Ukraiński Żurnal - 3/2009

Під дзвіницею більшовицької „енергійності”. Російська православна церква – НКДБ проти грекo-католиків

(Скачати весь номер: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb])

 

   Текст: Іван Гвать, Ряшів

 

Буквально через тиждень після того, як у Львові в березні 1946-го на т.зв. „соборі возз’єднання“ було ліквідовано (і загнано в підпілля) Українську греко-католицьку церкву – подія, яку керівництво Російської православної церкви невдовзі оголосило „торжеством православ’я“, а заступник народного комісара держбезпеки Української РСР П. Дроздецький сповістив своїм найвищим шефам у Москві: „Аналізуючи результати собору, ми вважаємо, що затверджені НКДБ СРСР плани ліквідації греко-католицької церкви шляхом возз’єднання її з російською православною церквою, в основному нами здійснені“.

 

   Аналогічний „возз’єднавчий собор” відбувся наприкінці квітня 1950-го в Пряшеві. А в січні наступного року в Братиславі відбувся суд-спектакль, на якому, крім двох римо-католицьких єпископів, судили й Пряшівського греко-католицького владику П. Ґойдича. Йому винесено вирок – довічне ув’язнення. Підбиваючи підсумки підготовки й проведення судилища, чехословацькі сталіністи, не приховуючи задоволення, мовою документа, констатували: „Основний метод за радянським зразком є правильний...”

   На зламі 40–50-х років минулого століття українці (русини) в Карпатській

котловині вкотре стали жертвою політики середньовіччя: „чия влада, того і релігія”, щоправда, вже за радянським чи пак – сталінським методом.

 

 

Що радості влади, то радості Церкви

   Виникає запитання, чому більшовикам у Москві, а згодом і їхнім запопадливим учням у Празі чи Братиславі, була Греко-католицька церква (далі ГКЦ) сіллю в очах? Чому її ліквідовано на Західній Україні, в Румунії, на Закарпатті та в ЧСР? У Польщі формальна ліквідація греко-католиків обійшла у зв’язку з акцією „Вісла” у 1947-му. Депортувавши віруючих разом зі священиками з Лемківщини на північно-західні землі країни, розпорошивши їх між польським населенням римо-католицького віросповідання, варшавські комуністи були переконані, що українці за національністю, греко-католики за віросповіданням раз і назавжди розчиняться в „польському морі”.

   Повернімося, однак, на кілька років назад, аби глянути, як зароджувалася співпраця більшовицького режиму та Російської православної церкви в СРСР, що й призвело до ліквідації ГКЦ.

   У липні 1927-го місцеблюститель патріаршого престолу РПЦ, митрополит Сергій (Страгородський) самочинно, без погодження з іншими ієрархами, оприлюднив Декларацію лояльності до сталінського режиму, в якій мовиться, що радості радянської влади є і радостями Російської православної церкви, а невдачі влади є невдачами Церкви. Це був вияв капітуляції. Але Сталіну цього було замало. Він продовжував фізично знищувати православних єпископів, висаджувати в повітря храми, бо сповідував ленінське вчення, що навіть „кокетування” з релігією,тобто, щонайменше інтелектуальні роздуми про феномен релігійних вірувань– є „нестерпною мерзенністю” і довів це в 1932-му, оголосивши початок„безбожної п’ятирічки”, метою якої було остаточне викорінення релігії в СРСР. Проте війна начебто змінила ставлення Сталіна до РПЦ. Він шукає з нею контактів, цікавиться потребами керівників кишенькової церкви.

