УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 3/2009

Держава і церква – між революційним нігілізмом та неоімперським прагматизмом

(Скачати весь номер: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb])

 

   Текст: Марко Смеречинський, Варшава

 

  

Нинішні відносини Російської Православної Церкви і кремлівських можновладців виразно позначені досвідом більшовицького експерименту

„побудови суспільства без Бога“ і „прагматизмом“ сталінського й хрущовського періодів. Ідея і необхідність залучення структур православної церкви до реалізації політичних цілей комуністичної партії має і свої сьогоднішні аналоги. Але багаж минулого в релігійно-державних взаєминах помітний не лише в Росії, але також і в Україні.

 

 

    Ставлення владних структур до релігії й церковних організацій в часи СРСР – тема доволі невдячна. З одного боку, маємо багато наукових публікацій про різні сегменти т.зв. радянського ладу (в тому числі і про ставлення до релігії, чи окремих релігійних громад), з іншого – деякі теми все ж залишаються табуйованими. В таких країнах, як Росія чи Білорусь, не всі аспекти історичного минулого у відносинах „церква – держава” висвітлюються з ентузіазмом. Надалі існує серйозна проблемаз доступом до архівних документів спецслужб, а досвід, скажімо, польської люстрації показує, що комуністичні спецслужби не лише контролювали релігійні структури, але й активно впливали на усі сфери релігійного життя громадян. А з боку церкви, особливо якщо мова йде про РПЦ, але також структури православної церкви в інших країнах, не має бажання розпочинати процес очищення чи вибачатися за співпрацю з комуністичним режимом. Бракує дискусії про окремі епізоди чи бажання визнати той факт, що мали місце практики, негідні духовних осіб, як скажімо, участь у діях комуністів, спрямованих проти інших церков (наприклад, участь православних священиків й ієрархів у ліквідації Греко-католицької Церкви в Галичині та на Закарпатті).

 

 

Во ім’я імперських ідей

   У східних церквах процес очищення начебто завис у повітрі, примітивні пояснення у стилі „такого не було”, „уся влада від Бога” нічого не пояснюють і водночас не закривають теми. Як показує приклад публікації щоденника „Жечпосполіта” про співпрацю ієрархів Польської Автокефальної Православної Церкви зі Службою Безпеки (SB), деяких фактів аж ніяк не приховаєш.

   До того ж, у випадку РПЦ до старих комуністичних гріхів додаються нові – беззастережний союз церкви з кремлівською владою та співпраця з великим олігархічним бізнесом. На оці сучасні негативи у релігійному житті комуністична система працювала роками. Можна сказати, що модель, наслідки якої відчуваються донині, зароджувалася „у вогні і бурі” революції, допрацьовувалась у сталінський період, вивершувалася в епоху Хрущова й свій злет отримала в часи Брежнєва, щоб у кінцевому результаті дати нам путінську модель. Основний лозунг цієї моделі – єдність цілей РПЦ (і її локальних відділень) і держави во ім’я реалізації імперських ідей.

 

 

Від Леніна до Путіна

   Якщо коротко охарактеризувати основні періоди та епізоди, коли в СРСР, а згодом у Росії вдосконалювалася модель відносин „держава – церква”, слід повернутися до часів революції 1917 р. Більшовики й Ленін пропагували доволі просту схему відносин з церквами: там, де можливо, церкву ліквідувати, заволодіти її майном, підпорядкувати чи піддати повному контролю. Це була ясна і чітка настанова. Церкву оголошено ворогом – опорою царського режиму. Цей процес нищівних дій реалізувався з розмахом у масштабі, не меншому за інші великі комуністичні проекти – електрифікації, індустріалізації. В результаті Православна Церква як така перестала бути самостійною структурою, сотні тисяч духовних осіб і вірних було арештовано, розстріляно, закинено у в’язниці й заслання, їхнє майно конфісковано. Процес елімінування релігії та церковних структур відбувався під димовою завісою політики відокремлення релігії від держави, яку уособлював ленінський декрет „Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” чи постанова від 8 квітня 1929 р. „Про релігійні об’єднання”.

   Період тотальних репресій 20–30-х років, коли часто на цілих територіях не залишалось ні одної церкви (в Україні, наприклад, у Луганській, Вінницькій, Кіровоградській областях) – це доволі добре вивчені епізоди історії комунізму. Завершити акцію повного знищення завадив червень 1941 р. – напад гітлерівської Німеччини на СРСР. Поразки в перші місяці війни регулярної Червоної армії, цілковите знищення закинених з центру на окуповані німцями території України чисельних партизанських загонів, усвідомлення того, що причиною поразок є зокрема небажання вояків ЧА воювати й прихильне, передусім на території України, ставлення населення до німців спричинили процес змін у підходах комуністів до релігії й церков. Комуністи стали піддавати ревізії деякі настанови, й стали „розумно” залучати релігію до арсеналу боротьби проти німців. У 1943 р. настав переломний момент – церкві й священикам знайшлося місце в комуністичному суспільстві.В цей час найвище керівництво СРСР (Й. Сталін, В. Молотов) зустрічається з ієрархами РПЦ, масово відкриваються церкви, духовні семінарії, реабілітуються священики, державні структури (радіо, преса) отримують чіткий наказ допомагати. В Союзі відновлюється видання релігійної періодики і літератури. І все це задля розбудження у громадян патріотичних настроїв, аби „влити дух у мертве совєтське тіло”. Процеси, започатковані у 1943 р., врешті привели не лише до відбудови церковних структур і релігійного життя, але й, парадоксально, до „зрощення” в СРСР церкви і влади. Внаслідок цих процесів РПЦ у кінцевому результаті стала слухняним знаряддям комуністичної влади.

