Ukraiński Żurnal - 10/2008

Простори ночі Олександра Смотрича

   Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

   Олександер Смотрич (справжнє прізвище Флорак, нар. 1922 р.) – один з останніх живих сьогодні учасників Мистецького Українського Руху (МУРу). Мабуть, першим, хто привітав його дебют як прозаїка (збірку „Ночі. Новели“, 1947 р.), був Юрій Шерех (Шевельов), який, зрештою, вважав Смотрича одним із небагатьох по-справжньому талановитих письменників-дебютантів МУРівського періоду.    

   Наприкінці 1940-х та на початку 1950-х (після переїзду з Німеччини до Торонто, де Флорак довгі роки працював учителем музики в консерваторії, живучи здебільшого осторонь української громади) Смотрич писав майже виключно невеличкі прозові тексти, характерними рисами яких (після подолання наявних у перших новелах впливів імпресіоністичної прози, зокрема Михайла Коцюбинського) були крайня лаконічність описів, недомовлення, мінімалістський підхід до персонажів і сюжету та майже цілковита відсутність авторського коментаря й моральних оцінок. З часом навіть і така форма виявилася для нього надто розтягнутою, й Смотрич перейшов до писання мініатюрних поезій у прозі, а згодом і зосере дився на поезії, випускаючи одна за одною власним коштом томики іронічних, насторожено-критичних віршів, які аж ніяк не цуралися контроверсійно політичної тематики.

   Та, либонь, найвідчутніший аспект прозових текстів Смотрича – це їхній песимізм, похмурі барви й тони, якими змальовані персонажі і події, спершу (в ранніх творах) із  дегуманізованого суспільства радянської України та з часів німецької окупації, а згодом із життя в Німеччині або Канаді, а то з абстрактних, невизначених обставин, які відображають універсальну ситуацію людини європейської культури у ХХ ст. Атмосфера його текстів нагадує твори французьких протоабсурдистів, де всі спроби досягти взаєморозуміння, немов об камінь, розбиваються об невблаганний факт нездійсненності автентичного міжлюдського спілкування. А Шерех наводить паралель між новелами Смотрича та „Подорожжю у країну ночі“ Луї-Фердинанда Селіна, – з огляду на „глибоку ніч“, яка панує в їхніх творах, і на „безпощадність, з якою обидва автори показують своїх героїв, їхнє оточення, нашу добу...“

   Читаючи „Гостя“ Смотрича, слід згадати ще новаторську для свого часу новелу Ернеста Гемінґвея „Пагорби, як білі слони“ – украй лаконічний опис розмови між жінкою і чоловіком (напевне, про аборт) на станції серед безлюдного краєвиду, у проміжку часу між приїздом та від’їздом поїздів. Смотрич, відмовляючись подати читачеві інформацію, без якої немислимим був би традиційний твір, не вагається заповнити текст зайвими, здавалося б, і позбавленими самостійного сенсу реченнями, отими „...гість мовчав якусь мить, потім сказав...“, натякаючи на беззмістовність слів як таких, і на те, що найглибші переживання людини (розпад подружжя, смерть дитини, незворотність втрачених нагод) відчутні лише у невимовленому, у чорних прірвах тиші між словами...