 

 

Темп „богообраного”

   Була майже північ 4 вересня 1943-го. В Кремлі „всемогутній” провадить розмову з трьома ієрархами РПЦ на чолі з митрополитом Сергієм. Під час спілкування Сталін схвально відгукнувся на патріотичну позицію Церкви (йшла війна) і запропонував ієрархам різнобічну допомогу – житло, харчі, автомашини тощо. Погодився навіть на скликання архиєрейського собору. Митрополит Сергій обережно зауважив, що собор можна було б провести щойно за місяць, на що вождь відповів запитанням: „а нельзя ли проявить большевистские темпы?”, тобто прискорити зустріч єпископів. І справді, собор ієрархів РПЦ відбувся не через місяць, а вже через чотири дні після розмови в Кремлі. Режим войовничого атеїзму своїми літаками доправив владик до Москви. Від них, крім іншого, вимагалося посилити між віруючими заклик, який до лютого 1934-го вважався в СРСР контрреволюційним: „За Родину!”. Повторюю, йшла війна. В її розпалі, восени 1942-го з нагоди 25-ти річчя Жовтневої революції згаданий вже митрополит Сергій надіслав вітання до Кремля, в якому назвав Сталіна „богообраним вождем військових і культурних сил” СРСР, повідомила „Правда”. Тирану це сподобалося. Відтак лозунг почав звучати „за Родину, за Сталина!”. Мабуть тому „богообраний вождь” виявив свою прихильність і дозволив навіть відновити патріархат РПЦ. Водночас неухильно і цілеспрямовано, дотримуючись рецептів маккіавелізму, Сталін, за дві години до зустрічі з ієрархами в Кремлі, дав вказівку створити спеціальний орган, який би здійснював зв’язок із керівництвом Церкви, а держава через нього могла б контролювати діяльність РПЦ. Було створено Раду у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР, яка почала не лише контролювати, а й диктувати, що керівництво Церкви повинно робити. Ось приклад. Вже в квітні 1945-го, майже за рік до львівського „возз’єднавчого собору”в кабінеті полковника НКВД Карпова (він же – голова щойно створеної Ради) виготовлено українською мовою текст звернення патріарха РПЦ Алексєя „Пастирям і віруючим греко-католицької церкви західних областей України”, яке містить заклик: „порвіть, розторгніть узи з Ватиканом, який веде вас у темряву, в духовну погибель.... поспішайте повернутися в обійми вашої рідної неньки Руської православної церкви”. Це звернення раніше за патріарха прочитав тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов.

 

 

Самодержав’я – православ’я – народність

   Результатом вересневої зустрічі 1943-го в Кремлі було повне і беззастережне підпорядкування керівництва РПЦ інтересам більшовицької влади. Немає даних, що під час згаданих кремлівських переговорів порушено і питання ліквідації ГКЦ в Західній Україні. Але немає і найменшого сумніву, що в цьому були зацікавлені обидві сторони – РПЦ ще від часів приєднання козацької України Б. Хмельницького до Російської імперії в середині XVII ст., а більшовики й поготів. Втілюючи в життя ідеологію, в якій місце для релігії взагалі не передбачалось, радянський режим найбільше атакував Ватикан як спільника імперіалізму та посібника фашизму.

   В сталінському СРСР саме під час Другої світової війни відновлено реакційне гасло царських часів: „самодержав’я–православ’я–народність” з метою зміцнити єдність (радянського) народу. Греко-католицька (уніатська) церква в Україні була перешкодою на цьому шляху. Тому вже в січні 1941-го нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія затвердив план агентурно-оперативної роботи по деморалізації УГКЦ в Західній Україні, окупованій більшовиками у вересні 1939-го. Масових репресій тоді ще не розпочато, проте окупаційний режим шукав надійних кандидатів з лав греко-католицького духовенства, критично настроєних до Ватикану, котрі б очолили рух за поворот до православ’я. Вибір упав на прелата Г. Костельника, знаного львівського священика і науковця. Керований агентами НКДБ і за сприяння керівництва РПЦ, Костельник у березні 1946-го довів Українську ГКЦ до т.зв. „возз’єднання” чи пак – формальної капітуляції. Як відомо, УГКЦ безперервно діяла в підпільних умовах аж до розвалу СРСР.

