Ukraiński Żurnal - 3/2009

На шальках церковних терезів

(Скачати весь номер: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb])

  

   Текст: Мирослав Маринович, Львів

 

  

   Після Гегеля твердити про те, що світові процеси розвиваються по синусоїді – це говорити банальності. Проте, якби Гегель приглянувся до церковних процесів на сході Європи, то він вивів би ще й закон сполучених посудин: що більше зростає слава Москви, то більше маліють шанси Києва. І навпаки: що більше піднесення відчувають Церкви в Україні, то більший дрож пробирає патріаршу Москву. Бо саме в Києві під великокняжим дубом зарито скриню з голкою, в якій – смерть імперського великодержавного Кощея... 

  

  

   1989 рік недарма називають на Заході annus mirabilis – роком чудесним. У „зоні чудес”, без сумніву, перебувала й Україна. Зокрема, піднесення Української Греко-Католицької Церкви й Української Автокефальної Православної Церкви було справжнім чудом для світу й цілковитим потрясінням для Москви. Те, що здавалося подоланим остаточно, – український церковний „націоналізм” – вибухнуло з новою пасіонарною силою. Бог, що є Господом історії, вирішив дати учасникам давньоїцерковної драми ще один шанс. Проте і в києво-галицькому, і в московському церковних „царствах” понад усім запанувала інерція: кожен узявся до справи, яку добре знав і до якої звик.

 

 

Хто у домі хазяїн?

   Так, українці негайно ж узялися до найулюбленішого свого заняття – суперництва. Церковна отаманщина, зрада і підступ, розкол во ім’я об’єднання, об’єднання супроти спільного ворога – все це стало тими надійними „клавішами”, з яких лукавий легко видобував мелодію свого лиходійства. Стурбовані голоси не раз остерігали суперників, що унікальний шанс довго тривати не буде, що квітка нових можливостей цвістиме лише коротку історичну мить. Але кому ж на світі вдалося переконати впертого хохла, хоч ким він є: козацьким старшиною, державним політиком чи навіть церковним ієрархом! Кожен тримає Бога за пазухою і переконаний у перемозі, а якщо раптом все-таки доведеться програти, то завжди знайдеться одвічна „палочка-виручалочка”: це він, суперник, винен у всьому; це він злочинно занедбав інтереси нашого народу! А тоді знову щиро помолимось: „Боже, нам єдність подай!”

   У Москві також узялися до того, що вміють напрочуд добре, а саме: „нє пущать”. Визнати свої помилки Третьому Римові було не під силу: каятись в них – це справа лише Риму Першого. Змиритися зі змінами у пострадянському просторі й

відпустити Україну також неможливо: чого варте дерево без коріння! Залишалося лиш одне: покластися на державу, бо мета її – та сама. Мовляв, був час розбазарювати російські землі, настане час і збирати їх. І найуспішніше це зробить саме держава, а нам лише треба їй вірно служити. Патріаршество покійного Алєксія ІІ – це стан очікування, коли російська держава дожене українських утікачів-ребеліянтів і покінчить зі смутою незалежності.

   Проте двадцятиліття очікування, схоже, минає. Патріарх Кирил, здається, не буде очікувати милостей від майбутнього: вирвати їх у нього – ось його завдання. Схиляння шальок терезів у бік Києва – це для нього не якийсь там прояв Господньої діалектики, а наслідок кричущого занедбання церковних інтересів і втрати ініціативи. Волання до російських православних з боку архиєпископа Львівського УПЦ Августина: „Ми в Україні очікуємо на ваш сигнал” ніби нарешті почуте в Москві. Російський інтернет сповнився надії: подальше сповзання УПЦ у бік автокефалії патріарх Кирил неодмінно зупинить, а патріарха Константино-польського поставить на місце. Такого приниження, як його пережив патріарх Алєксій ІІ торік у Києві, будучи змушеним допустити царгородця на свою канонічну територію, патріарх Кирил не допустить. Отож, можна не сумніватися, що оголошений недавно перший візит патріарха Кирила до України матиме головну мету – продемонструвати, „хто у домі хазяїн”. Кирил хотів би говорити голосом сильної й динамічної Церкви, яка не тільки поверне собі втрачене, а й здобуде нове.

