Ukraiński Żurnal - 10/2008
Оксана Луцишина: „Головне – не табуювати для себе ніяких тем і говорити правду“
(Скачати весь номер: 10/2008 [PDF, 2.4 Mb])Спілкувався: Vik Коврей, Ужгород
Оксана Луцишина (народилася 1974 року в Ужгороді) – поет, прозаїк, перекладач.
Закінчила факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету за спеціальністю „англійська мова“ (1991). В університеті Південної Флориди здобула ступінь магістра: з французької літератури і жіночих студій (2006). Тепер живе і працює в США, де викладає іноземні мови.
Лауреат „Гранослова“ (1996), „Благовіста“ (1998), „Привітання життя“ (2000). Друкувалася в періодиці та антологіях. Автор двох збірок поезій „Усвідомлена ніч“ (1997) та „Орфей Великий“ (2000), збірки новел „Не червоніючи“ (2007), роману „Сонце так рідко заходить“ (2007).
Кажуть, немає пророка у своїй батьківщині. Здається, закарпатська богема визнала тебе (зрештою, як і Мідянку) тільки після того, як Київ висловив свій респект?
Це не зовсім так. Мене „знайшов“ закарпатський письменник, нині покійний Василь Басараб, а потім закарпатська Спілка письменників надіслала мої вірші у Київ на конкурс „Гранослов“. Щоправда, на той конкурс будь-хто може надсилати твори, і схвалення Спілки аж ніяк не є обов’язковим, але ішов 1996 рік, п’ятий рік незалежності, люди ще не звикли до думки, що Союз розвалився, і що відтепер всеробитиметься не так централізовано. А „респект“, як ти кажеш, висловили тоді поети Київської школи – Віктор Кордун і Михайло Григорів, котрі зацікавилися моїми віршами.
Чи ти, живучи тепер у Штатах, підтримуєш стосунки з Нью-Йоркською групою, іншими американсько-українськими письменниками?
Підтримую. Не знаю, як їх назвати – „американсько-українськими“ чи просто українськими, які тепер мешкають у США, чи американцями з корінням в Україні, бо є і такі. Можу назвати поета Василя Махна, драматурга і перекладача Вірляну Ткач, прозаїка Олеся Бережного, письменника і науковця Марка Роберта Стеха, критика Світлану Матвієнко. Випала і щаслива нагода познайомитися з прозаїком українського походження, який пише англійською, Аскольдом Мельничуком. Взагалі, в Україні недооцінюють явище „діаспори“, бо вважають, що це слово позначає якусь дивну групу консервативних ура-патріотів старої гвардії, українство яких зводиться до колективного поїдання вареників. Марко Роберт Стех має рацію, коли на такі закиди відповідає тим, що починає називати імена гігантів нашої, як він каже, „власної еміграційної літератури“ – В. Домонтовича, Євгена Маланюка, Ігоря Костецького, Емму Андієвську, Юрія Тарнавського, Віру Вовк, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака. Це – діаспора, а низькопробних віршів про неньку і в Україні не бракує і не бракувало. Це діаспора, і це наше, аби ми нарешті усвідомили себе цілісною культурою, без поділу на „тих, хто тут“, і „тих, хто звалив“. Покажіть мені поляка, який би казав, що Ґомбровіч – то не їхнє, або так висловлювався би про Чеслава Мілоша.
Менталітет американців відмінний від нашого... Тому, чи затишно тобі на чужині? Не плануєш повернутися додому назавжди?
