Ukraiński Żurnal - 10/2008

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 10/2008 [PDF, 2.4 Mb])

Чергове зведення канону: постмодерний період

 

Роксана Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний період.

Навчальний посібник. – Київ: ВЦ„Академія“,

2008. – 248 с. (Сер. „Альма-матер“)

 

   Останнім часом наше літературознавство тільки й говорить, про нагальну потребу перегляду українського літературного канону. Ще понад десять років тому Марко Павлишин запропонував розтрощити той бісів канон узагалі, й ось тільки тепер авторка свіженького навчального посібника „Сучасна українська проза. Постмодерний період“ буцімто погоджується: геть академічну обмеженість, свободу „малим наративам“! І в той же час робить власну спробу звести „прозаїчний“ канон, цього разу – постмодерний.

   До постмодерної версії канону Роксана Харчук вводить найзнаковіші, на її погляд, постаті, починаючи від Валерія Шевчука й Марії Матіос (творчість Матіос у постмодерному аспекті викликає певні сумніви) й закінчуючи загадковою абревіатурою ДКЖП+М (Дереш-Карпа-Жадан-Поваляєва+Малярчук). Звісно, найпочесніші місця відведено „метрам“ українського постмодерну – Андруховичу й Іздрику, захоплення якими авторка не приховує. Іншим Роксана розвішує кумедні ярлички: Тарас Прохасько – „ботанік, який став письменником“; Ірена Карпа, якій авторка неабияк симпатизує й у літературний талант якої щиро вірить, – „дівчинка,яка не бажає бути скромною“; Любко Дереш – „чудесне “дитя”“... „Феміністичний дискурс сучасної української прози“ авторка обмежила традиційним дуетом Забужко–Кононенко, залишивши поза увагою хоча б таку цікаву авторку, як Оксана Луцишина. Що ж, у харчуківському „іконостасі“ теж є свої „улюбленці долі“ і свої „упосліджені“: тут радше ідеться про суб’єктивний погляд досвідченого читача, його рецепцію певних творів, одні з яких цьому читачеві подобаються, інші – ні.

   Чи не найбільше ріже літературознавчі й читацькі рецептори обкладинка, що безсоромно демонструє цілковиту невідповідність між формою і змістом книги. З одного боку – академічність самого видання, скрупульозність у підборі й упорядкуванні бібліографії (ба навіть короткого словника-довідника літературознавчих термінів!), обережне ставлення до цитат, анотація, що радить підручник навіть учителям середніх навчальних закладів… З іншого – есеїстичний стиль, та сама експресивність і тяжіння до „епатажу“, за яке авторка неодноразово сварить сучукрлітівців, зокрема й „вічного підлітка“ Сергія Жадана. Що ж, Роксана Харчук спромоглася вбити одразу двох зайців: забезпечила всіх „нужденних“ бібліографією й конспектом лекцій, а всіх „небайдужих“ – цікавими есеями на поки що актуальні, хоча й давно не „свіжі“ теми.

   Зрештою, напрошується питання доцільності такого „посібника“. Однак і тут є свої „за“ і „проти“. Хтось скаже (та й сама авторка десь на перших тридцяти сторінках про це говорить): хіба ж можна писати академічні посібники (а відповідно, текст, що претендує на „канонічність“, „єдиноправильність“, певну усталену й непохитну в межах шкільної/університетської програми думку), обираючи за предмет „сучасне“, те, що тільки ось-ось формується на очах?! Адже „сучасне“ навіть за бракомчасу не можна в належний спосіб проаналізувати, витлумачити, не те що вичекати літературознавчу „дистанцію“, дати текстові відлежатися, дозріти, аби поглянути на нього відстороненим, безпристрасним (!) оком критика, науковця, однак аж ніяк не читача, як це подеколи робить пані Роксана. Утім, посібник, здається, не має великих теоретичних амбіцій, себто не претендує на роль ґрунтовного літературознавчого дослідження, як-от, приміром, „Постчорнобильська бібліотека“ Тамари Гундорової (попереднє дослідження українського літературного постмодерну).

