Ukraiński Żurnal - 2/2009

На стику бізнесу і політики

(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])

   Текст: Петро Андрусечко, Познань

 

   Січневе загострення газового конфлікту між Росією та Україною є передусім наслідком непрозорості енергетичного ринку, сформованого після розпаду СРСР. Не зважаючи на відсутність великих покладів енергоносіїв, в Україні, подібно як і в Росії, наживалися величезні капітали на торгівлі газом та нафтою. Разом з молодою державністю в 1990-х роках виникли енергетичні схеми, що в поєднанні з політичними впливами генерували несамовиті гроші. „RosUkrEnergo” – останній приклад дітища, народженого на стику бізнесу і політики. „Активно” сприяв цьому північний сусід. Будучи співучасником створення заплутаних, незрозумілих структур і схем енергетичного бізнесу, Росія прагнула цілковито енергетично підпорядкувати держави близького зарубіжжя.

 

   Прем’єр Юлія Тимошенко, яка спочатку усунула з українського ринку „UkrGazEnergo”, а тепер – „RosUkrEnergo”, прекрасно знайома з історією формування енергетичного ринку України, оскільки сама пов’язана з потужною структурою початку 1990- х років – Єдиними Енергетичними Системами України (ЄЕСУ). Її досвід функціонування енергетичного сектору в умовах відсутності транспарентності виявився безцінним. Приклади „RosUkrEnergo” та таємничого бізнесмена Дмитра Фірташа, як і власне ЄЕСУ та Юлії Тимошенко, не одинокі. Непрозорість, заплутані схеми, закладені в часи розпаду СРСР, призводять до того, що сьогодні надзвичайно складно цілісно й зрозуміло змалювати енергетичний ринок України. Можна лише подати приклади, вказати окремі моменти та постаті, пов’язані з ним.

   Отже, в 1991 році Україна отримала величезний і ненаситний енергетичний ринок. Споживання носіїв енергії в кілька разів перевищувало відповідні потреби у країнах Західної Європи. Причини, вочевидь, слід шукати в структурі промисловості Радянської України та низьких цінах на енергоносії на внутрішньому ринку СРСР. На той момент Україна посідала шосте місце в світі за обсягами споживання газу та третє – за імпортом. Це провокувало величезні видатки на закупки газу, що істотно спустошувало український бюджет. Виникали можливості заробити неймовірнігроші на стику бізнесу та політики.

   Для Росії, а точніше „Газпрому” (багато хто схильний урівняти ці поняття), в першій половині 1990-х Україна була ненадійним ринком, оскільки не мала відповідних сум і за газ не платила. Найбільшу кількість газу „Газпром” продавав на внутрішньому ринку, де ціни були низькими.

 

 

Перший газовий трейдер незалежної України

   З огляду на відсутність живих грошей в українських партнерів поставки туркменського газу в Україну відбувалися „по бартеру”, в обмін на натуральні

продукти. На думку авторів видання „Газпром: нова зброя Росії”, росіяни захотіли клонувати цю схему.

   Організатором з українського боку було заплановано Ігоря Бакая, який

користувався підтримкою Леоніда Кравчука. В 1993 році Кравчук та президент Туркменістану Сапармурат Ніязов уклали угоду про поставки газу, під якою розписався також Бакай. Його фірма „Республіка” мала б отримати від Кравчука добро на квоту поставок газу, за який платила українською продукцією. Остаточно не зрозуміло, чиєю конкретно підтримкою користувався Бакай – самого президента, тодішнього прем’єра Віталія Масола, чи шефа СБУ Євгена Марчука. В кожному разі орієнтовний прибуток „Республіки” мав скласти 500 млн. доларів.    Однак у фірми Бакая раптом почались проблеми. Подейкували, що він не спроможний виконати зобов’язання, і борг України перед Туркменістаном, замість зменшитись, зріс удвічі. Головною причиною витіснення „Республіки” з українського ринку, швидше за все, був наступ „Газпрому”, який співпав з приходом до влади Леоніда Кучми. В певний момент „Республікою” зацікавилася податкова служба та органи юстиції. Слідство припинили „завдяки” пожежі в головному офісі (загорання електропроводки). А „Газпром” з метою реалізації поставок туркменського газу в Україну створив компанію „Itera”.

