Ukraiński Żurnal - 10/2008

Енергетична стратегія України чи консервація залежності?

(Скачати весь номер: 10/2008 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Віталій Кулик, директор

Центру досліджень проблем громадського суспільства, Київ

 

   Україна є енергодефіцитною державою, що за рахунок власних енергетичних ресурсів задовольняє лише половину своїх потреб. Інші ресурси країна змушена заробляти, надаючи транзитні послуги з транспортування чужої вуглеводної сировини зі Сходу на Захід, чи імпортувати, витрачаючи не лише „транзитні“ доходи трубопровідного транспорту, але й частку державного бюджету. Разом із тим енергоємність валового внутрішнього продукту України, з розрахунку на одиницю вартості, в кілька разів перевищує не лише показники розвинених країн, але й середній показник країн СНД.

 

   Світ вступив у епоху війн за ресурси, і рік у рік ці війни будуть ставати все запеклішими. Тому Україна має потребу у власній енергетичній дипломатії, здатній забезпечити реальний суверенітет народу, гарантувати вільний розвиток країни. Документом, який би мав визначати розвиток цієї вітчизняної енергетичної дипломатії, мала стати „Енергетична стратегія України на період до 2030 року“, проте її прийняття спричинилося до виникнення такої кількості запитань, що значно перевищувала очікувані відповіді. При підготовці Стратегії не проводилося досліджень з визначення фактичного об’єму втрат енергоресурсів у різних галузях народного господарства, тому цей показник не відображає реального потенціалу енергозбереження країни. Це призвело до того, що ряд положень Стратегії та самі її принципи вже у 2008 році виявилися нереалістичними.

 

 

Методологічні прорахунки

   Варто зазначити, ще в 2006 році багато українських та західних експертів заявляли, що Стратегія містить низку методологічних прорахунків, які зводять нанівець добрі наміри уряду. Прогнозування макроекономічних показників потреби України в паливно-енергетичних ресурсах, що закладені у вітчизняну Енергетичну стратегію, базується на малоймовірному припущенні. А саме – на сценарному припущенні щодо формування у 2006–2020 роках підвалин постіндустріальної інноваційно-орієнтованої моделі розвитку України, а впродовж 2021–2030 років – завершення її переходу до постіндустріального суспільства. За обґрунтуваннями науковців, наша країна за основними критеріями перебуває на рівні третього технологічного укладу з елементами четвертого (провідні технології авіа-, суднобудування, металургії, виробництво складових космічної техніки), тоді як постіндустріальні країни переважно мають п’ятий технологічний уклад (провідні інформаційно-комунікаційні технології) з елементами шостого (біо- та нанотехнології). Для України, яка й досі цілеспрямовано не створює мережі науково-промислових інноваційних осередків (кластерів) і взагалі офіційно не сформулювала власної інноваційної стратегії, за 15–20 років кардинально змінити структуру економіки, зробити стрибок через два технологічні уклади практично неможливо.

   Складно очікувати ефективності державної енергетичної політики, що сформована на основі хибних кількісних параметрів. І в цьому контексті стає недосяжною кінцева стратегічна мета прийняття зазначеного документа – посилення національної енергетичної безпеки та конкурентоспроможності України. Нові АЕС з чужим паливом Згідно зі Стратегією, планується будівництво 11 нових блоків АЕСсумарною потужністю 16,5 ГВт, 9 блоків, що заміщують існуючі, загальною потужністю 10,5 ГВт та 2 додаткових блоків на ХАЕС по 1 ГВт кожен. Загалом планується ввести в експлуатацію 22 атомні енергоблоки. Водночас створення власного ядерно-паливного циклу Україною за цей період не передбачається черезжорстку монополізацію світового ринку виробництва ядерного палива. Відтак з часом дедалі більше зростатиме вітчизняний імпорт цього енергоресурсу для АЕС, що свідчить про надто високу оптимістичність стратегічно визначених планів скорочення рівня енергозалежності України з нинішніх 55 до 11 % у 2030 році.

   Окрім того, впровадження енергозберігаючих технологій можливе лише за умови переходу на ринкове формування цін на енергетичні ресурси, що передбачалося здійснити переважно ще у 2006–2007 роках. Проте цього не трапилося.

