Ukraiński Żurnal - 2/2009
ЛЮЛЬКО, ХМИЧОК-ПОДИВ, ПОМІЖКНИЖНИК
(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])Автор: Назар Гончар
Був собі… Є собі і таки буде собі Подух. Хоча не тільки собі і не тільки Подух. Подух – це тільки одне з його імен. Подух – тому, що живе в подушці. Хоча не в самій подушці, тобто таки в подушці, але якщо вже бути буквоїдом – то в пошивці. А саме в… Ні, не так. Все з початку.
Подух не так щоб живе. Подух поживає. Тобто то живе, то не зовсім живе. Як тільки Люлькова мама (або й тато) роздягне подушку, Подух – потух. Як тільки ґудзик свіженької пошивки, одягнутої на Люлькову подушку, прошмигне в свою дірку, Подух – тут як тут. Або, якщо скоромовкою: ґудзик увіпхнувся – Подух увітхнувся, ґудзик увіткнувся – Поґудз увімкнувся. І почав подумувати, ніби він – Подум. Хоча ніякий він не Подум, а тільки Послух і Поґудз. Бо послухати він таки вміє, хоча будь-який порух чи навіть подмух йому все почуте спотворює-поґудзує. Тому переповідає Послух все поґудзано-переґудзано.
Єдине, що цей Потворець повторює без жодної похибки, то це така ось пісенька-колисанка-люлянка:
люлі – Люльку – люлі
всі пісні поснули
лиш одна не спить ще
Люлька нам колише
люлі – Люльку – люлі
всі ляльки поснули
лиш не спить Подушко
шепче щось під вушко
люлі – Люльку – люлі
всі книжки поснули
лиш не Поміжкнижник:
шарудить подвижник
мій старий сподвижник
дивний дивовижник
Подух-Послух поспівує колише тому, що колись, коли ще Люлько був зовсім малий, спав він зовсім мало, хоч зовсім немало його колисали. І Люльком Люлька тато назвав тому, що побоювався за малого, що так йому – дивись – очі на лоба повилазять. Мовляв, спить замало (якихось півгодини на день), а годиться й очам відпочити час від часу. А Люлько тим часом просто боявся заплющити оченята очиська, щоб не проочити якоїсь події, що діється поруч і поряд.
Це ж непорядок і неподобство, якщо не подивитися всього. Всього, вартого подивляння.
Подух-Послух поспівує (ля-ля-ля) ляльки тому, що (ля-ля-ля) лялькою можна (на-на-на) назвати всяку (ку-ку-ку) річ, що годиться для ля-ля-ля-лялькової вистави. Наприклад, подушку – ку-ку. А Подушко Подух поспівує про самого себе, пестливенько. А під вушко Подушко шепче тому, що так воно вже є: з подушки, з-під вушка на вушко шептати якось незручно.
А Поміжкнижник, подвижник, старий сподвижник, дивний дивовижник – це Я, скромний автор цієї геніальної Послухової пісеньки, так геніально заґудзаної, що навіть Поґудз-Дірявоголовий повторює її без спотворень. Я називаюся Поміжкнижником, бо живу поміж книжками, а подвижником, бо шарудіти сторінками – заняття для богатирів (недовго й подвигатися). А старим сподвижником мене названо тому, що це саме Я розказую казки Послухові, поки він спить. А дивним дивовижником – тому, що видів’їм не одне диво, сам такий, ще й чудасієтворець. Чи не найчудернацькішим дивом мушувизнати нашого Подуха.
Найправдивішим іменем для нього було би Хмичок-Подив. Подив – тому, що він постійно дивується. І каже при тому: „Хм”. Тому й Хмичок. Часом „Хм” подиву Подива буває розчарованим і означає „Пхе”, або „Тю”. Та частіше подив (і Подив) – захоплений, і тоді „Хм” означає „Ти диви”. Бувають ще всілякі розмаїті відтінки значень цього „Хм”, іноді вони перемішані так, що не розбереш, що би то мав означати якийсь, наприклад, похмільно-похімічений тон. Дивина, і годі.
Дивно Хмичкові, між іншим, що Я, Поміжкнижник, ніколи не сплю. А мені не дивно. Я не вмію спати, бо Мені й не треба, просто Я ніколи не змучуюся. Про втому Я знаю, ex libris (тобто з книжок). А також зі спостережень. Скажімо, Хмичок, спить цілими днями, а ввечері будиться не раз такий змучений, що починає хникати. Тоді Я кажу йому: ”Хничку, не хнич! Щоб Люлько не нюнькав. Бо Люлько нинька читав-читав, та не начитався, а вже й люлькати кажуть”. Тоді Я Люлькові кажу: ”Добраніч, до Вранішньої Помаранчі”. (Вранішня Помаранча – то Керманич Медобраничів, тобто Вождь Бджіл, тобто Сонце-на-світаннячку). Але голос у мене так би мовити ультразвуковий, і в Люльковім вусі (тобто не в тому вусі, що один з вусів – вуса в нього ще не ростуть, а в одному з вух) опиняється змінений сигнал. І змінений – ще м’яко сказано: мій „ультразвук” ультразручно натрапляє на антену (антена – це тарілкоподібний ґудзик подушки), а далі з ним трапляється трафунок. З вини звивини Хмичкового мозку (тобто нитки, якою антеноґудзик пришитий до пошивки) „ультразвук” ультраскручується-перекручується і переправляється (тобто перекривляється) Люлькові в вухо, – і на барабанній мембрані бринить-чується:
Абрам Абрамич на екрані (пчих)
в програмі „Натще в ресторані” (пчих)
програв стограм, сто грам тарані, (пчих)
вчорашні щі і сандвіч-ланч
і клянчить-клянчить „Реванш! Реванш!”
