Ukraiński Żurnal - 2/2009

Світло зсередини

(Скачати весь номер: 2/2009 [PDF, 1.9 Mb])

   Текст: Тамара Злобіна,

Кам’янець-Подільський

 

  

   У Києві сталася сумна подія – закрився Центр сучасного мистецтва при НАУКМА. Але водночас сталася подія прекрасна – закриття відзнаменували

проектом „І душа і розум і тіло”.

 

 

   Куратор Єжи (Юрій) Онух (директор ЦСМ у 1997–2005 роках) запросив, чи радше влаштував зустріч української художниці зі Львова Олени Турянської та польського митця Мирослава Машлянка. Далі я натикаюсь на своєрідне оніміння. Не так вже й часто вимовляєш „високе” і „прекрасне”, „універсальне”, маючи на увазі справді Високе, Прекрасне й Універсальне. Виявляється, коли мова йде про досвід мистецтва-що-тебе-змінює, звичних слів не досить. Вірніше, вони повертають собі глибинне, правдиве значення лишень у просторі цієї розкішної експозиції, а за її межами (зараз, коли пишу) знову стають буденними та мілкими. І як передати це приголомшливе тілесне відчуття контакту з мистецтвом? Звісно ж, можна сказати, що будь-яке мистецтво переживаєш фізично, адже фізично його бачиш, однак тут йдеться про дуже рідкісний тілесний досвід, який має мало спільного зі звичними спогляданням та аналізом. Роботами цих художників живеш і дихаєш у той унікальний момент близькості, коли ви є на відстані доторку; і в той же час розумієш, що насправді торкнутися неможливо. Щось подібне зі мною відбувалось лише двічі – у просторій залі вільнюського ЦСМ, де інсталяція Зілвінаса Кемпінаса „Літаюча стрічка” змінила простір, а разом з ним і час (назва буквальна – вентилятори створювали потужний потік повітря, на якому кружляло гігантське коло відеострічки); та в „Сліпому світлі” Ентоні Гормлі, де на хвильку втратила себе (кімната заповнена настільки густим туманом, що бачиш навколо лише біле ніщо). Згадані інсталяції оминали будь-які культурні конотації (хоча такі можливі, скажімо,стрічка – як символ нескінченного технічного прогресу) й давали поживу розуму саме через тілесні відчуття, через переживання (брутальної) зміни контексту. У випадку робіт М. Машлянка та О. Турянської зміни простору не відбуваються – ми залишаємося у старовинних залах братської трапезної, з високими склепіннями тарелігійними фресками. І якщо художні засоби З. Кемпінаса (стрічка, повітря) та Е. Гормлі (туман, світло) досить нейтральні, то витинанка і скріплене воском очеретяне плетиво близькі багатьом культурним артефактам.

   Критики порівнюють роботи М. Машлянка з гніздами птахів чи коконами комах, й справді, художник формує сфери чи вигнуті стінки з тонких, гнучких очеретин, скріплюючи їх духмяним воском. Ці величаві форми нагадують про давню ручну працю – плетіння церат, кошиків, тинів, роботу кропітку та медитативну. Химерні витинанки О. Турянської виконані власноруч (в добу плотерів та різографів). Це також старовинна техніка (походить ще з батьківщини паперу – Китаю), неймовірно популярна в нашій частині Європи наприкінці ХІХ століття, коли папір став більш дешевим та доступним. Тим не менше, роботи цих художників не мають жодного „етнографічного” колориту, як можна було б очікувати. Їхня рукотворність – це рукотворність узагалі, виведена на рівень абстракції, позачасова та позанаціональна.

   Описуючи ауру мистецтва, Вальтер Беньямін говорив про особливе відчуття далечини, властиве навіть найближчим об’єктам. І якщо у Е. Гормлі та З. Кемпінаса відбувається тісний контакт (глядач перебуває в цих роботах), то, незважаючи на безпосередню близькість творінь М. Машлянка й О. Турянської до відвідувачів ЦСМ, вони водночас неймовірно далеко. Ця далечина і є серцевиною їх універсального прекрасного. В одній з кімнат М. Машлянко вибудував „сферу”, в яку не можна зайти. Очеретяна стінка прозора і ламка, однак творить відчуття нездоланної перешкоди, ледь чи не провалля між тим, що зовні, і тим, що всередині. У цій логіці є багато спільного з логікою роботи Е. Гормлі, але якщо остання несподівано вириває зі звичного середовища, розчиняє людину в сірому ніщо, то Машлянкові очерети залишають глядача тут і тепер, однак на фізично відчутній межі – межі чого, це вже кожен відповість сам собі. В сусідніх кімнатах пронизані світлом витинанки О. Турянської відкидають на стіни мереживні кола тіней. Їх рисунок подібний на лабіринт, в якому немає абстрактності, як і немає фігуративності. Переплетення світла й тіні створює відчуття оголеності – не власної тілесної, а культурної, бо ці твори чимось (внутрішнім) подібні до наскальних розписів, які створювались із сакральних потреб – бачити важливі для існування речі, опановувати їх, долати їх. Витинанки О.Турянської опановують, візуалізують … душу, віру, таємницю? Підібрати влучні слова знову важко. Скажімо так: ці роботи чимось схожі до молитви.

 

P.S. „І душа і розум і тіло”, проект, приурочений до закриття ЦСМ, видається заповітом для наступного розвитку мистецтва в Україні – адже за „цеховими” війнами (яке мистецтво домінуватиме – традиційне, модерністське чи актуальне), комерційною модою, інтелектуальною критикою і т.д. якось забулося про прекрасне. А воно, виявляється, є.