Ukraiński Żurnal - 3/2009

Богдан Рубчак: „Життя цікаве своїм різноманіттям і ролями...”

   Розмовляв: Василь Махно, Нью-Йорк

   Богдан Рубчак народився 1935 року в Калуші у родині кооператора. Під час війни виїхав із батьками до Німеччини: спершу жив у Кауфбойрені, а пізніше – у переселенчому таборі в Діллінгені. В кінці 1948 року переселився з матір’ю до Нью-Йорка, а трохи згодом – до Чикаго. Нині живе в штаті Нью-Джерсі.

   Богдан Рубчак – один із чільних представників Української Нью-Йоркської Групи, автор сімох збірок поезій, майже сотні незібраних віршів українською й англійською мовами, низки критичних статей і рецензій. Редактор зібраних творів Антонича (з С. Гординським), антології „Координати” (з Б. Бойчуком) та збірки наукових статей про українську літературу.

   Рубчак отримав ступінь доктора порівняльної літератури й викладав у Манітобському та Ратґерському університетах і понад тридцять років – в Іллінойському університеті (Чикаго). Викладав курси україністики як професор-гість у Чиказькому й Нортвестернському університетах. Нині він професор-емерит.

   Найперше хочу сказати, що наше спілкування з Богданом Рубчаком я сприймав би радше як розмову, а не інтерв’ю, оскільки з Рубчаком таки цікаво говорити, а не розпитувати його, бо, розпитуючи, можна „зависнути” у енциклопедичних норах Рубчакової пам’яті. Інше – наші розмови точаться уже кілька років поспіль, то вживу, то за посередництвом Інтернету, й мені ще й досі цікаві його історії, міфологеми і погляди. Я називаю Рубчака у своїх електронних листах Патріархом, і не тільки тому, що його борода схожа на бороди біблійних пророків, а також на знамениті бороди американських поетів від Вітмена до Ґінзберга, але й тому, що його позиція в українській культурі (хай поза межами України) справді вагома і ваговита, патріарша.

Богдане, мабуть, почну з того, чого в жодних інтерв’ю з вами, принаймні я, не зустрічав: родинні корені та Калуш.

Багато Рубчаків вийшло з Калуша, і багато в ньому залишилося. Мій батько Ярослав був директором місцевої філії Союзу Кооператив. Він любив літературу й театр, рецитував вірші класиків на всяких імпрезах, організував самодіяльні театральні гуртки по селах. Змалечку я чув поетичну мову й спів у нашому домі. Батько походив із багатодітної родини, отож у мене було багато дядьків і тіток. Його найстарший брат Іван став відомим актором і одружився з Катериною Коссак. Легендарна Рубчакова померла рано, але Іван („вуйко Ясько”) був мені і за „кумпля”, і за дідуся. Я його дуже любив. Одна з його доньок, Ярослава, вийшла заміж за Ярослава Барнича, а друга, Ольга, за Гната Юру. Частина Рубчаків спольщилася, але дехто з них став у ряди УПА. Для мене також була дуже дорога мамина родина. В мами Анни з Микульських була сестра Марія („цьоця Маринця”), в заміжжі – Бедрій. Її сина Мирослава розстріляли нацисти, а її саму, з донькою Ксаверою, большевики заслали до Сибіру. Типова доля типової галицької родини.

Знаю, що останнім часом ви працюєте над споминами, навіть чув уривок цих спогадів, присвячений початкам вимушеної еміграції, які мені видалися надзвичайно цікавими. Як просувається ця робота? Розкажіть детальніше про ваш задум.

Я починаю спогади нашим від’їздом з Калуша і закінчу, мабуть, повільним умиранням діаспорної культури (що за її сина я себе вважаю) на початку вісім-десятих років. У мене пам’ять дуже погана, зате уява трохи живіша. Отже, ці спогади будуть не так літописом, як літературним текстом. Пишу їх українською мовою, для читача в Україні, якому наш побут у широкому світі і душевні переживання молодого діаспорника мали би бути цікавими. На жаль, моє писання іде дуже поволі, бо постійно відривають мене від цієї роботи всілякі інші проекти.

