Ukraiński Żurnal - 2/2009

Місце Росії в Європі очами Путіна і самої Європи

   Текст: Володимир Пукіш, Анапа

   Справді, як писав ще у 1839 році, подорожуючи Росією, маркіз де Кюстін: „Опинившись у країні росіян, ви одразу ж побачите, що їх соціальний устрій здатен обслуговувати виключно їх одних. Щоб жити в Росії, треба бути росіянином, хоча з першого погляду все там проходить так само, як і деінде. Вся різниця – в самих началах”.

   Маркізові цитати стали епіграфами до недавно виданої лондонським видавництвом „Weidenfeld & Nicolson” книги оглядача німецького журналу „Die Welt” Міхаеля Штюрмера (Michael Stuermer) під промовистою назвою „Путін і піднесення Росії” (Michael Stuermer. Putin and the Rise of Russia, London, 2008). Книга ця зацікавить західного читача насамперед певним підняттям завіси над долею „дивовижної та незбагненної” для європейської цивілізації Росії в доленосний, на думку автора, час, що матиме далекосяжні наслідки для решти людства. Автор вважає, що для багатьох росіян цей час, коли Путін уже не є президентом, після війни на Кавказі, десятиліття росту цін на нафту та газ і стрімкого падіння цих цін у зв’язку зі світовою фінансовою кризою, є періодом відчуття особистої нестабільності та ненадійності. Такому висновкові сприяють і численні інтерв’юери Штюрмера, серед якихвідомі західні та російські політики, політологи та бізнесмени.

   З-поміж багатьох тем, піднятих автором у книзі, цікавою є сприйняття Росією країн Євросоюзу через призму західного оглядача. Штюрмер цитує висловлювання Путіна: „Ми – європейська нація”, водночас додаючи, що тодішній російський президент, звичайно, знає про євразійське „покликання” своєї країни, що „ніколи не відмовиться від жодних [своїх] азійських володінь”. Згадуючи ще одне висловлювання, на цей раз уже Горбачова: „Європа – наш спільний дім”, автор вважає, що воно „відображає почуття, глибоко заховані в російській душі”: вічний розрив між матеріалізмом і витонченістю Західної Європи та „мовчазним героїзмом” і духовністю Сходу („між чутливими вигодами Баден-Бадена та крижаної безкрайності Сахаліну”).

   Наскільки ж європейською може бути Росія? Путін дає таку відповідь: „Ми – європейська нація, однак ми живемо як у Європі, так і в Азії, ми багатокультурне та багатоконфесійне суспільство”.

   В радянські часи Москва просто ігнорувала європейську інтеграцію, чекаючи, поки буржуазні держави перегризуть одне одному горло. Поняття „колективного суверенітету” з настільки різними країнами, якими є держави ЄС, – теж не для Росії. Путін вважає, що дуже нелегко „проводити політичний діалог з ЄС, поки його структура лишається такою, як зараз – слабкою та невизначеною”. Одним із показників такої слабкості в царині послідовності та передбачуваності Путін бачить той факт, що головування в ЄС кожної з країн-членів триває лише по півроку. Тобто, стабільність, послідовність і передбачувана спадкоємність політики ставиться супроти лібералізму та демократії в її західному розумінні. Штюрмер цитує слова Путіна про те, що для Росії така „слабкість” Європи могла б мати тактичні вигоди, однак для світового порядку потрібна  сильна Європа. Але тут Росія прагне одержати сповна свою частку в загальноєвропейському економічному та політичному змаганні.

   Після новорічного російсько-українського „газового конфлікту” трохи по-іншому сприймаються слова тодішнього президента Росії, сказані восени 2006-го, про те, що альтернативні газопроводи, на будівництві яких наполягає Росія, не покликані „щосьу когось відібрати”. Хоч книга Штюрмера побачила світ лише місяць тому, з іронією сприймаються звернення  Путіна до європейців, що раніше, коли газові угоди з Україною переукладалися щороку, газова безпека європейців знаходилась у стані постійного ризику, і лише поточна п’ятирічна угода стала „кроком у напрямку європейської енергетичної стабільності”.

   Автор книги згадує реакцію Путіна на звинувачення в несерйозному сприйнятті Євросоюзу Росією і постійних пошуках „двосторонніх підходів” у відносинах із країнами-членами ЄС. Своє бачення Путін висловив на саміті ЄС наприкінці 2006-го у Фінляндії. Він сказав тоді: „Це – застарілі стереотипи, дурнувата атлантична  солідарність. Позиція багатьох європейських країн не є надійною. Росія – це європейська держава з кількома мільйонами мусульман. У нас обширні інтересив Азії… І ми не гаятимемо час на ЄС”.

    Автор книги далі пояснює термін „нова ера конфронтації”, введений в обіг Сергієм Караґановим, директором Інституту Європи Російської Академії наук. Чи стане ця „нова ера” новою холодною війною між Росією та ЄС (і, насамперед, США)? Караґанов вважає, що до цього не дійде. Однак, беручи до уваги події останніх років,що дратували Росію (від розширення НАТО та помаранчевої революції до військових проектів у Польщі та Чехії та підтримки Заходом незалежності Косова), Захід має бути готовим до обуреної риторики на свою адресу, демонстрацій військового потенціалу та „інколи викидів холодних вітрів” з боку Росії…

   Загальний висновок автора, проте, є більш оптимістичним, аніж песимістичним. Він вважає, що відносини Заходу з Росією чекають як хороші, так і важкі часи, що Росія ще довго не буде демократією в західному розумінні цього слова. Однак у Росії відбуватимуться вибори, і, хоч її керівникам час від часу будуть потрібні монстри для звинувачень і „зовнішні вороги” (цим спокушаються і західні лідери, слушно зауважує німецький журналіст), в цьому світі обидва боки – і Захід, і Росія – врешті-решт зблизяться в цілому ряді спільних цілей, серед яких і бізнес, і міжнародні інвестиції та культурний обмін…

   Тож, де місце Росії в Європі і яким його бачить сама Європа, – питання лишається відкритим. Як писав маркіз де Кюстін: „Що таке подорожувати Росією? Для тих, чиї очі відкриті, це – постійна і вперта праця, що полягає в старанному розрізнюванні двох взаємно ворогуючих націй. Перша нація – це Росія як вона є, а друга – це Росія, якою вона хоче себе показати Європі”.