   Водночас потреба в такого типу підручникові назріла досить давно, адже, в той час, коли пишуться художні тексти, неодмінно з’являються й рефлексії на ці тексти. І звести воєдино ці розпорошені по всіх „січах“, „кур’єрах кривбасу“, „дзеркалах  тижня“ й „літакцентах“ – мало не подвиг, особливо, якщо врахувати, що більшість прореферованих статей наразі дуже й дуже проблематично дістати, не те, що прочитати.

   Погодьтеся, символічно, ба навіть іронічно: постмодерн, який не терпить обмежень, загнали-таки в які-не-які, а все ж рамки. Як результат, маємо ще один варіант літературного канону – далеко не повного, багато в чому не зовсім обґрунтованого, категоричного й суб’єктивного, і все ж канону. Інше питання – чи приживеться цей канон – наразі сказати важко. Покажуть час і реакція фахівців.   

 

Ольга Купріян, Київ

 

 

 

Нові міхи, нове вино?

 

(Роздуми з приводу журналу„Україна Модерна“)

 

   Чи можливо створити і видавати в Україні часопис рівня „НЛО“ або „Slaviс Review“? Чи спрацює в українських умовах міжнародний стандарт peer-review (анонімне рецензування усіх матеріалів перед публікацією)? Ризикну припустити, що приблизно отаке запитання задали собі творці нового формату часопису „Україна Модерна“. 2007 року перше оновлене число журналу містило декларації намірівнового обличчя знаного вже 10 років видання. Серед заявлених пріоритетів: засаднича міждисциплінарність, відкритість до дискусій, залучення широкого міжнародного кола авторів. І як надмета – „посприяти творенню нового українського наукового середовища з високим рівнем відповідальності, ретельностій щирого захоплення інтелектуальними проблемами“. Не можна не відзначити винахідливості редакторів – справжньою новинкою стала рубрика „Exemplum“, в якій редактори інтелектуальних видань мають змогу поділитися рефлексією про власний журнал. У першому ж числі такий текст надійшов від редакторів одного з  найпомітніших міжнародних історичних часописів – „Ab Imperio“. Цілковитою новацією для українського наукового простору стало анотування річників провідних гуманітарних видань світу в рубриці „Журнальна зала“. Серйозність задекларованих плюралізму та відкритості до дискусій став Форум про академічну свободу, контроль за якістю наукової продукції і Вищу атестаційну комісію, де пролунали різні (подеколи протилежні) думки, а читачі дістали змогу порівняти відмінні погляди на надто актуальну для України проблему.

   Одне слово, починаючи з 12 (1) числа фаховий історичний часопис став міждисциплінарним журналом міжнародного рівня. На мою думку, другий том УМ – „Війна переможців і переможців“ засвідчив поступальний розвиток видання, зростання його якості та амбіцій.

   Обравши темою номера досить популярну проблематику Другої світової війни, редактори змогли підійти до неї, по-справжньому провокативно. Уже Форум про те, чим є українська історіографія війни, за участі вчених з України, Польщі, Канади, США, Нідерландів і Швеції несподівано показав, що вживання національно забарвленої мови опису війни властиве далеко не тільки українським історикам. До речі, більшість учасників Форуму зійшлися, що в Україні наразі маємо справу з дво-ма основними наративами війни – радянським і етнонаціональним. Приклад другого маємо і в матеріалах Форуму – відповіді Анатолія Русначенка і Івана Патриляка. А от представників комуністичної візії редакція до участі у Форумі чомусь не запросила (або ті відмовилися). Тож про їхні погляди читач судитиме з переказів. Загалом, прочитавши усі відповіді на Форум, кортить побачити після нього редакторський коментар. Але редактори, вочевидь, не бажаючи „звужувати дискусійне поле“, від такого коментування утримуються.   Решта публікацій у числі не менш цікаві й захопливі. Тарас Курило та Іван-Павло Химка показують маніпуляції з цитатами у книзі радника голови СБУ Володимира В’ятровича про ставлення ОУН до євреїв. Олександр Мельник ретельно аналізує способи інтерпретації джерел у монографії голландського вченого Карела Беркгофа про окуповану нацистами Україну, проблематизуючи питання відповідального зрозуміння розмаїтих досвідів війни.