   Аналіз основних показників Стратегії свідчить, що всі вони взаємопов’язані та підпорядковані основній ідеї документа – розвитку енергетики України за рахунок пріоритетного використання атомної енергії та ТЕС, що працюють на вугіллі. Розробники Стратегії виходили з сьогоденного завдання різко зменшити  використання газу, недооцінюючи інші небезпеки, пов’язані з запропонованим планом. Сьогодні Україна є серед світових лідерів використання енергії на одиницю ВВП. Для прикладу, рівня енергоефективності, якого за Стратегією має сягнути Україна у 2030 році, у сусідній Польщі досягнуто вже сьогодні. Стратегія не розглядає проблеми, пов’язані з атомною енергетикою. Зокрема, повну залежність від Росії по паливу та устаткуванню, значні ризики аварій та терористичних атак, забруднення навколишнього середовища під час видобутку урану, невирішеність питання з радіоактивними відходами. І, головне, необхідність надзвичайно великих інвестицій.

 

 

Продати шахти чи запастися вугіллям?

   Стратегія передбачає зростання видобутку вугілля до 2030 року вдвічі. Важко оцінити можливості такого росту видобутку в Україні. Проте ще важче зрозуміти логіку авторів, які сподіваються, що при такому зростанні попиту та необхідності добувати більше вугілля в складних умовах, це призведе до зменшення вартості вугілля.

   14 травня 2008 р. Кабінет Міністрів України ухвалив Концепцію реформування вугільної галузі, яка передбачає до 2010 року збільшення виробничих потужностей з видобутку вугілля до 108,1 млн. та до 2015 року – до 122,5 млн. тонн на рік; збільшення обсягів видобутку вугілля у 2010 році до 90,9 млн. тонн (у тому числі енергетичного – 60,6 млн. тонн, коксівного – 30,3 млн. тонн), у 2015 році – до 110,3 млн. тонн (у тому числі енергетичного – 73,6 млн., коксівного – 36,7 млн.).

   Досягнути таких показників планується за рахунок масштабної приватизації шахт. Кабмін вже підготував 12 таких лотів (загалом їх передбачено 22). Зокрема, до приватизаційних лотів вже увійшли майнові комплекси підприємств „Лисичанськвугілля“, „Волиньвугілля“, шахт „Новопавловська“ і „Новодзержинська“. Міністр вугільної промисловості Віктор Полтавець заявив, що конкурси з продажу шахт можуть відбутися відразу ж після нормалізації роботи Фонду держмайна. Він уточнив, що ряд інвесторів вже висловили зацікавленість у придбанні цих підприємств. Зокрема, у купівлі українських шахт, які видобувають коксоване вугілля, можуть бути зацікавлені „Метінвест Холдинг“, підконтрольний українському бізнесменові Ринату Ахметову, і ВАТ „Міттал Стіл Кривий Ріг“ (власник – Mittal Steel).

   Аналітик ІФГ „Сократ“ Олексій Мушак відзначає, що навіть якщо рішення про приватизацію вугледобувних підприємств буде ухвалене, торги пройдуть не раніше кінця 2008 – початку 2009 року – більшість шахт і об’єднань необхідно спочатку акціонувати.

   Основними учасниками приватизації вугільних активів експерти вважають ArcelorMittal, ІСД, ММК ім. Ілліча, Evraz Group і ДТЕК. Раніше про свій інтерес заявив найбільший в Центральній Європі чеський вугледобувний холдинг New World Resources. Проте не всі експерти вважають, що приватизація вугільної галузі є доцільною. На думку депутата ВРУ від НУ–НС Олександра Клименка, підхід до продажу шахт, запропонований Мінвуглепромом, на согоднішній день не є ефективним. „В умовах, коли у нас немає власного видобутку газу і нафти, а вартість імпортного газу дуже скоро досягне 400 доларів за тисячу кубометрів, запаси вугілля є гарантією енергетичної безпеки країни. У зв’язку з цим я б не поспішав продавати шахти, що мають достатню кількість розвіданих запасів вугілля“, – сказав Клименко.   Підприємства, які раніше вважалися перспективними, мали великі запаси вугілля, зараз не тільки знизили видобуток, а практично не видобувають вугілля. Очевидно, що реалізовується схема з тим, щоб показати їхню збитковість і безперспективність, щоб продати їх за копійки. На думку фахівців вугільної галузі,слід провести радикальні заходи з модернізації вуглевидобутку. Необхідно розібратися з реальними обсягами державних потреб у вугіллі та вкласти необхідні кошти у розвиток найбільш перспективних підприємств. І головне, держава має припинити субсидувати приватний бізнес. Якщо ціна на метал на внутрішньому ринку країни перевищує світові ціни, то чому держава має ще додатково здешевлювати витрати виробникам такого металу? Натомість необхідно змусити власників металургійних підприємств вкладати кошти в ті копальні, що видобувають потрібне їм коксівне вугілля.

