УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 3/2009

Античеські тенденції мігрантів

(Скачати весь номер: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Давід Свобода, Прага  

 

   Про зміну ситуації символічно сповістив постріл з дрібнокаліберки Миколи  Пазюка, який без сторонньої допомоги вчинив замах на польського консула Тадеуша Любачевського в Празі на Сміхові, щоб у такий спосіб у день десятої річниці повстання проти польської влади звернути увагу на долю галицьких українців. Замахові були притаманні всі ознаки схвильованої думки злочинця, а сам Любачевський з нього вийшов неушкодженим. Однак для преси всіх відтінків політичного спектру він став приводом для не надто прихильних щодо дотеперішньої української політики висновків. Постріл на Сміхові збудив у цілій Підкарпатській Русі велику увагу. „Не є це вперше, що прихильник української ідеї у такий спосіб про-являє на теренах чужої держави свої національні почуття”. Редакція газети „Lidové noviny” вперше вважала обґрунтованим занепокоєння тамтешньої адміністраціїз приводу діяльності і впливу галицьких працівників культурної та освітньої сфери.

   Замах викликав зловісні спекуляції стосовно того, що було за лаштунками теракту. Пазюк наголошував, що діяв він самостійно, однак матеріали, що були в нього знайдені, свідчили щонайменше про контакти з українським підпіллям. Газети ще в цьому новому явищі не орієнтувались, обмежувались тому натяками на організацію, „розгалужену  по різних державах”, хоча „де знаходиться її штаб-квартира”, їм було невідомо. „České slovo” закликало до суворого контролю всіх іноземців, які мали схильність зловживати чеською гостинністю. „Наміром нашої закордонної політики є створити з нашої держави консолідований центр Центральної Європи (...) і при цьому нас спіткала невдача, що саме Прагу облюбували ті різні підривні елементи, які до нас просто приїжджають стріляти своїх опонентів” („Slovo” мало на думці не лише українців, двома тижнями раніше в гардеробі кав’ярні „Passage” на Вацлавській площі був застрелений албанський посол.

 

 

Культурний паралелізм

   Іван Ольбрахт на початку 30-х років відмітив, що у будь-якій бібліотеці книги, написані української мовою, виглядають помітно вживаними, а російську мову вірно назвав залишком застарілого панславізму. Щодо її поразки він не мав сумнівів: лідери українського руху здавались йому бойовими та ініціативними, та, як і біженці з Польщі, були належним чином вишколені. Комуніст Ольбрахт у згоді з українцями обстоював теорію культурного паралелізму Підкарпатської Русі і Галичини, де літературна українська мова у ХІХ столітті також мусила справитися з панівною церковнослов’янською. Не забув він і про третій напрямок, автохтонний русинський – у ролі майбутнього протеже празьких директив.

   Ольбрахт був не єдиним, хто зробив ставку на перемогу українців: наприклад, Ян Цігларж у виданні „Podkarpatoruská revue” відзначав недостатній рівень відповідальних функцій у російської еміграції, схильність надто багато дискутувати, погане знання чеської мови.

   На з’їзді русинської національної молоді в липні 1929 року були відхилені (в атмосфері войовничого радикалізму) такі попередні компромісні назви, як „русини” та „білоруси”, і було проголошено національну та культурну єдність з українцями за Карпатами. Тут повторювались „огидні напади проти іноземців”, а радикальні звороти намагався пом’якшувати лише Волошин, по-масариківськи закликаючи до серйозної роботи замість крику. Лідер тамтешніх християнських демократів підкреслив, що підкарпатські русини, зважаючи на своє географічне положення, добре усвідомлювали свою пов’язаність з республікою. В той час, як праві сили відкрито говорили про „український нарив”, що в майбутньому може призвести до відторгнення краю до України, ліберальний чеський фронт проявляв охоту бачити речі, виважені захистом державотворчих українофілів, яких противники загалом звинувачували в антидержавній діяльності. „Злі” українці в ці роки мріяли про розлад цілісності республіки, і ці претензії треба було зупинити за допомогою конструктивного підкарпатського політичного руху. „Lidové noviny” в статті „Українська небезпека?” звернули увагу на цілеспрямованість таких домагань, до яких схилялись, окрім проросійських правих сил, і місцеві представники угорців.

 

 

Хто надійніший?

   Газета „Lidové noviny” спростовувала чутки про те, що націонал-соціалісти належали до українофілів; у дійсності ті від початку українців переслідували. Не подобалося їм надмірне підкреслювання фанатичних промов на недавньому з’їзді„Просвіти”, тоді як разом із тим замовчувалось, що Волошин наголосив про залежність долі русинів від розвитку та безпеки республіки. Найсерйознішим було невисловлене припущення, що прихильники великоруського напрямку(місцеві емігранти) були цілком надійними у політичному сенсі, у той час як українофіли представляли небезпеку. Проблема, декларувала газета, була не у тому, чи був іредентизм на сході українським чи великоруським, а у культурних та господарських недоліках, які надавали їхньому опорові „нерозумну недоступність”.

   Але – як велось далі – ініціатором цього розруху була та сама аграрна партія, яка спокійно приймала у свою організацію цих небезпечних українців і толерувала, що її члени активно виступали на засуджуваних українських з’їздах. Аграрний міністр шкільництва Антон Штефаник у недавній лекції в Сільській школі в Ужгороді передвіщав перемогу поборників народної мови і морально посилив прихильників української ідеї. Послідовникам великоруського напрямку у дискредитації допомагала непопулярність українців поміж чехами. Спекуляції з програмами і інтриги були більшою загрозою спричинення постійного відчуження русинів, ніж росіяни та українці.

   Аграрна партія відступила від свого цільового русофільства наприкінці першого десятиліття, коли радикали, уособлені Стефаном Фенціком почали використовувати її підтримку для організації русофільського руху, близького до фашистського напрямку. Акції української течії, що задовольняли своїм характером русинів, педагогів та молодь, у порівнянні із русофілами, налаштованими на консервативну церковну інтелігенцію, здавались більш прибутковими. У кінцевому результаті управління шкільництва і у часи правління Бескида, попри великий тиск, дотримувалось українського спрямування, тоді як решта адміністрації фаворизувала російський напрям.

 

 

Сепаратна русинська ідентичність

   Аграрна преса, яка висловлювалась від імені підкарпатської адміністрації, тим не менше на початку 1930 року вдалась до критики щодо обох конкурентних платформ, представлених „Просві- тою” і великоруським Товариством ім. Духновича, в яких вона вбачала виразні античеські тенденції. Цей тактичний маневр, що супроводжував недовготривале бажання створити парламентську єдність русинських представників як противагу зростаючому мадярському автономізму, викликав з боку влади лише усмішки. Не так давно всі урядові аграрні органи прищеплювали чеській громадськості переконання, що „Просвіта” є нелояльна, а лише Духнович єдиний є надійним – писали „Lidové noviny”. „Перше десятиліття русинської політики, про яку вирішували впродовж останніх років майже виключно праві партії, закінчується у царині культурній та політичній протичеським русинським відхиленням. Знову підтверджується, що на Підкарпатській Русі не можна без ушкодження державних інтересів довірити віжки лише єдиному державотворчому політичному рухові”. Ці коментарі означали посилення переконань, що з тупику мовних боїв вихід існує лише у третій можливості, якою буде сепаратна і виключно русинська ідентичність, культивована Прагою на користь цілісності республіки.

 

 

Український журнал