Ваш приїзд до Америки, це був одразу Нью-Йорк чи якесь інше місто? Якою вам виглядала Америка і перспектива американського життя у ті далекі тепер 50-ті роки?

Мій батько помер у Німеччині, і ми з мамою приїхали до Нью-Йорка 1948 року, коли мені тринадцятий минало. Тут ми жили два роки, а тоді переселилися до Чикаго. Підрісши, а зокрема познайомившись із молодими поетами з Нью- Йорка, я туди їздив дешевим автобусом двічі-тричі на місяць, і дехто з ньюйоркчан мав мене за місцевого. Згодом ми, вже з моєю родиною, перенеслися на сім років до Нью-Йорка і Нью-Джерсі, а потім – назад до Чикаго. Тепер живемо в Нью-Джерсі. Своєрідна далекосяжна гра в теніс. Америка спочатку лякала, але я приїхав у такому віці, що скоро акліматизувався, зокрема коли пішов до школи. Познайомився з американськими любителями поезії, іншими  цікавими ровесниками, почав слухати джаз, що його люблю й досі, ходити в театр, дивитись фільми. Гірше було мамі, якій доводилося дуже тяжко працювати. Я трохи допомагав, працюючи влітку та на вихідні.

Ви – ветеран корейської війни, принаймні якийсь час перебували у Кореї, коли Америка вела там війну. Чи цей воєнний досвід для вас був визначальним чи, навпаки, вам хотілося його забути?

Самозамкнений і цілком штучний світ військового життя мене вельми зацікавив. Одне – читати про нього, а зовсім інше – його переживати. Після пластування в Альпах вишкіл не був для мене особливо трудним. В Кореї я опинився негайно після війни, але там все ще було небезпечно, бо по деревах і дахах сиділи снайпери-партизани. Одначе небезпека здавалася дрібницею супроти звуків і барв Далекого Сходу. Мені доводилося їздити по всій Південній Кореї й часто бувати в Японії. На жаль, я чомусь мало використав цей досвід, написавши про Корею тільки одне оповідання, уривок якого був недавно надрукований в „Українському журналі”. Але спогадів маю досить на все життя.

Ваша перша книжка „Камінний сад” виразно індивідуальна – і стилістично, на мій погляд, разом із авангардизмом Юрія Тарнавського та екзистенційними рефлексіями Богдана Бойчука, найбільш наближалася до класичного українського модернізму. Якою була ваша настанова щодо поезії на початку вашого поетичного шляху?

На самому початку мого „поетичного шляху” (скажімо, між 12-им і 18-им роком життя) я намагався наслідувати українських модерних класиків (Олеся, Зерова, Рильського), що про них я чув у переселенчо-таборовій гімназії, а потім їх вивчав самотужки. Вступивши до американського університету, я познайомився з американською поезією, а також почав вивчати іспанську (приблизно) і французьку (досить солідно) мови і їх поезію. Німецьку мову я привіз із собою, і записався на вищі курси німецької літератури, зосередившись на експресіонізмі. Я почав читати „бітніків” і наймолодших українських поетів – Бойчука, Тарнавського, Андієвську, Вовк – і вирішив, що можна писати поезію інакше.

Безумовно, що Нью-Йоркська група – це не тільки Рубчак/Бойчук/ Тарнавський, це – Віра Вовк, Женя Васильківська, Патриція Килина, частково Емма Андієвська і дещо молодші колеги, присутність яких кількісно та географічно розширила обшири Групи і, гадаю, що й стилістично, однак, переважно, три прізвища асоціюються з Групою. Ваше ставлення до цього?

Я вважаю це твердження не зовсім точним. Патриція Килина, як дружина Тарнавського й як вельми талановита поетка, була ближче до джерел Групи, ніж я в Чикаго. Також Женя дуже багато спричинилася до наших перших публікацій як редактор студентської сторінки в „Свободі”. Дуже мені шкода, що вона замовкла і нині її поезії зовсім забуті.

Я не аж настільки невротик, щоб перестати писати для заспокоєння колег. Видно, що я зрадив примхливій музі поезії, бо справді поезія не приходить так часто, як замолоду. Хоч іноді ще намотується якийсь „вершик”.