   Одна з тем номера – геноцид. Соціолог Тон Зваан оповідає історію розвитку genocide studies. Андрій Портнов аналізує західні наукові дискусії про природу геноциду та їхні українські сюжети. Зокрема, в статті критично висвітлено західну історіографію Голодомору 1932–33 років, Голокосту в Україні, Волинської трагедії 1943 року.

   Хочу звернути увагу ще на одну обставину – новий формат „УкраїниМодерної“ послідовно демонструє свій зв’язок із найкращими традиціями української академічної науки. Зокрема, в другому томі вміщено рецензійну статтю академіка Ярослава Ісаєвича, зворушливий і вдумливий нарис про поезії Леоніда Первомайського, пера живого класика української літератури і літературознавства Ігоря Качуровського, передрук фактично недоступної нині, ґрунтовної статті Віктора Петрова-Домонтовича „Історіософічні етюди“, написаної 1946 року.   Загалом, у доборі авторів редакція продемонструвала здатність не тільки зацікавити співпрацею фахівців з гуманітарних дисциплін з десятка країн та різних регіональних осередків в Україні, а й відкрити низку нових імен. У двох перших числах журналу магістри та аспіранти Києво-Могилянської академії та Харківського університету виглядають цілком достойно на тлі представницької міжнародної когорти.

   У великому томі з розмаїтими публікаціями (від історії до аналізу мови Олександра Духновича, і від соціології до рецензії на останню книжку Оксани Забужко) подеколи трапляються і дрібні огріхи. Наприклад, у примітках до напрочуд цікавого інтерв’ю Марка Антоновича про його повоєнний досвід, переплутано дати життя його батька і діда – Дмитра і Володимира Антоновичів. Але набагато важливіші – дрібнички, що їх дозволю собі потрактувати як приховані підказки і натяки редакторів. Дуже цікава настанова на справжню діалогічність. Спочатку на Форумі Карел Беркгоф висловлює критичні міркування щодо української історіографії війни, а потім вже його праця стає предметом критичної рецензії у тому самому числі. І таких прикладів не бракує.

   Чи потрібен сучасній Україні з її сотнями фіктивних університетів та тисячами куплених дипломних, кандидатських і докторських дисертацій інтелектуальний часопис міжнародного рівня? Хто становить аудиторію „України Модерної“? Мабуть, кожен поважний часопис сам творить свою аудиторію. Наважуся припустити, що УМ, незалежно від ві- ку та посад її авторів, спрямована на генерацію, яка викристалізувала свої погляди упродовж останнього десятиліття, трохи розгубилася і трохи розчарувалася в морі сучасних гуманітарних теорій, але не втратила запалу показати, що в Україні таки можливий часопис зі сміливою постановкою проблем, каверзними питаннями і широким полем для дискусій.

   Чи вдасться редакції утримати задану дуже високу планку? Зачекаймо на наступний том – „Марксизм на сході Європи“.

 

 

Олена Рядно, Київ

 

 

 

Режисер, який знімав без „паперу“

 

Вацлав Мацек.  Ян Кадар

Братислава: Словацький фільмовий інститут, 2008.

 

   Життя й творчість Яна Кадара – це історія видатного кінематографіста, який зняв комерційно успішні й експериментальні фільми. Він належить до засновників словацького кінематографу, був співтворцем чеської „ур-хвилі“ (1-а генерація ФАМУ /Фільмового та телевізійного факультету Академії музичних мистецтв/ у Празі – прим. перекл.), а також став визнаним творцем канадського кіно, хоча не мав жодного „паперу“, який давав би йому право знімати. Всупереч цьому він – єдиний словацький режисер, який отримав премії „Оскар“ та „Золотий глобус“ за найкращий іноземний фільм. Монографія „Ян Кадар“ представляє життєвий шлях режисера з часів дитинства до періоду еміграції в Америці. Книга аналізує його повнометражні й короткометражні фільми, відслідковує взаємозв’язки приватного

та мистецького життя, деміфологізує співпрацю Яна Кадара та Елмара Клоса, знайомить нас із закулісними аспектами творчості митця в громадських та історичних контекстах.