 

 

Хто приватизує?

   Варто також зазначити, що часто рішення про роздержавлення підприємств приймалися непрозоро, без публічної дискусії. Головною метою приватизації є посилення вертикальної інтеграції фінансово-промислових груп: „вугілля-кокс-метал“, „вугілляенергогенерація“. Якщо раніше це робилося під інтереси групи „донецьких“, то тепер такі рішення іноді приймаються в інтересах компаній, наближених до керівництва уряду Юлії Тимошенко.

   В Україні вже приватизовано такі шахти, як „Краснодонвугілля“, „Комсомолець Донбасу“, „Павлоградвугілля“, „Червоноармійська-Західна №1“; шахта ім. Засядька – в оренді, а деякі інші – під контролем приватних структур. Приватними власниками цих шахт та орендарями стали ВАТ „Авдіївський коксохімічний завод“, компанія СКМ, ТОВ „Укрпромінвест“, трудові колективи. Частка приватизованих шахт у видобутку вугілля в країні становить більше 35 %. Попри заяви Мінвуглепрому про те, що внаслідок приватизації „збільшився видобуток вугілля, зросла продуктивність капіталу і праці, більшість приватизованих шахт активно залучають інвестиції“, ряд приватизованих підприємств продовжують отримувати державну підтримку, їхні власники занижують прибутковість трансфертним ціноутворенням.

   Не варто забувати, що більшість підприємств вугільної промисловості фактично є банкрутами, які продовжують функціонувати в ринкових умовах лише за рахунок надання державної підтримки. Знизився людський потенціал галузі – за останні 16 років чисельність працівників зменшилася на 640 тис., або 74 відсотки загальної

кількості працівників.

   Також необхідно враховувати людський чинник. Якщо подивитися на список надзвичайних подій, який щодня обновлюється на сайті МНС, то повідомлення про аварії на шахтах там зустрічаються частіше, ніж інші. І якщо раніше Мінвуглепром вказував, що більшість аварій трапляється на державних шахтах, то з 2007 р. ситуація змінилася. Вибух на шахті ім. Засядька в 2007 р., коли загинуло понад 100 гірників, показав, що різниця в забезпеченні технікою безпеки на приватних та державних шахтах не суттєва. Щороку в аваріях гинуть сотні шахтарів і приватизація від цього аж ніяк не рятує.

   Проблема полягає в тому, що на 73 вітчизняних шахтах (у т.ч. на 65 шахтах, підпорядкованих Мінвуглепрому) глибина ведення гірничих робіт сягає 750 м., а на 36 шахтах вона перевищує 1000–1300 м. Вугільні пласти, які відпрацьовуються українськими гірниками, малопотужні, в середньому – 1 метр. Причому 80 % загальної кількості шахтопластів складають круті та тонкі пласти, які найбільш складні для вугледобування. У світі вони взагалі вважаються некондиційними та практично ніде не виймаються. Переважна частина шахтопластів небезпечна при видобутку вугілля. В Україні 90% діючих шахт характеризуються високим ризиком видобутку вугілля через підвищений вміст метану. На 60% шахт існують високі ризики вибухів вугільного пилу. Приблизно половина вітчизняних шахт є високо ризикованими при веденні гірничих робіт через можливі раптові викиди та гірничі удари.

   Скорочуючи видобуток вугілля й відмовившись від ідеї модернізації галузі, ми втрачаємо й енергетичні потужності. Не секрет, що теплогенерації й вугільна промисловість перебувають у симбіозі. А зниження вироблення електроенергії, при

нинішніх потребах народного господарства конвертується в підвищення  цін на електро- і теплоенергію для населення. Ми знову повертаємося  до проблеми тарифів.