   Від закінчення II Світової війни і аж до часів Горбачова маємо справу з двома основними тенденціями у ставленні комуністичної влади до релігії (передусім Російської Православної Церкви, як найбільшої і єдиної повністю визнаної партією структури): з одного боку, поверненням, особливо в 50-і і 60-і роки, до брутальної атеїстичної пропаганди, акції нищення усіх проявів релігійного життя; з другого боку – розгортанням панправославної ідеї. Сталін, на думку дослідників, захотів створити у Москві свій „анти-Ватикан” й за допомогою православ’я розширяти вплив СРСР у світі. Звідси ліквідація Греко-Католицької Церкви у країнах-сателітах і підпорядкування у них православних структур (пряме або опосередковане) РПЦ.

 

 

Негр своє зробив, негр може йти

   У внутрішній політиці ця тенденція характерна залученням православ’я до репресивних заходів. Російська Православна Церква стає важливим елементом сталінського імперського проекту викорінення в Галичині впливів греко-католиків й загалом Ватикану, боротьби з „українським буржуазним націоналізмом”. Старі російські, ще царські, цілі захисту канонічної православної території збігаються зі сталінським бажанням підпорядкувати й контролювати суспільне життя країни у всіх сферах. Процес своєрідного симбіозу й гармонії між комуністами і РПЦ символізує 1946 р. і т.зв. „львівський собор”, коли цілі влади і ієрархів РПЦ ідеально співпали. Проте впродовж усього періоду існування Країни Рад влада неодноразово доходила висновку „мавр своє зробив, мавр може йти” й розпочинала чергову вакханалію проти всіх проявів релігійного життя (в тому числі й проти структур і вірних РПЦ). Комуністи за допомогою адміністративного апарату, КДБ, засобів масової інформації повернулися до практик нищення церков і брутальної атеїстичної пропаганди. Період, коли комуністи віддали перевагу жорстким методам знаменує хрущовська епоха, коли майже поголовно знищено структури РПЦ на сході і в центрі України, різко зменшено кількість жіночих і чоловічих монастирів тощо.

   Друга тенденція – „залучати” – застосовувалася в силу  обставин, з огляду на зовнішній фактор (міжнародний) та внутрішній (релігійне підпілля). Ось тоді-то послаблювався зашморг на РПЦ і її використовували в зовнішніх (Міжнародна Рада Церков, антивоєнний рух у рамках Християнської Мирної Конференції) і внутрішніх цілях – антиуніатській чи спрямованій проти незалежного православ’я акціях. Комуністична пропаганда боролася також з іншими церквами, наприклад, з баптистською, виразно помітною була також антиєврейська пропаганда.

   Хвороба, що почалася у 1943 р., має свої прояви і в наш час: єдність цілей влади і державного апарату, відсутність самостійної позиції серед ієрархів РПЦ стало знаковим для сучасної Росії. Залежність церкви від влади, сервілізм, ідеологічна спорідненість – це не що інше, як постсталінська травма російського (і здається, не лише його, але й польського) православ’я.

 

 

Прагматизм вчора і сьогодні

   Прагматизм комуністів шокує. Якщо є наявні сили і можливості нищити – тоді нищиться. Як тільки виникає потреба дати ковток свободи – дається. Коли не потрібно робити вигляду, що в СРСР існує свобода релігії, то застосовуються різноманітні адміністративні і поліцейські покарання. Від штрафів, передавання майна іншим установам, інфільтрації, інтриг аж до арештів і ліквідації релігійних громад. На заході України лише в силу того, що існувала загроза з боку греко-католиків часто стримувався процес обмеження релігійної діяльності РПЦ, проте тотальний контроль з боку держави, вплив на усі види рішень (від персональних до майнових) дегенерували релігійне життя усіх офіційних церков знизу догори. До практики комуністичної влади і КГБ належали постійні нацьковування представників різних конфесій одні проти одних, чи створювалися конфлікти і у рамках однорідних громад вірних згідно з відомою максимою dyvide et impra. Протирелігійні та  протицерковні дії влади знаменувалися залученням великих адміністративних і фінансових ресурсів.

   Наведені факти зловживань влади й наслідків цих дій для духовного життя РПЦ (і взагалі православних церков) не стали однак предметом широкого обговорення, рефлексії, як у внутрішніх структурах православних церков, так і серед еліт українського, білоруського чи російського суспільств. Вислів О. Лукашенка „Я православний атеїст”, чи підтримка з боку Комуністичної партії України (у Верховній Раді України; преса, що видається за підтримки цієї партії) для Православної Церкви Московського Патріархату – це не що інше, як продовження тієї ж, розробленої у 1943 р., схеми „єдності цілей комунізму й православ’я”. Так само слід оцінювати підтримку з боку ПЦ МП В. Януковича чи згадуваний союз Кремля й Церкви у Росії. Годі очікувати змін з боку влади й ієрархів, а от від мирян і духовних осіб цього все ж таки треба сподіватися – якщо у Східній Європі хочемо по-справжньому відділити „те, що цісарське, від того, що папське”.

 

 

Український журнал