   Монографія пронизана щирим бажанням реконструювати життєву долю  режисера, а не лише представити інтерпретації його окремих творів. Оскільки Ян Кадар працював, окрім Чехословаччини, ще й на території США та Канади, підготовка публікації була надзвичайно трудомісткою. „Це був цілком новий досвід. Кадар був для мене особистістю, яка вимагала глибокого історичного дослідження. Я писав про творця, фільми якого в празькому Національному кіноархіві були, але поза тим нічого іншого, пов’язаного з ним, ніби й не існувало. В мене не було жодних документів та свідчень, все це я мусів довго розшукувати (...), розмовлявз його сучасниками, відвідував архіви та всі можливі інституції, які могли мати що-небудь про Кадара та його творчість. Це було для мене чимось особливим, алей трудомістким“, – згадує кіноісторик Вацлав Мацек. Протягом дослідженнявін кілька разів їздив до Канади та США, де в Американському кіноінституті йомувдалося роздобути магнітофонні касети із записами Кадарових лекцій та розмов із студентами з 1978–79 рр. „Крім аналізів фільмів відомих світових режисерів, в записах часто трапляються і його особисті спостереження, які допомогли реконструювати погляди та життєвий шлях Кадара“, – каже В. Мацек. Завдяки надзвичайному ентузіазму автора публікація містить раніше невідому інформацію з життя Кадара та унікальний фотоматеріал. Монографія вийшла з нагоди 90-річчя з дня народження Яна Кадара. 

 

-сфі-

 

 

 

Знак золотої бджоли

 

Галина Пагутяк. „Слугаз Добромиля“ – Дуліби, 2006.

 

   У світах, витворених Галиною Пагутяк, працює якась інша система координат, не та, до якої ми звикли, – система, присутня у кожному з її романів і оповідань, дивна містика, закони і логіку якої автор не поспішає нам роз’яснювати і розкладати по полицях – ми просто приймаємо цей світ як він є, обживаємося у ньому, на мить відчувши себе дітьми, котрі пізнають усе вперше. Як написати рецензію на Галину Пагутяк? Мені одразу пригадується есе „Проти інтерпретації“ – всі ми, як із жалем зазначає авторка, Сюзан Зонтаг, так безнадійно уражені інтерпретаційними практиками, що навіть не можемо згадати ті часи, коли мистецтво не мало потреби виправдовуватися: яка різниця, що твір нам „говорить“? Важить лише те, що він „робив“ або „робить“, як він іде „від серця до серця“, і як ми сприймаємо його, як він нас міняє (чи не міняє). У цьому є сенс: адже тлумачення – це іноді спосіб знищення чи принаймні зниження високої тональності.

    Тож, якби я таки наважилась, якби хотіла вийти за межі не-інтерпретації, то, мабуть, рецензія виглядала би якось так: „Слуга з Добромиля“ – це філософська притча про захисника краю, котрий живе уже близько восьмиста років. Слуга походить із роду відьом і опирів, і називає себе екзотичним словом „дхампір“. Він уміє грати насопілці неземну музику, котра присипляє, але у якомусь іншому, глибшому сенсі – обуджує. В околицях західно-українського містечка Добромиль із цим незвичайним чоловіком знайомиться Олексій Іванович, головлікар психіатричної лікарні, облаштованої у колишньому монастирі (ну бо ж іще – в Радянському Союзі). Це відбувається у неспокійному 1949 році („у світі було стільки абсурду, що більшість пацієнтів …закладу видавалися цілком нормальними людьми“)… Слуга переповідає Олексію Івановичу довгу-предовгу історію свого життя – життя, яке почалосяще у тринадцятому столітті. Минають віки – перед нами розгортається сувій історії. По-перше, це Галицько-Волинське князівство, його правителі і його драми. Симптоматичним є саме це звернення до теми Галицько-Волинського князівства, яким у радянський час, наприклад, офіційна історична наука мало переймалася, маркуючи його ледве не як „тупикове“ утворення. Далі Галина Пагутяк звертається до часів змови самбірського старости Єжи Мнішека і самозванця Григорія Отреп’єва, нещасливого претендента на Московський престол; перед нами проходить ціла галерея образів – ченці, володарі, купці, простолюд. Нарешті ми сягаємо епохи радянської окупації, опоганення монастирів і кривавих повстанських боїв. Все – люди, вулиці, трагедії, звичаї – змальовано так виразно, що мимоволі забуваєш, де ти – все ще у своєму часі, чи в тому, про який ти так мало досі знав…   

