Ukraiński Żurnal - 2/2009

Україна як локомотив, а не вічний причіпний вагон

(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])

   Текст: Олег Супруненко, Берегово

 

   Попри наявність у Мінюсті 160 зареєстрованих партій, український ринок геополітичних ідей залишається напрочуд бідним та одноманітним. З одного боку, він не припиняє пропонувати споживачеві (виборцю) явно перетермінований, але все ще затребуваний товар під умовною назвою „Возз’єднання Великої Країни“. З другого боку, привабливою все ще залишається ідея євроінтеграції. Наступним і останнім товаром-ідеєю є так званий„третій шлях“, доволі любий українцям – „ні нашим, ні вашим“

 

   Найчастіше йдеться про таку собі переважно рівнинну Швейцарію, лише в 15 разів більшу за справжню. Щоправда, без відповіді на питання – хто і що гарантуватиме нейтралітет цій величезній країні. Здається, це й усе. А тому мені не шкода, задля розширення ідейного асортименту, враховуючи скорі чергові вибори, запропонувати ще одну ідею, яку я б і сам охоче запропонував потенційним виборцям, та не маю відповідного грошового потенціалу. Тому не жалкую її оприлюднювати – беріть, хто хоче. Майже без претензій на „роялті”, бо будучи прихильником „копі-лефту”, вважаю не надто пристойним реєструвати ідеї.

 

 

Як не бути хвостом європейського поїзду

   Очевидно, що про возз’єднання з „великою та неділимою” міркувати не варто. Але і з жаданою євроінтеграцією наразі теж не витанцьовується – розширення Європейського Союзу припинилося явно надовго. Після проблемного перетравлення Унією Болгарії та Румунії навіть перспективи невеликих балканських країн залишаються доволі туманними, не кажучи вже про Туреччину. Нинішній стан консервації ЄС політологи охрестили „втомою від приєднання нових країн-членів”, тож на райдужні перспективи Україні (а разом з нею й іншим країнам розваленого СРСР, які географічно знаходяться в Європі) сподіватись не варто (мова не йде про Російську Федерацію, яка на інтеграцію з Європою не претендує). Минулорічне „спрощення візового режиму”, яке на практиці відбило в чималої кількості українців бажання проходити принизливі посольські процедури доказів типу „я не бомж, не злодій і не потенційний біженець” – добре тому свідчення. Будувати „степову Швейцарію” я особисто вважаю заняттям малозмістовним – бо серед нас практично немає швейцарців. До того ж, щось підказує мені, що про отой нейтралітет співають здебільшого відомо звідки і ким заслані козачки. То чому б не взяти на озброєння таку ідею, в якій би Україна грала роль не задрипаного товарного вагону у хвості європейського поїзду, а локомотиву? Хіба Україна сама не в силах створювати власні союзи і бути в них лідером, а не тільки вічним „вєдомим”? На пострадянському європейському просторі Україна лідирує як за чисельністю населення (неповних 47 мільйонів чоловік), так і за площею (604 тис. км2). Україна тут має найбільші запаси природних ресурсів, найрозвинутіші промислові потужності і транспортні комунікації. І не можна казати, що цей потенціал ми аж зовсім не використовуємо. Ще в 1997 році за ініціативи тодішньої української влади було створене політичне об’єднання з Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану і Молдови із нехитрою назвою ГУУАМ. Після виходу з нього азійського Узбекистану цей союз став більш логічним і благозвучним – ГУАМ, і став таким собі „СНД без Росії”.

 

 

Європейський дім чи гуртожиток?

   Млява діяльність ГУАМу тим не менше підтвердила статус регіонального лідерства України – в 2006 було офіційно оголошено про трансформацію цього об’єднання в міжнародну організацію зі штаб-квартирою в Києві. Новому об’єднанню дали нове ім’я – „Організація за демократію й економічний розвиток”, яке, втім, не прижилося. На мою думку, саме на основі ГУАМу Україна і повинна реалізовувати свій власний геополітичний проект. Окрім лідерства в площі, чисельності населення та рівні валового національного продукту на душу населення (4.200 доларів проти 2.300 у Грузії, 3.100 в Азербайджану і 2.550 у Молдові), для цих країн Україна є ланкою, що єднає з Європою, адже Молдова має кордон лише з Румунією, Грузія – з неєвропейською Туреччиною, Азербайджан узагалі не має кордонів з європейськими державами, окрім Вірменії. Україна ж граничить з Польщею, Румунією, Угорщиною і Словаччиною, а також із Білоруссю, що має вихід на Балтію. Але новизна ідеї не в розвитку оживленого ГУАМу. Мислімо ширше:

в умовах, коли двері ЄС надовго закрилися (а в ХХІ столітті навіть 10 років – це час стрімких, подекуди радикальних змін), Україні не залишається нічого іншого, як створювати навколо себе співдружність, альтернативну і Євросоюзу, і Росії. Звісно, з орієнтацією на подальше злиття з країнами ЄС, але після того, як той перетравить своє розширення, а головне – визначиться, що власне будується: спільний європейський дім чи гуртожиток для мільйонів гостей переважно з мусульманських країн, які прагнуть споживати всі матеріальні блага європейської цивілізації, при цьому відверто зневажаючи всі її нематеріальні цінності. Тобто, Україна могла б стати ініціатором та реалізатором нової „Вишеградської четвірки” для пострадянських країн, що нині опинилися за парканом ЄС та ще й під сильним впливом Російської Федерації.