На одному рівні: мені затишно там, де мій ноутбук. На іншому – все-таки вдома, тобто в Ужгороді чи навіть у Києві. Бо не всякий ландшафт дозволяє мені писати так і те, що я хочу. А ужгородський переважно дозволяє. Та й київський теж. Я завжди захоплювалась Василем Махном, котрий зумів „перекласти“ ландшафти Нью-Йорка на мову поезії. Думаю, це змінило українську поезію взагалі, розширило її межі. Але в мене із флоридськими ландшафтами дещо інші стосунки. Вірші пишуться рідко. Проза – це інше, проза – мисленнєвий блок, який утримуєш у голові будь-де. Це про творчість. А суто по-людськи... Я можу досить успішно функціонувати в обох просторах, але останнім часом мені трішки важче у Штатах, ніж раніше – весь час таке враження, наче я розмовляю з людьми крізь товсте скло, або ні – знаєш, таке фебеерівське скло, за яким я їх бачу, а вони мене – ні. І я мушу весь час „перекладати“ себе на знайому їм мову. Може, це мине, я не знаю. В Україну загалом хочу, але наскільки „назавжди“ – ще не знаю. Зрештою, в Україні теж є свої труднощі. Ну, це, звісно, дрібниці, і я не це маю на увазі як труднощі, але після того, як я пожила у Штатах, я категорично не переношу хамства, а у нас зайдеш, бувало, в магазин купити меленої кави, тут на тебе і нагавкають... Мене це деморалізує, і я починаю гавкати у відповідь і примножувати погану карму.
Забужко для тебе – це...
Письменник з великої літери.
А чим для тебе є фемінізм?
Фемінізм для мене – це складова частина особистої філософії. Бо це і є по суті розділ філософії, а не поганський ритуал спалювання бюстгальтерів. Коли викристалізовувалася феміністська ідеологія, у світі паралельно відбувалося багато процесів, націлених на те, аби зупинити різні форми гноблення: рух за права чорношкірих, антиколоніальні рухи. Тому що не можна зупинити одну окремо взяту форму гноблення – чи ту, що заснована на належності до однієї статі, чи до раси,чи до народу, чи орієнтації. Фемінізм – це викриття патріархальної ідеології як такої, що витворює „Іншого“, дегуманізує його (в даному випадку – Її), паразитує на Іншому – мовляв, я – норма, я – це чудово, а Інший – ні. Тобто структурно фемінізм – це інша парадигма мислення, новий погляд на світ, без Іншого. А загалом дуже важко у двох словах пояснити, що таке для мене – чи не лише для мене – фемінізм. Це ж дуже велика тема.
Тобі не виходила боком відвертість у твоїх творах? Чи часто тебе запитують про твої сімейні стосунки?
А що таке відвертість? У нас це знівельоване поняття. Вважається, що проза (чи якийсь інший рід письма) є „відвертою“, якщо вона рясніє описами сексуальних сцен, статевих органів та відвідин вбиральні. Але це ще не відвертість, це може бути просто набір слів. Відвертість – це коли за тим постає трагізм, а не лише претензії. От навіть у Лімонова є цей трагізм, попри всю неоднозначність цього автора.
А ще відвертість – це не зовсім означає „вивертати душу“ і описувати все, „як було“. „Як було“ – це справа історика чи журналіста, а у письменника інші завдання. У Джеффрі Юдженайдіса, американського прозаїка, є роман про гермафродита, такого собі хлопчика-дівчинку, чи дівчинку-хлопчика, ніхто цього не знає, навіть лікарі. Твір називається „Middlesex“. Я півдороги була переконана, що це історія самого автора – так переконливо вона написана. Аж поки не зрозуміла, що автор віртуозно вжився у персонажа, що персонаж не повинен бути автором. Головна героїня, чи то пак герой, роману пробує писати, і скоро приходить до такого висновку – що аби все виглядало переконливо, треба взяти лише трохи зі своєї біографії, а далі домислити, і це нічим не гірше. І не менш відверто – просто це ж не мусить бути твоя-твоя історія, голий репортаж. Це – історія і відвертість іншого, твого героя, якого ти вичакловуєш із небуття. Так і про мої, як ти кажеш, „сімейні стосунки“ – справді, мене часто запитують, чи правда, що я з бідної, неповної родини, що я виросла лише з мамою, чи лише з татом, та інше... Але ж це – мої персонажі, а не я. Я не персонаж, я, якщо вже зволите, радше режисер.