   Продовжуючи свої гіпотетичні роздуми, ставлю запитання: а хто ж такий цей Слуга? Він – той, хто шукав і знайшов своє місце у світі, і навчився у ньому жити. Для нього це – найважливіша річ. Його не задовольняє роль „Позиченого  Сівача“ (він має дар сіяти – все, що він засіває, обов’язково проросте), ченцячи попихача – він вірно слугує своєму пану, тому що „бути Слугою Купця з Добромиля є більшою честю, ніж бути єпископом, чи боярином, чи навіть кня-зем. Ну, може, не більше, ніж князем, але і не менше“. Слуга і не хоче ні більшого, ні меншого – тільки своє. Пан дав йому опіку, тобто місце у світі, і тепер Слуга не прагне місця чужого. Цьому переконанню він не зраджує протягом цілого свого довгого життя, і особливо пронизливо звучать його заяви у контексті боротьби, яка точилася на Західній Україні у сорокові і п’ятдесяті роки минулого століття. Близькість головного героя до купецтва як явища видається мені особливо знаковим. Без купців, цих „золотих бджіл“ (їхній відмітний знак – цілої таємної гільдії, котра береже ввірену їм землю), – бджіл, що примножують мед життя … „не було б славного Добромиля, і сіль лежала б у землі, бо хто б її продавав? А чи знаєте ви, що вчені лікарі кажуть? Від нестачі солі чоловік звіріє. А без купців, торговиць і торговельних шляхів – дичавіє, і світ видається йому  вузьким і тісним“. У радянські часи нам втовкмачували, що купецтво – це зграя кровопивць, і мало в яких підручниках ми можемо прочитати про роль та історичну місію українського купецтва, цієї сполучної тканини суспільних процесів. Скільки всього викорчувано в нас – і як важливо бодай довідатися про втрати і оплакати їх. Читаючи Галину Пагутяк, наче повертаєшся додому – таке відчуття цілісного біополя, цілісності і неподільності „народного тіла“, частиною якого ти є, буває у мене хіба що на фестивалях етнічної музики. Знаходиш, зрештою, своє місце…

   „Слуга з Добромиля“ – це складний багатошаровий текст. У ньому є й історія, і відьмацтво, котре можна сприймати як екзотику, а можна – як автентику. Є елементи магічного реалізму – якщо цей термін має тут сенс. Є одвічні філософські питання. Є Слово, з якого все почалося. А ще тут є етика. Етика настільки чиста, що навіть Добро не „нищить“ Зло – бо як можна насадити щось, „знищивши“ його опонента? – ні, Вічне Добро і Вічне Зло розходяться в кінці роману різними шляхами, аби ще не раз перетнутися – такий-бо вже порядок речей, і у кожного в цьому світі мусить бути своє місце. Навіть у втілення Зла – так само невмирущого, як і Слуга, чоловіка, що наразі палить монастирські бібліотеки, вжившись у роль радянського військового. Мир не можна „насадити“, „вбивши“ війну – його можна лише виростити у себе всередині. Звучить трохи по-буддистськи, правда? І так, і ні, тому що насправді цю (дуже вчасну) етику мені б хотілося назвати архетипно-національною, важливою нам як спосіб мислення, як код, котрий формує нашу свідомість (бо, як колись сказала письменниця Маріанна Кіяновська, хіба не це покликана робити якісна проза?), але чи потрібне це називання? А може, це понаднаціональна і понадчасова етика? Напевно. Я не хочу нічого інтерпретувати, а називати – це теж трохи інтерпретація. Може, у випадку цього тексту тлумачення недоречне. Може, навіть неетичне. Не знаю. Знаю лише, що читати Галину Пагутяк – конче необхідно. Якщо навіть доведеться відмовити собі у гурманському задоволенні покопирсатися потім у романі послужливими виделками вигострених теорій (ми ж звикли до цього, правда? Приручений, препарований текст перестає дивувати, а отже – бути потенційно небезпечним). Але натомість на цей текст можна медитувати, як герої Гессе медитують на воду. Або на вогонь. На щось дуже первинне і істинне – от хоча би на політ золотої бджоли.   