   В 1995 році Бакай створив фірму „Інтергаз”, яка почала конкурувати

з Єдиними Енергетичними Системами, і відмовив прем’єру Павлові Лазаренку на пропозицію приєднатися до Українського газоресурсного консорціуму. Цікаво, що „Інтергазу” в 1996–1997 роках вдалося реалізувати певні квоти поставок газу (завдяки підписаному з „Газпромом” контракту). Ймовірно, це пояснюється зближенням Бакая з Леонідом Кучмою та лобіюванням кандидатури Валентина Пустовойтенка на посаду прем’єр-міністра.

   Як і більшість тодішніх „бізнесменів”, Бакай подався в політику. Відмовившись 

від депутатського мандата, він 1 червня 1998 року Указом президента був призначений на посаду голови правління Національної акціонерної компанії „Нафтогаз України”. 1 вересня Бакай приймає рішення, яке напряму вдарить 

по бізнесу Юлії Тимошенко. Він вирішує відсторонити від поставок газу усіх наявних трейдерів-посередників. З того моменту реалізація угоди між „Газпромом” та українською стороною здійснюється винятково дочірньою компанією „Нафтогазу України” з ліричною назвою „Торговий дім ,Газ України”.

   Рішення насамперед вдарило по ЄЕСУ, пов’язаних з політичною партією „Батьківщина”, та фірмою „OLGaz”, своєю чергою пов’язаною з Українським Народним Рухом. У цьому контексті випливла постать керівника „OLGaz” – Олега Іщенка, який виступив проти політики Бакая. Іщенко – репрезентант рухівської номенклатури (яка також намагалась зайнятися газовим трейдерством),  незадоволений компромісною щодо „Нафтогазу” позицією лідера Руху В’ячеслава Чорновола. Незабаром у Русі відбувся розкол, а Іщенка не лише звинуватили в фінансуванні бунту проти Чорновола, але й, згодом, – у причетності до його смерті.

   Самий же Бакай тим часом запропонував „Газпрому” підписати довгострокову виняткову угоду з „Нафтогазом України” до 2009 року. Бакая почали звинувачувати в перетворенні „Нафтогазу” на олігархічну структуру, яка надає фінансову підтримку Леоніду Кучмі у президентських виборах. Щоправда, взаємини з президентом за якийсь час після виборів погіршились, оскільки саме тоді з’явилася інформація про фінансування Бакаєм виборчого фонду Олександра Мороза. Бакай, однак, зумів захистити власні позиції. Зрештою, як більшість українських політиків та бізнесменів, він мав вкрай широкі контакти. До його знайомих зараховують Олександра Мороза, Сергія Тигіпка, Віктора Пінчука. Він до сьогодні підтримує контакти з Романом Безсмертним та, ймовірно, з Нестором Шуфричем. До оточення Бакая також включали Григорія Суркіса та Віктора Ющенка. Тоді, варто підкреслити, стосунки не склалися лише з Юлією Тимошенко. Одразу після вступу на посаду прем’єр-міністра вона розпочала активну боротьбу з Бакаєм. У жовтні 1999 року він заявив, що Україна погасила свій борг за газ перед Росією. Однак через два місяці після повернення з Москви Юлія Тимошенко звинуватила Бакая в приховуванні боргу. Мало того, сума заборгованості складала 2,8 млрд. USD і „належала” НАК „Нафтогаз України”. Бакай не витримав і в березні 2000 року подав у відставку.

   Перед виборами Бакай запропонував Віктору Ющенку створити депутатське об’єднання „Правиця” за умови, що той розпрощається з Юлією Тимошенко.

   З жовтня 2003 до грудня 2004 року Ігор Бакай обіймає посаду голови Державного управління справами. На початку 2005 року на адресу керованого ним відомства надходить звинувачення у незаконних витратах на суму 828,5 млн. гривень. Після оголошення його особи в розшуку, Бакай, якого багато хто вважав олігархом („Він сукін син, але свій сукін син”), швидко отримав російське громадянство. Прізвище Бакая знову випливло в ході останньої російсько-української газової війни. Коли Тимошенко звинуватила „RosUkrEnergo” у зірванні переговорів між Росією та Україною, з вуст Юрія Бойка прозвучали закиди на адресу прем’єрки у лобіюванні нею інтересів фірми, за якою стоять Віктор Медведчук та Ігор Бакай. Підписання угоди з Росією цього не підтверджує. Однак сам Бакай в одному з інтерв’ю напрочуд позитивно охарактеризував дії Юлії Тимошенко та підписаний контракт.