 

 

Відмовити шкода, брати не варто

   Таке об’єднання може мати різні імена, але однозначно не настільки абстрактні, як „Організація за демократію й економічний розвиток”, і не настільки залежні від мінливого членства як ГУ(У)АМ. Повинне натомість мати певну географічну прив’язку, наприклад, – Східноєвропейська співдружність. Воно однозначно повинне орієнтуватися на Європейський Союз у забезпеченні прав людини та рівня якості життя, проте зростати, не чекаючи – покличуть його приєднатись, чи так і залишать в якості сусідів, в одній компанії з Марокко та Тунісом. Україна повинна стати „локомотивом” такого об’єднання і не обмежуватися краї нами нинішнього ГУАМу. Зокрема, в це об’єднання може увійти й Вірменія, яка зараз налаштована на Росію, великою мірою через невирішену проблему Нагорного Карабаху. Натомість участь протурецького Азербайджану видається мені сумнівною. Нинішня Україна воліє не звертати уваги на відсутність громадянських свобод в цій країні. Але у перспективі перебування в рамках об’єднання демократичних країн держави явно недемократичної буде нонсенсом. Така держава може стати „слабкою ланкою”, що послабляє весь ланцюжок демократичних країн. Себто, Азербайджан у „Східноєвропейській співдружності” може стати аналогом Туреччини в ЄС – і відмовити шкода, і брати не варто, бо європейського в обох випадках дуже вже мало.

   Проте очевидним є необхідність залучення у свою орбіту Білорусі. Включення Білорусі в нове регіональне утворення з Україною на чолі допомогло б обом країнам знайти адекватну відповідь Росії з приводу її „газового шантажу”. Давнє положення, що ця країна є дуже близькою до Росії, стрімко змінюється. Олександр Лукашенко все частіше заграє з Європою, вочевидь, не бажаючи ставати підданим путінської держави. „Останній європейський диктатор” навіть не приховує, що розраховує в цій грі на нашу державу. Так, він навіть вголос ділився мріями про союзну з Україною державу, з якою б рахувались і Європа, і Росія. Втім, опиратись на Лукашенка демократичній державі, м’яко кажучи, не личить. Скоріше – на швидке розвіювання ілюзії багатьох білорусів про вигідність васального існування з Росією в обмін на дешеві енергоносії. На жаль, менше – на ріст національної свідомості тих білорусів, які бояться повної асиміляції з російським населенням. Ріст націоналізму в Білорусі нами повинний всіляко вітатися, причому не тільки на словах. Україна повинна сприяти цьому процесу шляхом розміщення в Україні національно орієнтованих теле- і радіостанцій, створення Інтернет-серверів, друкування преси для Білорусі тощо.

 

 

Ідеологічна контргра

   Не важко спрогнозувати, що влада нинішньої Росії нізащо не погодиться з існуванням такого утворення, як Східноєвропейська співдружність. Неминучою буде гра на сепаратистських настроях у таких точках, як Придністров’я, Нагорний Карабах, Крим, не кажучи вже про фактично анексовані Північну Осетію та Абхазію. Відтак, для нас було б вкрай важливо, аби всі ці території залишалися в рамках нинішніх держав, а українські збройні сили – найбільші в регіоні – виконували там стримуючі миротворчі функції замість нинішніх російських. Крім того, Україна як лідер об’єднання має вести ідеологічну контргру. З території нашої країни повинна вестися інформаційна робота з пропаганди демократичних цінностей, а також викривання реальних проблем самої Росії, якими не займається нинішня російська влада, захоплена неоімперськими проектами (а це й вимирання слов’янського й угро-фінського населення країни, і загроза втрати російського Сходу, і моральна деградація суспільства внаслідок росту алкоголізму та наркоманії, і масове знищення природних ресурсів, і ще багато чого). Особливу увагу необхідно приділяти підтримці зникаючих угро-фінських народів Росії, які нині мають дуже обмежену підтримку ззовні, з боку держав своєї етнічної групи. Ріст їхньої національної самосвідомості може істотно сприяти демократизації самої Росії. Для нас же важливо, аби Росія зайнялася вирішенням своїх справжніх проблем, ніяк не пов’язаних із фантомними болями за втраченими ознаками імперії.

   Розуміючи сучасні політичні реалії, я усвідомлюю, що проект Східноєвропейської співдружності з Україною на чолі, альтернативний як закамуфльованим спробам повернення в орбіту Росії, так і закритому на невизначений термін Євросоюзу, можливий тільки в ході реальної зміни керівної ланки в нашій державі, приходу до влади людей, налаштованих патріотично стосовно своєї країни, мислячих сміливо та неординарно. Нині передумов для приходу до влади таких людей в Україні, на жаль, немає. Що не повинно заважати просувати в суспільстві альтернативні ідеї, в тому числі і шляхом оприлюднення подібних статей.