 

 

Оксана Луцишина, Київ

 

 

 

Маршрут на Захід

 

Олексій Нагорнюк. „Вузькоколійка.106 кілометрів Полісся“ 

Рівне, Планета Друк, 60 ст.

 

   Аби дістатись Західного Полісся, що на Західній Україні, не потрібно вивчати  екзотичні мови, заздалегідь бронювати квитки на літак та збирати величезні валізи. Це поруч. Тому, якщо у вас ще з дитинства залишилися приємні спогади від подорожей потягами зі швидкоплинними картинками за вікном, назавжди закарбованих у пам’яті, й ви досі отримуєте задоволення від ритмічного гуркоту коліс, синхронізованого з биттям власного серця, – заданий маршрут буде вам до снаги. Вирушайте хоча б спочатку для ознайомлення сторінками фотоальбому Олексія Нагорнюка. Гортаючи сторінки фотоальбому, виникає враження, ніби сів у потяг. Завдяки вдало підібраним фотографіям, котрі змінюють одна одну, відчуваються рух, динаміка, подекуди й навіть різноманітні звуки та промовистий свист вітру. Світлини – наче картинки за вікнами вагонів вузькоколійки, що „перебігають“ на кшталт кадрів у кінострічці. Рух то пришвидшується, то уповільнюється. Зупинка. Вітання з самобутніми мешканцями села… А далі – тунелі лісів, оберемки озер, болотні масиви, пасма піщаних дюн. У процесі перегляду щось наближається, щось віддаляється, змінюється час, погода, пори року тощо. А „поїздок“ мчить, „лоскочучи“ кінчики пальців перегортанням наступних сторінок.   Аби зорієнтуватися на місцевості, у лівому кутку альбому автор проекту фрагментарно використовує топографічну карту Рівненської області. Окрім того, що тут подається історія, опис краю та вичерпна інформація про вузькоколійку – головного героя фотоальбому („поїздкá“, „кукушки“, „вузької“, як називають її місцеві мешканці), – кожен фотознімок супроводжується лаконічними коментарями, знайомить із селами та розкішними краєвидами районних центрів Володимирець та Зарічне. На них зафіксовані гідрологічні заказники й природні заповідники, старенькі хати, старовинні церкви, старожитності, звичаєві артефакти, що сягають дохристиянської доби, й просто доброзичливі, щирі, живі обличчя тамтешніх людей, котрі не переймаються процесами глобалізації, живучи у своїй інакшій дійсності, в гармонії з природою та самими собою. Проте, як зазначає автор: „…тут ми не знайдемо “втрачений рай”, не втечемо від самих себе…“. Усюди свої реалії. Але не потрібно відкладати наостанок те, що можна побачити сьогодні наживо. Поки існує вузькоколійка – „символ сучасного Полісся“, – існує й можливість на власні очі оцінити унікальність цього краю. І доки вона функціонуватиме, цей фотоальбом буде „живим“ путівником.

   Далекоглядно охопити зором та назавжди закохатись у сувору, аскетичну красу Західного Полісся можна лише опинившись з нею віч-на-віч, долаючи маршрут вузькоколійки, аби зрозуміти та відчути справжню силу тяжіння до скарбів рідної землі, котрі ще подекуди, у майже недоторканому вигляді, залишаються розкиданими по заповідних острівцях власної країни.

 

Тетяна Вовк, Київ