Кого з українських письменників любиш перечитувати в Америці? І чи є улюблені чеські, польські автори?
З українських намагаюся прочитати якнайбільше. Читаю, що видають – хоча, звісно, за всіма не встигнеш, та й є речі, які мене мало цікавлять – наприклад, схожі один на одного „молодіжні романи“ про пацанські пригоди. Для мене там замало, так бимовити, екзистенційних відкриттів – це література для підлітків, хоч би що про це казала інфантильна українська критика. Скажу лише, що останнім часом дуже захопилася Галиною Пагутяк, наприклад. Це прекрасний прозаїк. З улюблених польських авторів назву поета Ткачишина-Дицького, дуже люблю Ольгу Токарчук, нещодавно відкрила для себе Войцеха Кучока. Чеських, зізнаюся, знаю надто мало.
Як ставишся до двотисячників та куди зараховуєш себе сама?
Мабуть, до покоління дев’яностих. Хоча прив’язка до покоління – це не надто, як на мене, помічна річ. Це велика умовність, бо те, що називають „поколінням“ – насправді часто є лише феноменом тусовки. Завжди існують, існували люди поза тусовкою, які не одразу сприймаються загалом як частина того чи іншого покоління, хоча за стажем в літературі чи за віком вони ними і є. От, наприклад, було у США „покоління бітників“, а були митці поза цією течією – ну, і як їх класифікувати? А у дебатах на кшталт „Чи є таке покоління, чи його нема?“ (наразі мова про двотисячників – ти ж, мабуть, стежиш за цими суперечками, і в пресі, і в режимі онлайн) я участі не беру. Бо навіть якби двотисячників не було, їх варто було би вигадати. Чому ні? Стільки драйву, запалу, текстів, та навіть непорозумінь, зрештою. Це ж гарно. А як це назвати – тусовкою, поколінням чи літературою – не так важить. Про двотисячників ще таке цікаво. Це люди, в яких є іскра здорового ідеалізму, не так, як у всіх, хто ще всьорбнув радянщини і зазнав суто радянського виховання. Для нас ідеалізм був неможливий – це було щось із розряду піонерських доручень.
Ти була учасником ЕротАртФесту „Березневі коти-2“. Чи є у твоїх текстах еротика і яке твоє ставлення до неї?
По-перше, визначити еротику як жанр дуже складно. Один із моїх професорів, дисертант Ролана Барта, квебекський письменник Гаетан Брюлот спільно із Джоном Філіпсом нещодавно уклав Енциклопедію еротичної літератури. Це – два гігантських томища, і всіх включених у перелік письменників укладачі мусили прочитати і вирішити, чи то „еротика“, чи ні. Розкішна праця і дуже цікава. До речі, великий відсоток авторів, про яких ідеться – французи. Європейська еротика переважно родом із Франції, із XVIII століття... Нині маркіз де Сад у Франції є практично канонічним автором. По-друге, еротика (гаразд, нехай уже буде цей термін) – це частина життя, реальності, то як же до цього можна „ставитися“? Якщо виникає необхідність, то пишеш на цю тему, от і все. А не виникає такої необхідності – не пишеш. Головне – не табуювати для себе ніяких тем і говорити правду. Мабуть, іноді у мене в прозових текстах трапляються еротичні моменти. У віршах – рідше, вони у мене переважно такі, гм... готичні. Хоча два чи три відносно „еротичних“, напевно, знайдеться.
Недавно ви з Маріанною Кіяновською вчинили паломницький набіг на Широкий Луг до Петра Мідянки. Що для тебе феномен Мідянки?
„Паломницький набіг“ – це непоганий оксюморон… Але поїздка до Мідянки саме як „паломництво“ – мабуть, влучно. Перша книжка Петра Мідянки, яку я прочитала –„Фараметлики“ – справила на мене неймовірне враження. Це було щось модерне, нове – і разом із тим архетипне. Потім надибала в газеті інтерв’ю з ним, згодом познайомилися. Поезія – як і хороша, вдумлива проза – це спосіб творити свідомість, а не лише висновувати рими чи історії, і вірші Мідянки – тому свідчення. Він пише про рідні гори, але яке то відмінне від „чічок-смерічок“ малоосвічених віршарів! Його Закарпаття – то космогонія, а не сукупність поверхових вражень.