   Не слід забувати, що криза вугільної промисловості має прямі наслідки для населення Сходу України. Якщо взяти, приміром, структуру зайнятості населення Донбасу, то побачимо, що величезну її частину становлять саме працівники вугледобувної й вуглепереробної галузі. Не приділивши належної уваги проблемі скорочення видобутку вугільної сировини, держава ставить під загрозу Донбаський регіон у плані збільшення числа безробітних, що своєю чергою перетворить цей

регіон з індустріально розвиненого, у регіон-реципієнт.

   Таким чином, для зростання видобутку вугілля доцільніше не закладена в основу Стратегії зміна форми власності шахт (хоча і це варто робити), а підвищення рівня безпеки видобутку. Комплексна стратегія захисту праці на всіх вугледобувних підприємствах, незалежно від форм власності і впровадження жорсткого державного контролю над його дотриманням.

 

 

Застарілі методи і корупція

   Закладені у Стратегію надмірні виробничі потужності виробництва електроенергії намагаються виправдати переведенням опалення з газу на електрику. Не кажучи про те, що така зміна не має нічого спільного з енергозбереженням, бо передбачає значне збільшення втрат енергії (частина якої все одно буде вироблятися з газу), ми звертаємо увагу на необхідність надзвичайних капіталовкладень в систему транспортування електро енергії. Раціональність таких інвестицій особливо сумнівна з огляду на досить розвинену систему постачання газу.

   Найбільш серйозною проблемою Української енергетичної системи є успадкований радянський підхід до організації енергетичного господарства. Це включає централізованість за принципом етапів виробництва та орієнтація на великомасштабні та низькоефективні об’єкти.

   Неефективна організація електроенергетичного сектору призводить до того, що енергетичне господарство є роздробленим, поділеним за принципом належності до окремого етапу виробництва і тому відсутні необхідні зв’язки, спільні споживачі та спільне диспетчерське управління. Застарілі методи управління обтяжені ще й корупцією у галузі. АЕС, що виробляють близько 50 % електроенергії та мають найгіршу маневреність, мають пріоритетний доступ до електромережі, решта ж працює у хаотичному режимі, не в останню чергу в залежності від особистих контактів. Це зумовлює коливання навантажень у мережі та необхідність у додаткових заходах з регуляції навантажень.

 

 

А де ж енергозбереження?

   Вважаючи на значний потенціал, українська економіка мала б орієнтуватися на енергозбереження замість будівництва нових потужностей виробництва енергії. Підвищення енергоефективності декларується серед пріоритетів розвитку енергетики України, але не підтверджується діями урядів, що можна пояснити зовсім іншими планами, які пропонуються Міністерством енергетики під впливом операторів електростанцій.

    Малі електростанції, незалежно від їх типу, є більш маневреними, надійними, екологічнішими та дешевшими. Зокрема, можливість розташовувати виробництво у безпосередній близькості до місць споживання електроенергії дозволяє відмовитись від практики перегонів електроенергії на великі відстані, при яких втрачається до 20 % електроенергії.

   Якщо розвивати малі та маневрові генеруючі потужності, задіяти та реконструювати вже існуючі ТЕС, і за рахунок цього зменшувати частку великомасштабних та неманеврових потужностей, то навантаження у мережі будуть регулюватися безпосередньо на електростанціях і зникне потреба у побудові додаткових акумулюючих станцій.

   Світова практика підтверджує, що проекти по енергозбереженню, особливо в країнах з надмірним споживанням енергії, є одним з головних напрямків для підвищення конкурентоспроможності національної економіки, зміцнення енергонезалежності держави й пом’якшення впливу індустрії на навколишнє середовище.

   Більшість громадських і багатоквартирних будинків в Україні втрачають як мінімум 30 % тепла. У масштабах України теплозбереження скоротить споживання газу на 45 млн. кубометрів щорічно. Якщо подібні технології будуть впроваджені в багатоквартирних житлових будинках, щорічна економія газу може скласти 2 млрд. кубометрів на рік.

    Якщо Україна має намір серйозно взятися за питання енергобезпеки й скорочення залежності економіки від поставок енергоносіїв і цінових коливань на них, то вона повинна сконцентрувати увагу на одному із трьох китів довгострокової енергетичної безпеки – підвищенні енерго- ефективності. На жаль, цього немає в Енергетичній Стратегії.