Ukraiński Żurnal - 2/2009
„Газпром” грає на випередження
(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])Текст: Алла Лазарєва, Ален Гіймоль,
автори книги французькою мовою
„“Газпром” – нова імперія”
Важко уявити, щоб гігант російської індустрії „Газпром” затявся у новорічному конфлікті з Україною, не маючи за тим прихованої політичної мети. Від початку свого існування, себто з 1989 року, це підприємство грає не лише економічну, але й політичну роль. Чи навіть навпаки: політична роль – найважливіша. Адже комерційна логіка простежується в діях російського монополіста не завжди. Коли ж політичної складової не бачать лише ті, хто не бажає її бачити.
„Наша стратегічна мета є чіткою: ми прагнемо світового лідерства в царині енергетики”, – сказав нинішній керівник „Газпрому” Александр Медведєв у 2007 році.
„Газпром” – це лабораторія нової, путінської Росії, провідник московської експансії на Захід та Схід, механізм упокорення колишніх радянських республік та важіль тиску на решту відносно вільного світу.
Цілком логічно, що Україна, яку Москва щодалі менше згідна випускати з-під свого впливу, не перший раз потрапляє під тест саме енергетичного тиску. Зовні буцімто комерційний конфлікт не лише випробує Україну на здатність до самостійного життя, але й тестує Захід – провідного споживача російського газу – на розсудливість.
Можна виснувати, що нинішня, найгостріша за всю сучасну історію газова криза, завершується з нічийним результатом. Політичний егоїзм країн „Старої Європи” множиться на реальні економічні умови: залежність європейських економічних систем від газу, який неможливо замінити на інше джерело енергії швидше ніж за 4-5 років, політичний розбрат у ЄС, витратний характер української важкої індустрії... Всі ці фактори розширюють поле для диктаторських демаршів Москви. Проте – на який час?
Якщо Європейський Союз таки поставить до дії газогін „Набукко”, в ЄС та його сусідів за рахунок каспійського газу з’явиться правдивий шанс на диверсифікацію газових джерел. Щоправда, політично використовуючи конфлікт із Києвом, Москва сподівалася переконати європейців пристати до своїх нових проектів: Північного та Південного потоків, які заплановано прокласти, обминаючи українську територію. Власне, вибір між „Набукко” та Південним потоком й визначатиме на довгі роки майбутній стиль спілкування між Євросоюзом та Росією. Не лише у енергетичній сфері.
Хоч як би хвалився Кремль перемогою в „газовій війні”, не можна сказати, що від цього двобою з Україною політична збройна одиниця „Газпром” геть не втратила потужності. Перш за все, Москва зазнала суттєвих фінансових втрат. Кожен день кризи вартував по 150 мільйонів незароблених євро. Далі, на рівні державного іміджу, також наявні втрати. Дискредитуючи Україну, Кремль сподівався навернути європейців швидше вкладати кошти в будівництво обхідних газогонів. Але довіра – досить примхлива річ. Вона помалу випаровується, коли забагато енергії вкладається в маніпулятивні технології. Аби зрозуміти сучасну Росію, варто, отже, придивитися до „Газпрому”. Сьогодні він уособлює московське сподівання на реванш, на визнання, на домінуючі позиції. „Газпром” – це та козирна карта Кремля, якою нинішня російська влада сподівається зіграти на випередження. Відновитися на позиції супердержави. Змусити собікоритися. Але на кожен козир існує джокер. Якщо ним стане спільна європейська енергетична стратегія, Росія може і програти.