 

 

Газова принцеса, яка хотіла бути „Єдиною”

    Свою політичну та бізнесову кар’єру Юлія Тимошенко розпочала в Дніпропетровську. Серед сфер її зацікавлення виявилася також енергетика.  Тимошенко очолила фірму „Корпорація “Український бензин””. У листопаді 1995 року на базі „Корпорації” виникло закрите акціонерне товариство „Корпорація

“Єдині енергетичні системи України””. Як звертає увагу в своїй книзі „Атланти і Каріатиди” Кость Бондаренко, за місяць до того Тимошенко зареєструвала в Москві акціонерне товариство „Об’єднана енергія”. На той момент у самій Росії вже діяли „Єдині енергетичні системи Росії”, однак важко сказати, чи мала Юлія Тимошенко зв’язки з їхнім тодішнім шефом Анатолієм Чубайсом. Закордонним акціонером компанії ЄЕСУ стає фірма „United Energy International Ltd”, якій належало 85 % акцій ЄЕСУ.

   Основою діяльності „Енергетичних систем” були поставки газу до східних та південних областей України, а також співпраця з „Газпромом” та „Укргазпромом” у питанні взаєморозрахунків та транспортування територією України газу закордонним споживачам. До складу „Корпорації” входило 20 промислових, комерційних та наукових фірм, авіакомпанія „JES-Avia”, два банки. У фірмі працювало майже тисяча осіб. Генеральним директором ЄЕСУ стала 36-літня Юлія Тимошенко.

   Прийнято вважати, що у створенні фірми велику роль відіграв Павло Лазаренко, однак насправді він, здається, надавав лише політичний „дах”. Зрештою, цілком ймовірно, він був не єдиним політиком, який підтримував на той момент Юлію Тимошенко та діяльність „Корпорації”. Схоже, з самого початку компанія отримала благословення Євгена Марчука. Тим не менше, саме Лазаренко створив сприятливі умови для діяльності концерну. Таким чином до початку 1997 року ЄЕСУ контролювала 25 % української економіки, успішно обходячи таких конкурентів як „Республіка” Ігоря Бакая. „The Wall Street Journal” писав, що Тимошенко створила імперію вартістю 11 млрд. USD. Інша справа, що при величезних прибутках сума податків складала лише 11 тисяч USD, у той час, як на закордонні рахунки  перераховувалось близько 72 млн. USD.

   Очоливши ЄЕСУ, Юлія Тимошенко змогла порозумітися з керівництвом „Газпрому”. З тих часів гуляє історія (в багатьох версіях) про Тимошенко, яка приїхала на переговори і примудрилася зачарувати й схилити до співпраці президента фірми, бувалого й досвідченого бізнесмена.

   Проблеми розпочались одночасно з відставкою Лазаренка. Президент Кучма, також людина з Дніпропетровська, розпочав чистки у власному оточенні, намагаючись позбутися конкурентів з рідного міста. Нові особи з дніпропетровського середовища були небажані. Юлія вибрала політику і вступила до партії „Громада”, створеної на початку 1990-х Олександром Турчиновим.

   Для ЄЕСУ кінець настав з утворенням НАК „Нафтогаз України” та з діями Бакая. Однак Тимошенко вдалося рекомпенсувати втрати в енергетичному секторі за рахунок політичної діяльності. Вона змогла на певний період порозумітися з Кучмою, і в грудні 1999 року Віктор Ющенко запропонував їй посаду віце-прем’єр-міністра з паливно-енергетичних питань. Тимошенко отримує шанс помститись тим, хто викинув ЄЕСУ з українського ринку. Не витримує двобою Бакай, а за ним у відставку подають інші особи, пов’язані з функціонуванням енергетичного сектору України. Тимошенко прагне створити прозорий ринок, однак це викликає лише  консолідацію ворогів, що завершується її власною відставкою.

   До теми врегулювання енергетичного ринку Тимошенко повернеться в 2005 році, однак лише друге прем’єрство принесе можливість реальної боротьби із залишками кучмівських енергетичних схем. Головним ворогом стануть структури, пов’язані з постаттю Дмитра Фірташа.

 

 

Таємничий постачальник газу

   Одночасно зі зміною керівництва „Газпрому” в 2001 році Україна розпрощалась з компанією „Itera”, посередником у поставках газу з Туркменістану. Без сумніву,  фірму пов’язували тісні стосунки з керівництвом російського газового монополіста, інакше функціонування на українському ринку було б неможливим.

