістану Саркозі, згідно зі свідченнями колег, закомандував голові афганської спецслужби „щотижня звітувати про ситуацію французькій амбасаді”. Інакше керівникові афганських силовиків було обіцяно „великі проблеми”. Перевищення повноважень чи надмірний егоцентризм, який не вкладається в рамки жодної політичної місії?

   Вивірена десятиліттями оксамитова європейська дипломатія виявилася не до смаку французькому лідерові. Він набагато більше звертався до преси та громадськості, ніж інші голови держав за попередніх головувань. Він імпровізував, намагався прорватися силою там, де сталі дипломатичні правила не дозволяли рухатися швидше. Розповідають, ніби під час однієї з перших зустрічей із Ангелою Меркель Саркозі почав нараду такою фразою: „Оскільки наші фахівці чудово підготували всі ті теми, які було заплановано до перемовин, ми не будемо на ці теми спілкуватися, а поговоримо про інше. Себто – про імміграцію”. Подейкують, Меркель весь час безпомічно роззиралася довкола, а згодом так і не вибачила французькому колезі несподіваний політичний експромт.

   Діалог з китайськими лідерами також не надто вдався Саркозі. Інциденти з олімпійським вогнем у липні в Парижі, відверті конфлікти довкола зустрічі з Далай-Ламою, негаразди під час самих Олімпійських ігор... Саркозі спочатку войовничо заявив, що не дозволить китайцям наказувати йому, з ким спілкуватися, а з ким ні. А за три дні без галасу скасував зустріч із Далай-Ламою. Чим розчарував як прихильників твердої правозахисної лінії в діалозі з Китаєм, так і прибічників гнучкого, суто комерційного спілкування з країною, яка накопичила найбільший у світі готівковий валютний резерв.

Саркозі на Кавказі

   Але найбільшою поступкою Саркозі з часів приходу до влади стало, мабуть, спілкування від імені ЄС з Москвою. Якщо під час президентської кампанії тоді ще кандидат переконував у необхідності стерегтися Росії, півтора року по тому, вже на чолі Європейського Союзу, лідер Франції радикально змінив дискурс.

   Щойно увійшли до Грузії російські танки, Саркозі запропонував Москві та Тбілісі забезпечити посередництво ЄС. І наразився на жорстку відмову росіян. Гучна комунікативна кампанія, яку він розпочав у французькій пресі, сподіваючись на швидкий успіх, заклякла на півслові. З другого заходу, поступившись по багатьох принципових для грузин питаннях, ЄС в особі Саркозі таки отримав статус мирового судді. Але це посередництво виявилося таким обмеженим у важелях, таким боязким та непевним, що радше виявило слабкість Євросоюзу на міжнародній арені, ніж ту бажану згуртованість, яку сподівався продемонструвати Саркозі.

   В українському питанні також бачимо суттєві відступи. Мабуть, пан президент і сам забув, як у перші дні при владі говорив про „імовірність діалогу про вступ до Європейського Союзу та НАТО України”. Не йшлося про близькі терміни, та й узагалі про жодні терміни. Але на рівні принципу було визнано право і на європейську, і на євроатлантичну інтеграцію для Києва.

   Згодом гучні капризи Москви спричинили перестановку акцентів. Дипломатія Саркозі повернулася до стратегії його попередника Жака Ширака: „Не дратувати Росію”. І хоча підвалини Угоди про асоціацію України з ЄС було закладено саме під час головування Франції, практичної конкретизації цього документа, мабуть, доведеться чекати не один рік. Київ, безумовно, й сам віднаджує європейців своїми внутрішніми політичними чварами. Але і в Брюсселі, зокрема за головування Франції, були раді мати привід не поглиблювати відносини з Україною.

Скільки важить власний імідж

   „Саркозі береться лише до тих тем, які він здатний ефективно та яскраво озвучити”, – зазначає журналіст часопису „Експрес” Ерік Мандоне. Власний імідж важить надзвичайно багато. Тож проблеми, що не обіцяють схвальних публікацій та сюжетів, радше відсуваються у тінь. Як, наприклад, спільна європейська енергетична безпека, для якої такий активний керівник держави не знайшов належного часу.

   Нині, коли головування Франції в ЄС скінчилося, видається, ніби Ніколя Саркозі вже сумує за великою європейською трибуною. Він і далі пропонує міжнародні саміти та конференції, зокрема на близькосхідну тему. І, мабуть, навіть уявляти не хоче, що уваги до нього неминуче поменшає після остаточного приходу до влади нового, харизматичного президента США.

   Розповідають, ніби Саркозі чекав 48 годин, аби телефоном особисто привітати Барака Обаму з перемогою. Відтепер йому не буде аж так просто збудувати ефективні партнерські стосунки з президентом Сполучених Штатів. Визнавати іншого політика привабливішим та популярнішим не є найбільшою чеснотою французького президента.