Або: ґанджі-ґанджі-ґанджі-ґанджі-ґанджі…
І така тарабарщина чомусь справляє на Люлька раз по раз несподівано благотворний вплив. От і тепер Люлько втішився так, ніби насправді йому пощастило почути „правірші найфіліґранніші”. Втішився, втишився, та й люлькає.
Тепер Хмичок буде наслухати, чим Люлько дише. Тоді Подив похмикуватиме, ніби перепитуючи „дійсно? дійсно?”, а насправді перебріховно („снодій! снодій!”) навіюючи під вушко Люлькові сни.
Тут Я вже аж ніяк не можу вплинути на перебіг подій. Будемо сподіватися, що Подух не жахливо позаплутує мої оповідки і Люлькові помисли й почуття…
А Мені тим часом – час і пора полинути-поринути в паломники-пілігрими. Хоча, якщо так подумати, подумати і сказати, то мандрую Я завжди. Бо Я ж – Поміжкнижник, а значить – живу поміж книжками, а якщо вже бути буквоїдом – подорожую від книжки до книжки. Переважно Я виглядаю, як буква Я, але елементарно просто стаю (перекидаюся) м’яким знаком: стаю (перекидаюся) на голову, а промінці, на яких я стояв, як на ніжках, стають (прикидаються) ріжками, і Я їх складаю в один ріг, стаючи єдинорогом ось так – Ь. Без особливих складнощів перетворююся Я й на яку завгодно іншу букву. Бо Я – Буквоподібник, Буквастик, або по-вченому – Літероїд, з наголосом на о. Я не їм літер, Я взагалі нічого (і нікого) не їм. І себе з’їсти не дам. Та й хто би то їв такого собі промінно-прозорого павука, яким Я власне й є.
А павук (до відома анальфабетів) – то па-[в]-ук: в – тут вставне, па – приставне (це такий префікс зі значенням чогось ніби такого не цілком такого: горб, наприклад,і па-горб, кінь, наприклад, і па-кінь), а ук – це букви такої стародавньої мені подібної стародавня назва, а ще (що якраз навіть суттєвіше) – корінь на-ук-и.
Це Я знаю не з книжок, а сам від себе. А з книжок, зі спостережень і головно зі своєї таки голови Я знаю, звідки всі біди людства. Від одного нещастя – браку фантазії. Тобто фантазії то не бракує, бракує небракованої фантазії, не шкідливої (хворобливої, хробачливої, злосливої, глузливої, лайливої, брехливої – жахливої), а щасливої (вродливо-грайливо-мерехтливо-пестливо-цнотливо-зичливої). І Мені бракує фантазії, щоб ощасливити світ вселенською благодаттю. Зрештою, фантазії в Мене просто нема: Я нічогісінько не вигадую, Я всього-на-всього – пастух літер і дослідник (прошу Я Вас) довколалітературного процесу (чи радше процесії, го-го). Гордо це, здається, не звучить, зате є в Мене дорогоцінна вмілість – збуджувати письменницьку уяву.
Моїм письменником (і то нівроку винахідливим, врядигоди) є Люльковий тато, Татулько. ФантазіЯ в нього є. Буває. Правда, не раз теж не без догани. Часто, наприклад, Татулько уявляє собі, що його синулько вже мудріший за нього в той час, як насправді це Татулько буває ще більш немудроголовим впертюльком. Наприклад… ні, поганого прикладу не буду подавати… Подам трохи ліпший: Я вміючитати Татулькові думки і знаю, що часто-густо він картає-бештає себе за „не надто вирозумілу” свою поведінку зі своїм маленьким неслухом. Тоді Татулько стає таким собі Подивом-Хмичком (дивується, що вся його винахідливість розгубилась якраз тоді, коли вона так знадобилась би, щоби нікому не псувався настрій). Але згодом цілком слушно переконує-запевняє себе, а потім і Люлька в тому, що Люлькові таки не забракне розуму бути розумійним.
Я (розумійний щодо відсутности мого безпосереднього впливу на Люльковий сон) вночі можу повністю зосередитися на своїй пілігримській місії – не давати лежма-лежати Татульковій благословенній уяві. Я, само собою, геній, але Мені це вдається не завжди легко. Останнім часом з ночі в ніч Я старанно намагаюся навіяти-вроїти-підказати Татулькові мою геніальну думку про неминучу необхідність нової казки для (і про) Люлька (казку „Люлько й Енелюлько”, де про Мене теж розказано, вже надруковано в книжці „Видавництва Старого Лева”, але Поміжкнижникові до лиця була б своя спеціальна книжечка-гніздечко). А Татулько моїх думок як слід не вміє прочитати (хоч Я й товчуся йому по-голові), сидить ночами при комп’ютері, із втупленими в дисплей очима, в очікуванні-ловленні натхнення слововислову. Мушу не раз пере-кваліфіковуватися з Поміжкнижника на Середдисплейника і проЯвляти на середині дисплея букви, яким властиво там бути мусово. Слід і Мені делікатно так поставити слід у формі імені Євменій Люлище-Гончаркевич.
