Ukraiński Żurnal - 10/2008
Віртуальні проекти в Польщі
(Скачати весь номер: 10/2008 [PDF, 2.4 Mb])Текст: Анджей Щенсьняк,
незалежний експерт з енергетичних питань, Варшава
Останні три роки в Польщі багато говорять про потребу диверсифікації носіїв енергії. Коли ПІС („Право і справедливість“) керувала останні два роки, ця тема дуже активно обговорювалась. Але я не зауважив жодної конкретної дії, жодної. Це драматична стратегія, яка, на мою думку, закінчиться тим, що ми будемо говорити, говорити, говорити, злити цього ведмедя, натомість жодної альтернативи немає.
На сьогодні подібна поведінка вже негативно відобразилась на Польщі. Ми платимо рахунки за відомий контракт 2006 року, який підписали під час напруження стосунків з росіянами, а вони на чергових переговорах підвищили ціну за газ на 10 %.Але за неофіційними підрахунками вартість газу у 2007 році, вірогідно, складала 320 млн. доларів за рік. Досить багато, оскільки це додаткова квота за газ.
Платити за ніщо?
Друга справа – вхід в „Можейки“ (нафтопереробний завод у Литві, куплений поляками). Проблема в тому, що Росія дуже швидко відключила поставки нафти. Це призвело до суттєвого підвищення вартості діяльності НПЗ. А пожежа на заводі призвела до необхідності додаткового вкладення значних коштів. Отже, в результаті такого поєднання войовничої риторики та відсутності дій ми платимо за те, що нічого не відбувається.
Інший випадок – проект „Нордстрим“, якому Польща сильно противиться. Однак через півтора року черговий газовий контракт завершується, і в нас не залишається жодної альтернативи. Тому я очікую, що росіяни „заспівають“ нам про чергове підвищення цін на 10 %, яке уряд буде змушений проковтнути, оскільки не має жодної іншої альтернативи. Це виникає з нашої політики, яку я просто не розумію. За критику позиції влади критикують мене самого, але для мене тактика польської влади в енергетичних питаннях є самовбивчою. Причому треба сказати, що Польща має шанси диверсифікувати джерела постачання газу, наприклад, підключившись донімецької системи газопроводу, що було б ідеально. До Польщі двічі приїжджав міністр закордонних справ Німеччини – Франк-Вальтер Штайнмайєр, давав інтерв’ю, сам писав статті, пропонував співпрацю щодо газу та побудови інтеркоректорів. Справді, це було б вигідно, оскільки ми відрізані від німецького ринку і сьогодні маємо лише маленьке сполучення, яке нічого не варте. Проблема в тому, що запрошення на „танго“ ми не приймаємо. Аргумент влади такий: це російський газ. Це абсурд! Але він виникає з попередньої філософії. Я пам’ятаю, що в 1999 році міністр економіки Януш Стайнхоф відмовив фірмі, на додаток ще й голландській. Вони хотіли запропонувати нам російський газ, але з їхніх контрактів. Тобто, вони купують газ, все гарантують, забезпечують, а ми лише отримуємо. Штайнмайєр відкинув пропозицію, вважаючи, що купівля російського газу складає небезпеку для Польщі. Для мене це чистий абсурд, але такою є політика. Тут також є альтернатива. В угоді з норвежцями був смішний параграф: Польща застерегла, що не купуватиме російський газ з Норвегії. Очевидно, контракт з Норвегією тепер розсипався, оскільки виявилось, що від інвестицій відмовилось двоє інвесторів. До того ж газ мав постачатися через Данію, і тому це був цілком нереальний проект, який на сьогодні зовсім не розвивається.