У мові твоїх текстів чомусь зустрічається більше галицизмів, ніж лексики закарпатських діалектів. На це є якісь причини?
Мій батько галичанин. Перші роки життя я прожила у місті Самбір Львівської області, хоча народилася в Ужгороді. Потім щоліта приїжджала у Самбір до татових батьків. Батьки матері – теж не корінні закарпатці, вони з Центральної України, приїхали в Ужгород після війни. Якось була така дружня дискусія у літературному колі – кого можна вважати закарпатцем. Одна людина сказала – того, хто народився на Закарпатті. Друга – ні, того, хто тут живе чи жив. А третя – ні, того, хто тут помер.Так і не погодилися на чомусь одному. Але хоча я не живу більшу частину часу в Закарпатті, про смерть думати поки що не маю охоти, а родина моя походить з інших областей, я все-таки усвідомлюю себе закарпатським українським письменником.
Ти маєш дві поетичні й дві прозові книжки. Якою буде наступна книжка? Ким ти себе більше відчуваєш: поетом чи прозаїком?
Можливо, наступною буде поетична книжка. Я зараз маю готову збірку поезії, але ще даю їй „вилежатися“. Довгий час мені не писалися вірші, тому я почала схилятися до думки, що я більше прозаїк, а тепер я вже й не знаю. Такі речі приходять – просто приходять, проза чи поезія чи знову проза. Їх треба „виловлювати“ із простору. Тож найточніше буде сказати: я не поет і не прозаїк, я лишень рибалка.
Як справи з перекладами на українську улюблених американських, французьких авторів? Здається, ти плануєш вивчити й польську мову?
Ну, з польською мовою у мене чомусь не складається… Оце на днях знову рука долі – вкрали мою стару-престару „Тойоту“ разом із дисками польської, які я слухала в машині. Найсмішніше, що „Тойоту“ згодом знайшли, а дисків і слід простиг. Певно, грабіжники тепер слухають... З французькими ж авторами повільно – це класика, наприклад, Рембо, моя давня любов. А з американцями простіше, я їх більше перекладаю. Почалося так – я їхала в нью-йоркському метро, то був 2005 рік, і раптом посеред маси реклам, якими зазвичай обклеєні вагони, прочитала... вірш. Тоді у кількох американських містах проводилася така акція – поезія в метро. Вірш – „Недільний ранок“ – належав перу Роберта Гейдна, маловідомого у нас автора, але ж це несправедливо! У нього є чудові поезії. Я спробувала його перекласти. Ці речіще не публіковані, бо я їх надовго відкладала, потім поверталася. Інша моя любов – Волес Стивенс, його добірка моїх перекладів має бути опублікована у журналі „Кур’єр Кривбасу“. Ще подобаються мені Маріанна Мур (але вона дуже складна), Керолін Форше-Маттісон, Дерек Волкот.
Якось ти мені сказала, що ти спочатку письменник, а потім жінка! Твої погляди не змінилися? Чи обов’язкова така градація?
Я тобі таке сказала? Овва! Навіть не знаю, як це коментувати... Така градація не конче обов’язкова, та і ніяка інша, зрештою, теж. Але, мабуть, я мала на увазі, що письмо є для мене дуже важливим. Власне, що я – фанатик однієї справи, тобто письма, а все інше допоміжне. Все інше письму більш або менш підпорядковане. Для мене не питання – писати чи просто так проживати, як то, я чула, буває з іншими. Я проживаю з думкою – о, про це класно буде написати. Тоді все має сенс.
І наостанок хоч трішечки відкрий свої плани на майбутнє...
Жити і радіти життю. Коли це план номер один – всі інші вдаються.