   Я зовсім не дивуюся новообраному Московському патріарху: як не нагнутися й не підібрати те, що свого часу випало й тепер „погано лежить”?! Український хрещений люд опанований такою зневірою і взаємними чварами, що бери його хоч голими руками. Для чого думати про формування нового церковного статус-кво, якщо, здавалося б, достатньо лиш трошки активніших зусиль – і можна буде вернути статус-кво давній?

 

 

Візія єдиного патріархату

   Натомість можна і треба дивуватися українцям: скільки ще історичних поразок треба нам пережити, щоб завдання національної та релігійної єдності перестало бути марно повторюваною мантрою, а перетворилось на аксіому етнопсихології й прагматичну програму життя? Після чуда Помаранчевої революції ми вже не можемо говорити про фатум безконечних перемог Росії. Мало того, ті засніжені дні Майдану засвідчили нам, що ключем до нашої долі є євангельська сила нашого духу: ми перемогли здруженістю, солідарністю та любов’ю. Отже, сам Бог увиразнив нам поле, на якому ми маємо сіяти. Чому в очах Церков ця очевидна істина є менш мотивуючою, ніж історичні й канонічні бар’єри? Чому вони, речниці безкорисливої Христової любові, так ревниво оглядаються одна на одну, заздрячи, коли суперницям добре, й радіючи, коли суперницям кепсько?  Суперечливою виглядає і позиція президента України. Загалом його активність на церковному полі, докивона не виливається у пряме командне адміністрування, у мене тривоги не викликає: сприяв же Владімір Путін об’єднанню Московського патріархату з Зарубіжною осійською Православною Церквою! Однак невдача з візитом до України патріархаВарфоломея, схоже, розхолодила президентську команду щодо її до теперішнього наміру вибудовувати помісність українського Православ’я на основі унезалежнених Української Православної Церкви – Київський Патріархат і почасти Української Автокефальної Православної Церкви. Останні сигнали з Києва дають підстави припускати, що відтепер помісністьнамагатимуться будувати на основі Української Православної Церкви, що в єдності з Московським патріархатом. Проте ніхто поки що не знає, як до цього поставиться патріарх Кирил.

   Ясно, однак, що попри всі оці хитання, поза увагою українських православних залишається візія Української Греко-Католицької Церкви щодо об’єднання усіх гілок давньої Київської Церкви у єдиному патріархаті. Вони й далі ставляться до неї як до цілковито утопічної. Часи митрополита Петра Могили минули, і тепер сама думка про можливість якогось примирення з папою викликає в православних світоглядний ступор. Краще вже знову піти в ярмо до Москви, краще знову втратити шанс на визнану в цілім світі помісність української Церкви... Питання, за яких умов визнання примату папи було б можливе, сьогодні в право славному світі взагалі не обговорюють.На нього накладено табу, оскільки бути православним якраз і означає нині не бути в єдності з папою! Ось чому можна з достатньою мірою певності твердити, що ні у президента України, ні в патріарха Філарета, ні навіть у проукраїнського сегменту УПЦ знову нічого не вийде. Україна матиме чергові ерзаци церковної єдності з частковими розв’язками її проблем. В цих обставинах шалька терезів знову хилитиметься в бік Москви. Отож, доки українські християни київської традиції не вийдуть за рамки стереотипного конфесійного мислення, доки вони не просто молитимуться за єдність, а дбатимуть про неї, активно „рівняючи стежки Господу” (Ісая), Бог постійно завертатиме їм екзаменаційний білет із темами „Київська Церква”, „помісність” та „євангельська любов”.