 

 

„Прогресивні віруючі”

   Завершивши справу „возз’єднання” на т.зв. „львівському соборі”, органи репресії взялися за роботу на Закарпатті. В жовтні 1947-го вчинено замах на єпископа Т. Ромжу. Через кілька днів він помер у лікарні внаслідок отруєння. Як свідчать оприлюднені недавно документи, в листопаді 1948-го представник НКДБ доповідав, що „враховуючи вимоги прогресивної частини віруючих, а також Російської православної церкви на Закарпатті – греко-католицька церква повинна бути ліквідована і по можливості чим швидше”. „Прогресивних віруючих” чи пак відступників і таких же декілька священиків завжди можна „організувати”. Одним із „прогресивних” виявився священик Іреней Контратович. Це дійсно колоритна постать. З його розповіді агентам НКДБ знаємо, що, будучи священиком, він у 1919-му став членом компартії Угорщини і працював при уряді комуністичного авантюриста Белли Куна. Після краху режиму червоних, Контратович повернувся доЧехословаччини, де його ненадовго посаджено до в’язниці. Згодом в ЧСР віндо 1938-го плекав зв’язки з комуністичними діячами – вихідцями із Закарпаття,а у 1948-му став одним з ініціаторів переходу греко-католиків Закарпатськоїобласті у православ’я.

   Ліквідація ГКЦ на Закарпатті пройшла без великого спротиву віруючих. Після подій на Галичині вони добре знали, що на них чекає... Невдоволених швидко нейтралізовано. Православ’я прийняли всі парафії, однак із 235 священиків „возз’єдналася” навіть не половина – лише 116 осіб і один монах. Чекісти знали і собі ціну, тому в листі до Хрущова згадано про „активну і велику працю по ліквідації греко-католицької (уніатської) церкви в Закарпатській області” окремих співробітників НКДБ. Їм було запропоновано виплати премію на суму, що дорівнювала їхній місячній зарплатні.

 

 

Черга дійшла і до ГКЦ на Пряшівщині

   Відтак черга дійшла до ГКЦ на Пряшівщині. Вперше про її ліквідацію шляхом „возз’єднання” з РПЦ урядові кола ЧСР заговорили у серпні 1948-го. А в січні 1950-го провідний словацький комуністичний політик Г. Гусак заявив, що керівництво ЦК КПЧ півроку тому вирішило про перетворення ГКЦ у православну. „Церкву треба орієнтувати на Схід, а не на Ватикан”, наголосив словацький комуніст. Доморощені сталіністи в ЧСР планували провести „собор” у червні 1950 року, однак спектакль відбувся вже наприкінці квітня. Щоб заманити віруючих до Пряшева, офіційно оголошено, що це буде „маніфестація за мир”. Перед тим були на мовляння єпископа П. Ґойдича перейти на православ’я. Владика категорично відмовився. Це саме, також безуспішно, застосували до єпископа-помічника В. Гопка, обіцяючи йому посаду православного митрополита. Залякуванням і обіцянками почалися і пошуки т.зв. „прогресивних” священиків, котрі повели б віруючих наміченим шляхом. Таких знайшлося півсотні. Згодом до них приєдналися й інші...

   Очевидно, не залишилася пасивною і РПЦ, зокрема після того, як празький уряд для зміцнення Православної церкви в ЧСР влітку 1949-го пообіцяв допомогу в сумі 3 мільйони крон. Розбудовою структур РПЦ в ЧСР займався патріарший екзарх Єлевферій (Воронцов) і його місцеві довірені помічники, кілька священиків-членів КПЧ – пише словацький історик М. Барновський. Саме Єлевферій наполягав на тому, щоб прискорити ліквідацію ГКЦ в ЧСР та висвятити у Пряшеві в січні 1950-го на православного єпископа російського громадянина Алексєя Дехтєрьова. Той раніше працював у Єгипті. Там він, – як свідчить чеський історик Ґ. Вопатрни, – „за прокомуністичну пропаганду” майже рік сидів у тюрмі. Щойно на прохання Москви його звільнено і в квітні 1949-го депортовано до СРСР. Згодом він скаже: „Мене визволила радянська влада”. Після „єгипетської неволі” Дехтєрьова патріарх московський Алексєй направив його до ЧСР...