Той хоче, а той не бажає
Щодо нафти і проекту „Одеса–Броди–Гданськ“, тут також бачимо лише видимість діяльності. Нещодавно я мав розмову з Марціном Ястшембським (голова правління консорціуму „SAR MATIA“), він їхав на засідання своєї компанії і говорив, що його, можливо, звільнять з посади. Подібні кадрові зміни – це драма. Та фірма насправді є маленькою компанією, яка небагато може зробити, оскільки серед її учасників відсутні постачальники газу, що надало би реальності проекту. Ситуація з „Одеса–Броди“ використовується в політиці, обговорюється на чергових енергетичних самітах. Незабаром ми матимемо черговий четвертий енергетичний Саміт у Баку. Але подібні заходи насправді дуже віртуальні. На попередньому Саміті в Києві президент Ільхам Алієв погодився постачати технічну нафту. Однак у дійсності технічна нафта – це ніщо, оскільки трубопровід не можна наповнити такою нафтою і чекати контрагентів. Я пам’ятаю часи Кучми, коли він три роки шукав нафту для „Одеса–Броди“ і не знайшов. Нещодавно, пишучи рапорт на цю тему, я з’ясовував можливість поставки нафти через Азербайджан і Казахстан. Протягом найближчих п’яти–восьми років шансів на нафту з цих країн немає, оскільки там немає вільної сировини. Наразі та нафта, яку мають Казахстан та Азербайджан, продана по контрактах. А по-друге, ініціатори проекту „Одеса–Броди–Гданськ“ підходять до нього виключно політично, там бракує бізнесової частини. До цього додаймо змінну амплітуду польсько-українських рухів. То Польща хоче, а Україна не бажає; то навпаки, і так було кілька разів. Узгодити не вдається. До цього не вистачає бізнесового чинника, який забезпечив би стабільність цього проекту. Тобто, незалежно від того, який уряд керує, бізнес робить гроші. Це єдиний успішний метод, а Польща, на жаль, його не застосовує. На мою думку, це суто політичні рухи, які слугують тому, аби лише сказати: ми щось робимо. Однак в реальності нічого не робиться. Якщо поглянемо на останні п’ятнадцять років, єдиним реальним елементом, який слугує забезпеченню енергетичної безпеки Польщі, є розширення обсягів нафтопорту, що мало місце в 1994 році, і це фактично єдиний завершений проект у Польщі. Тепер будують третю лінію трубопроводу „Дружба“, і це також очевидний реальний рух, але проблема полягає в тому, що його будують вже п’ять років, і невідомо, чи він десь придасться. Адже трубопровід, який вже п’ять років стоїть порожнім, може бутискладним у використанні з технічної точки зору.
Фантастично чи реально?
Що можна зробити для збільшення енергетичної безпеки в Польщі? Є проект побудови атомної електростанції спільно з Литвою, однак таке будівництво – принаймні на п’ятнадцять років. А в польській політичній ситуа ції це складно реалізувати,оскільки кожен уряд розпочинає працю заново, немає продовження. Тому першою умовою, яку належить виконати, – відокремити політику від бізнесу, тобто зробити політичні рамки енергетичної безпеки, а решту віддати бізнесу. Допоки не буде бізнесу, зацікавленого питаннями розбудови енергетичної системи, політики цього не зроблять. Політики повинні встановити певні рамки гри (наприклад, диверсифікація), і в цих рамках дати свободу бізнесу. Найкращим прикладом є Німеччина, де є добра конкуренція, де діє багато фірм, країна ідеально диверсифікована.
Оскільки польські політики за останні п’ятнадцять років нічого не зробили в питанні енергетичної безпеки, не слід сподіватися, що зроблять щось найближчими роками. Маємо два недавніх приклади: газопорт і трубопровід з Норвегії. Це дещо фантастичні приклади, але у випадку газопорту там щось досліджують, роблять. Це все трохи смішно, оскільки подекуди нагадує Україну, де пан президент говорить, в якому напряму повинна пливти нафта. А в Польщі прем’єр каже, що Акціонерне ТовариствоPGNiNG („Польська нафтова і газова промисловість“) має передати інвестиції газопорта оператору газопроводів GAZ-SYSTEM. Це смішно, оскільки GAZ-SYSTEM – маленька компанія, яка не має капіталу, не має коштів на власні інвестиції, не те, що на побудову газопорту за 700 мільйонів. До того ж хтось має замовити газ для газопорту, хтось має знайти замовника в Польщі. Зрозуміло, що GAZ-SYSTEM не має подібних можливостей. Це повинен зробити PGNiNG або інший сильний гравець. Все наведене ілюструє, що подібні проекти в Польщі мало реальні. Маємо лише політичний вимір. Насправді нічого не відбувається, існують лише плани і проекти.
