Ukraiński Żurnal - 10/2008

¡Mañana!, якось було, якось буде...

   Текст: Івана Ґрешлик, Прага

   Жили-були на Пряшівщині українці. Люди веселі, розумні та скромні. А cкромні настільки, що навіть не дуже переймалися тим, коли в них у Пряшеві забрали або знищили театр, радіо, дослідницький кабінет україністики та Руський дім. Щодо останнього, будинок сьогодні належить русинам, точніше, двом русинським об’єднанням, які не вміють між собою домовитися, хто в домі власник, а хто гість. Отже, після того, як українська громада Словаччини „відридала“ свою дозу, і їй надоїло пояснювати словакам, але й, наприклад, молодшій генерації українців, чому в них немає жодного українського центру, клубу – Союз русинів-українців Словацької республіки (СРУСР) заговорив про створення Центру української культури.

   Портал правових статутів https://lt.justice.sk наводить, що ідея створити центр вперше з’явилася в 1996 році і ніби все задокументовано в офіційному протоколі двосторонньої Словацько-Української комісії з питань національних меншин, освіти і культури (далі комісія), який, щоправда, на сайті знайти не можна. Заступники СРУСР твердять, що питання центру стало актуальним аж у 2003 р. Однак у протоколі засідання комісії, що відбулося 26 лютого 2003 р. в Братиславі, наведено, що „Сторони будуть надалі розвивати зусилля вирішити довготриваюче відкрите питання, пов’язане зі створенням Центру української культури в Пряшеві та Центру словацької культури в Ужгороді“. Тоді навряд чи можна 2003 рік вважати початковим періодом обговорень про центр. А щодо 1996 року, то теж важко уявити, що проросійський прем’єр Владімір Мечіар лобіював в уряді створення будь-якого культурного центру, тим більше українського. Теперішній прем’єр-міністр СР Роберт Фіцо теж любить обіцяти й битися в груди. У серпні 2007 року, під час візиту Фіцо в Україну, до нього звернувся Й. Гайніш (голова Maтиці Словацької на Закарпатті) з проханням фінансово підтримати реконструкції Ужгородської загальноосвітньої школи № 21, яка має стати осередком Центру словацької культури в Україні (ЦСК). Фіцо не тільки пообіцяв підтримати заснування центру, але й повідомив, що уряд СР ухвалив виділити 1 мільйон крон (33 194 €) для словацької меншини Закарпатської області, які вона повинна використати „для освітніх та культурних потреб“. Такого щедрого жесту словацьким українцям від українського уряду не дісталося. Поки що. Хоча не секрет, що після візиту В. Ющенка в Словаччину пожвавилася матеріальна підтримка словацьких українців з боку України – їм дарували комп’ютери, літературу, підручники й наново розпочалася в Україні бюджетна програма підтримки зв’язків із закордонними українцями на 2008 р. Важко сказати, як за українців в Словаччині переживає український прем’єр-міністр, але словацький за своїх в Україні – дуже. Варто може процитувати коментар протоколу про виконання завдань української сторони з чергового засідання комісії: „Роберт Фіцо сказав, що згідно з діючим законодавством уряд СР підтримує розвиток освітніх, культурних та духовних потреб всіх національних меншин, включно з українською, і він переконаний в тому, що такою самою політикою керується й уряд України і це підтверджує факт, що в розмові з українським колегою (Й. Гайнішом – прим. І.Ґ.) питання національних меншин учасники не підняли. Бо якби у цій сфері існували проблеми, то вони стали б предметом обговорення“. Значить, якщо тобі у вічі не кажуть, що ти верблюд, то ти ним можеш ніколи й не стати...

Хто на кого чекає?

