Ukraiński Żurnal - 10/2008

POINT OF VISION

   Текст: Юрко Іздрик

   „Рoint of vision“ – термін, що ним часто послуговуються літературознавці, розглядаючи перспективу, з якої автор бачить персонажів, позицію, з якої оповідає свої історії. Метафорично поняття це можна описати як вічко, крізь яке автор підглядає за бранцями власної фантазії. Не здогадуючись, що й сам може бути  експонатом у чиїсь кунсткамері.

   Я згадав про цей термін, коли моя приятелька вчергове подивувалася, що ми з нею познайомилися так пізно. Справа в тому, що вона мешкає у Львові на тій самій вулиці, де знаходиться помешкання моєї далекої родини: туди я часто навідувався, починаючи з 1983 року, а отже, імовірно, міг неодноразово зустрічати її чи навіть спостерігати, як вона, молодша від мене на 15 років, бавиться в пісочниці, кружляє на каруселі чи біжить до школи. До того ж вікна обидвох помешкань дивилися одне одному просто в кватирки. Нагод перетнутися, зустрітися, познайомитися, чи й просто зіштовхнутися посеред вузької вулички було більше, ніж достатньо. Однак випадок, чи то пак статистика, забажала інакше, і ми познайомилися, коли за плечима кожного вже було багато чого, включно з кількома життєвими зламами.

   З перспективи персонажів сюжету, себто мене й моєї приятельки, історія ця видається дивною, але не більше.

   З перспективи ж автора, вибачте, – Автора цієї (і усіх інших) історій, вона володіє літературною привабливістю банального, а тому комерційно виграшного сценарію. Скільки драматизму, скільки невимовної екзистенційної туги! Двоє блукають містом, блудять життєвими нетрями у пошуках щастя, зустрічаючи, але не бачачи одне одного, проходячи, можливо, повз те найважливіше, найпотрібніше, котре за логікою злого анекдоту завжди знаходиться поруч, у засягу руки, але з цієї причини, найчастіше – ігнорується. Вони невидимі для себе, немов привиди, немов вампіри, але тільки допори. Наступає день, коли вони бачать свої віддзеркалення поруч, в одному дзеркалі, і демони за їхніми спинами радісно регочуть. Вони зустрілися, однак це сталося надто пізно: тягар життєвих перемог силою інерції вже не дозволяє змінити напрям, вписатися у потрібний поворот.    Такий от Рoint of vision. Такий, приблизно, сценарій.

   Публіка ридає.

   Каса рахує прибуток.

   Демони потирають руки.

   І лише Автор знає, що ідіотична успішність усього цього гламуру – в його  унікальності, неповторності. За статистикою такий розвиток подій імовірний тією ж мірою, що й усі інші можливі розвитки. За статистикою – він такий же неймовірний. Включно з тими, де я і приятелька зустрічаємося в період, який у мелодрамах називається „вчасно“; де ми перетинаємося неодноразово, але так і не впізнаємо одне одного; де ми, зростаючи поруч цілком закономірно приходимо до міщанського, сусідського шлюбу; або, влаштувавши кожен своє життя, по-сусідськи ж зраджуємо одне з одним наших правовірних. І, звісно, включно з тим, де ми взагалі не зустрічаємося.

   По суті, ми жертви не того, що з нами сталося, а того, чого з нами НЕ сталося. Просто тому, що того, чого НЕ сталося – набагато більше. Ми чинимо фатальні помилки, або хапаємо долю за хвіст не тоді, коли робимо правильний (неправильний) вибір, а тоді, коли відмовляємося від усього непотрібного (потрібного). Адже вибираємо ми одне, а відмовляємося – від безлічі. Цю безліч Тарас Прохасько називає „невибраним“. І стверджує, що вона набагато важливіша, за „вибране“. Він має рацію. Він знає. Адже він теж автор.

   Отож наше з приятелькою „невибране“ уклалося в такий спосіб, що ми „зустрілися тоді, коли зустрілися“ – абсурдна формула, та кращої не добереш. І з нашої перспективи цей факт виглядає щонайбільше як привід для легкого поетичного суму за тим, що могло б статися, але не сталося.

   Однак існує й інший Point of vision. Point of vision деміурга. Зі своїх небес він бачить загальне вавилонське метушіння пастви, але водночас знає і веде кожне тіло, кожну душу. І в його великій грі ми – лише пазли для радісної картини раю, блискітливої, але зовсім не гламурної, хоча у ній всі зустрічаються „вчасно“, себто Вчасно. А маленьке Вибране завжди дорівнює безмежному Невибраному. І кожен– Володар власних Перстенів.

   Існує також Point of vision публіки, без якої жоден протагоніст не мислить свого існування. Публіка байдужа. Публіка вибредна. Вона скептично кривитися до кожного повороту сюжету і каже: „Я і то придумала б краще“. Та біс із нею, з публікою. Вона лише у наших головах. 

  А є і мій власний Point of vision. Адже Автор сьогодні – я. І принаймні сценарій мого життя – в моїх руках. А отже я завжди можу, якщо не переписати його, то почати з чистої сторінки – напевно.