 

 

Кишенькова церква

   Звісно, рішення про ліквідацію ГКЦ було схвалено в Празі не без допомоги радянських радників з НКДБ. Саме вони, – припускає М. Барновський, – підказали пов’язати діяльність ГКЦ з Українським повстанським рухом – „бандерівцями”. Такими тоді вважалися не лише священики, а й усі втікачі з Галичини, які територією ЧСР діставалися на Захід. Підтримка і співпраця з бандерівцями – це був найголовніший аргумент, застосований супроти Ґойдича під час судилища у січні 1951-го.

   Як свідчать опубліковані нині документи, в сценарії спектаклю його автори з державної безпеки наголошували, що під час процесу необхідно „підкреслити допомогу бандерівцям”. Судилище „слід вести так, аби Ґойдича не ототожнювати з усією Греко-католицькою церквою, щоб не склалося враження, що його судимо за те, що він не перейшов на православ’я”. А в іншому документі сказано: „В принципі йдеться про ліквідацію залишків Греко-католицької церкви”. Цікавою є і така деталь. Тоді виникла було пропозиція посадити на лаву підсудних разом з Ґойдичем і його помічника владику В. Гопка, однак цебуло ризиковано, бо „державна безпека не може гарантувати, що Гопко до терміну процесу буде настільки опрацьованим, щоб міг фігурувати як звинувачений”. Можна підбити підсумки. В ліквідації ГКЦ в ЧСР були зацікавлені: празький уряд (силкуючись створити в державі незалежну від Рима „домашню” католицьку кишенькову церкву і цим самим відірвати від Ватикану віруючих); Російська православна церква, що прагнула розширити свій вплив і начебто скасувати історичну кривду, якої допустився Рим у Берестейській (1596 р.) та Ужгородській (1646 р.) уніях. Для більшовицької Москви це було додаткове і зручне знаряддя впливати на політичну ситуацію в ЧСР.

 

 

Чия влада, того й релігія

   Запроваджуючи Ужгородську унію(1646 р.), православних віруючих ніхтоне питав, чи бажають вони стати греко-католиками. Це була, так би мовити, приватна справа Ягерського єпископа Ю. Якушича і його матері Анни Якушич-Другет відповідно до тодішніх практик: чия влада, того й релігія. В Римі про Ужгородську унію довідалися щойно через шість років, а документа про цю подію (оригіналу або хоча б вірогідної копії) не знайдено й досі. Трьома стами роками пізніше це повторилося по-сталінськи. На щастя, документи більшовицьких органів репресії збереглися,і нині ми маємо змогу довідатися, як проходило „возз’єднання” і хто до цього найбільше причинився. Перебуваючи 2001-го з візитому Греції, папа Іван-Павло ІІ попросив у православних греків вибачення за гріхи католиків, за ганебну поведінку хрестоносців, котрі в 1204 році, прямуючи до Святої Землі визволяти її від „невірних” мусульман, зупинилися в Константинополі і вщент пограбували місто. Було збезчещено почуття віруючих. Очікувалося, що після краху комунізму керівництво РПЦ також публічно висловиться з приводу своєї колаборації з безбожним сталінським режимом та про свою – спільно з НКДБ – причетність до ліквідації ГКЦ на Західній Україні, на Закарпатті й в ЧСР. Марні сподівання. Замість покаяння, замість прохання прощення, в Москві було оголошено, що вся Україна – „канонічна територія” Російської православної церкви. Наступного місяця православній греко-католики відзначатимуть свято Христового Воскресіння. У храмах віруючі й церковні достойники співатимуть: „Воскресіння день, просвітімося торжеством, одні одних обнімімо і скажімо, браття, і тим, що нас ненавидять, простім всім з Воскресінням...” Завершую та й думаю: чи глибинна суть цього пасхального канону має якийсь стосунок до теми цієї статті, а отже – й до вищого керівництва РПЦ і до всіх проповідників християнського благочестя? Чи це лише елемент обрядовості?