   Центр української культури (ЦУК) має виникнути в рамках угоди між Міністерством культури СР та Міністерством культури і туризму України, в яку зараховано й створення аналогічного ЦСК в Ужгороді. І саме в цьому проблема. Ідею заснування центрів ніхто із зацікавлених не відкинув, проте на практиці обидві сторони дипломатично викручуються й чемно чекають на крок партнера. У 2007 році в офіційному протоколі про заснування ЦУК наведено: „Українська сторона на основі інформації словацького боку про готовність забезпечити будівлю для Центру української культури в Пряшеві намагатиметься вирішити питання забезпечення будівлі для заснування Центру словацької культури в Ужгороді“. Отже, українці, дочекавшись спритності словаків, які на сьогодні припинили процес ремонту будівлі ЦУК через те, що чекають на закінчення ремонту 4-ої ЗОШ в Ужгороді, в черговий раз гальмують відкриття центрів. Процес побудови ЦСК був припинений через брак приміщення, яке мало для цього виділити Ужгородське управління культури. Впродовж 2006–2007 рр. пропонувалося створити центр у сімейному будинку на Радванці (ХVІІ-ХVІІІ ст.), в частині комплексу будинків, пам’ятки архітектури з 1781р. по вул. Ф. Ракоці, 2 або в частині будинку по вул. Собранецькій, 147, чи то на четвертому поверсі приміщення Закарпатського обласного державного музично-драматичного театру в Ужгороді по вул. Толстого, 12 (площа 263,4 кв.м). Приміщення може й непогані, але після експертизи фахівців виявилося, що ні один об’єкт не відповідає умовам для культурно-освітнього центру. Наприклад: останній складався з малих гримерних кімнаток (кожна – 10 кв.м.) і вузького коридору. Остаточним рішенням є розміщення центру в 21-ій словацько-українській школі, яку планують перемістити до більшого приміщення, де для ЦСК буде виділено три кімнати.

   У Словаччині справа вибору будинку була простішою. Пряшівський самоврядний край сам забезпечив віллу початку ХХ ст., будинок колишнього Районного освітнього центру (700 кв.м.), що знаходиться в центрі міста (вул. Я. Бородача, 5), вже понад два роки чекає на завершення ремонту і відкриття центру. Найближчим часом має вирішитися питання щодо юридичного оформлення передачі об’єкту в оренду СРУСРу за символічну плату. На початок 2009 року заплановано передати історичний будинок в Ужгороді, куди мала б перейти словацька школа, а згодом і ЦСК. На днях там проходить реконструкція.

By the way

   У 2005 році через брак фінансів в обласному та міському бюджеті української сторони словацький уряд зобов’язався взяти на себе реконструкцію та добудову школи, вартість якої тоді становила 2 мільйони 294 гривень (340 861 €). На початку липня ц.р. в словацьких ЗМІ з’явилася інформація, що у випадку прийняття заяви словацький уряд виділить зі свого резерву 9 мільйонів словацьких крон (298 745 €) на реконструкцію будинку в Пряшеві. На останньому засіданні комісії в серпні 2008-го наведено остаточну суму співфінансування СР – 1 300 000 крон (42 963 €). ЦСК в Україні фінансуватиме державне управління, ЦУК в Словаччині – самоврядні органи. Український уряд на 2008 рік виділив 1 мільярд гривень на реконструкцію школи (148 809 524 €), причому в серпні ц.р. майже половина грошей була вже витрачена.

Повторно, але розкішно

   Практика показує, що пересічним етнічним українцям Словаччини до лампочки, скільки хто кому за що заплатив і яке за рахунком засідання комісії відбулося. Якщо вони взагалі тямлять, що якась комісія існує. Їх перш за все цікавить те, коли в них буде власний центр, де зможуть зустрічатися, приймати українських гостей, гурти і нарешті почати (також давно заплановані) культурні чи суспільно-політологічні акції. Наразі обидві сторони комісії регулярно зустрічаються, підписують і чекають... до наступного засідання, а в кращому випадку – на крок другої сторони. Причому всі сподіваються, що „якось воно буде“. І це навіть не дивує, якщо переглянути офіційні протоколи засідання комісії від 2003 року, де щороку майже ті самі люди підписують майже ті самі фрази. Сторони домовляються, що „відповідно до чинного законодавства обох країн надалі докладатимуть зусиль для створення відповідних умов щодо збереження мовної, культурної та релігійної ідентичності кожної особи, яка належить до української меншини у Словацькій Республіці та до словацької меншини в Україні“. Крім того, вони вже увосьме констатують, поглиблюють, підтримують, укладають, вирішують, виконують, функціонують та поширюють. На другому боці, українці Словаччини без угод та підтримки уряду СР не змогли б існувати бодай на такому рівні, як дотепер, оскільки чимало українських установ в Словаччині залежні від державної фінансової підтримки. Тому не треба дивуватися їхній „розкоші“ в підписуванні угод, які інколи нагадують „Чекаючи на Годо“ Беккета. Різниця лише в тому, що про Беккета і його „чекання“ знають люди й сьогодні.