   Отже, таємнича фірма „Eural Trans Gas”, зареєстрована в невеличкій угорській місцевості, замінила компанію „Itera”. І „Газпром”, і „Нафтогаз” стверджували, що це перехідна структура, яку викуплять обидві фірми. Однак, як тільки це відбулося  (хоча жодна з компаній не поспішала виконати обіцянку), спалахнув скандал, якийнепрямо підтвердив існування зв’язків між „Eural” і кримінальним авторитетом Семеном Могилевичем. Без сумніву, „Eural” повинна була мати союзників з обох сторін. Прізвище одного нам відомо точно – Юрій Бойко, тогочасний голова „Нафтогазу України”. Все стало зрозумілішим, коли озвучили прізвище особи, на яку зареєстрована „Eural”.

   Оскільки ситуація ускладнилась, вирішили замінити посередника. Місце „Eural Trans Gas” посіла не менш таємнича „RosUkrEnergo”, створена у 2004 році завдяки протекції російської та української влади. Лобіювання фірми з українського боку знову пов’язують з особою Юрія Бойка. „RosUkrEnergo” зареєстрована в Швейцарії. 50 % ак- цій належить „Газпрому”, решта 50 % – українській стороні. Кому саме, було таємницею майже два роки, оскільки швейцарське законодавство дозволяє не розголошувати власників.

   Російська сторона офіційно заявляла, ще це не її справа. А серед українських журналістів та політиків множились численні версії. Лише коли пролунали чергові звинувачення щодо зв’язків „RosUkrEnergo” з Могилевичем, і компанією зацікавилися американські слідчі органи, в березні 2006 року об’явився власник. Ним виявився Дмитро Фірташ, знайомий Бойка і водночас – офіційний власник попередньої структури, „Eural Trans Gas”. Йому мали належати 45 % акцій. В цій справі, однак, чимало темних плям. Подейкують, що Фірташ не може бути реальним акціонером, а лише підставною особою, а акції, завдяки швейцарському праву, можуть легко змінювати власника.   Звідки з’явилася постать Фірташа в цій справі? Цей мільярдер закінчив залізничний технікум у Донецьку. B 1990-х роках приїхав до Москви і зайнявся бізнесом з Туркменістаном. Там же, ймовірно, допомагав Бакаєві та його фірмі „Республіка” у створенні системи „обміну” газу на продовольчі товари. Фірташ признавався у співпраці з „Itera”.

   Так раптово Дмитро Фірташ стає головним посередником у поставках туркменського газу в Україну. В 2006 році „Газпром” підписав з „RosUkrEnergo” новий контракт на поставки для України всього центральноазіатського газу, який йшов територією Росії, а також на поставки 17 млрд. метрів кубічних газу щороку для Європи. Такого контракту не мав жоден попередній посередник! В обігу були величезні суми.

   Проблеми Фірташа розпочались одночасно з прем’єрством Юлії Тимошенко. В 2005 році їй не вистачило часу. Однак після повернення на посаду прем’єра наприкінці 2007 року Тимошенко розпочала енергійно реалізовувати обіцянку ліквідувати посередників. З дочірньою компанією „RosUkrEnergo” – „UkrGazEnergo” вона справилися відносно легко, оскільки фірма мала українську реєстрацію. У випадку з „RosUkrEnergo”, яка знаходиться поза юрисдикцією України, треба було застосувати складнішу тактику. При під писанні угоди, яка завершила недавню газову війну, раптом з’ясувалося, що„Газпром” – фірма-співзасновник „RosUkrEnergo”, зацікавлена в її ліквідації.  

   Це без сумніву успіх Тимошенко. Помста відбулась, однак до прозорості досі далеко. Невідомо, чи легальним було прийняття „Нафтогазом” газу, який належав „RosUkrEnergo”. Невідомо, що із самим Фірташем, холдінг якого складається з багатьох фірм, що функціонують у різних країнах (до них належить і угорська фірма „EMFESZ”, яка має довгостроковий контракт з „Газпромом” на поставки газу). Чи стали ми свідками завершення ери посередників на українському енергетичному ринку? На це питання чіткої відповіді немає, так само як досі невідомо, хто і з якими інтересами стояв за „RosUkrEnergo”.