Про що була ваша дисертація і як складалася ваша професорська кар’єра в Америці?

Я здобув докторський ступінь з порівняльної літератури в Ратгерському університеті в Нью-Джерсі. Моя дисертація названа рядком із Октавіо Паса „Людина – це метафора”, і в ній я досліджую метафору на основі теорії Моріса Мерло-Понті про тілесні жести. Хоч мені вдалося сказати в ній дещо нового – трудна тема й трудні обставини писання (при повному навантаженні викладацьких обов’язків) привели дотого, що я цей текст зненавидів і ніколи до нього не повертався. Щодо моєї академічної кар’єри, то мушу похвалитися, що я в ній ніколи не мав ніяких труднощів. Я почав викладати в Манітобському університеті в Вінніпегу на  запрошення Ярослава Рудницького, там я зустрів свою майбутню дружину Мар’яну. Згодом викладав славістику в Ратґерському університеті на запрошення Івана Фізера. 1973-го року українська громада рекомендувала мене керувати нею фундованою українознавчою програмою. Фундація тривала два роки, а опісля університет включив її у власну систему. Мені вдалося організувати повну програму, включно з докторським ступенем, з українознавства. Це була перша в Америці програма, повністю оплачувана університетом. Я дуже любив свою професію, і тепер тужу за класами і зокрема за розмовами з розумними молодими людьми за семінарним столом.

Окрім колег із Нью-Йоркської Групи, у той час в Америці жили і працювали інші українські письменники, котрі в різний спосіб опинилися на Заході. З ким ви дружили і хто з них мав на вас особливий вплив?

Я знав особисто майже всіх поетів діаспори в США і Канаді – декого здалеку, декого ближче, а з деким дружив. Мені пощастило в Нью-Йорку бути сусідом Євгена Маланюка, і з ним я зустрічався декілька разів на тиждень. Ми проходжувалися милим містечком Форест Гіллс і розмовляли про поезію. Я дуже любив Вадима Лесича як людину і як поета, і подружив із куди старшим за мене Олегом Зуєвським. Але хто з них на мене впливав, мені сказати важко. Хай про це говорять інші.

Нью-Йорк та Чикаго. Як на мене, ці міста взагалі важко порівнювати, я майже не знаходжу ніякої подібності поміж ними. Чи ви назагал прив’язані до якогось місця, котре давало б вам почуття внутрішнього комфорту, чи для вас це не має принципового значення?

Я з Чикаго трохи більше зжитий, мабуть тому, що в ньому провів найбільше часу.

З часом НЙГ, котра трималася виключно на ентузіазмі Бойчука та його умінні зорганізувати видання, журнали, читання тощо, припинила своє існування (що цілком природно), ставши фактом історії української літератури, хоч поодинокі її творці ще видають книжки (Тарнавський, Бойчук, Андієвська, Вовк) і намагаються перебувати у сучасному процесі України. А яке ваше відчуття цих змін, того, хто стоїчно споглядає і чиє мовчання інколи важливіше за бурхливу активність?

Передовсім, я аж так уже не мовчу, адже можна говорити і прозою, чи для вас це виключене? Мушу повідомити вас, що і ви, Василю, іноді говорите прозою. А по-друге, я постійно заявляю, погоджуючись із моїми друзями, що Нью-Йоркська Група – не парламент, аби розпадатися. Це було зібрання друзів, передовсім для того, щоб видавати поезію і з нею виступати. Ці потреби відпали, але дружба (або й сварка) триває. 

Знаю, що ви – інтернетоголік. Стежите за всіма новинками української літератури і протягом декількох років поспіль ми з вами час від часу обмінюємося враженнями та спостереженнями. Як на мене, сучасна українська література лише за нечисленними виїмками може конкурувати з європейськими аналогами в поезії чи прозі, решта – це якесь поголовне неонародництво і млявий псевдопатріотизм. Які ваші оцінки і ваші сподівання?

Над цими питаннями я думаю майжепостійно. Пора, мабуть, погодитисяз фактом, що молода література в Україні переживає гострі симптоми постколоніалізму, коли нові обрії манять,блищать, і їх хочеться негайно досягнути. Я вважаю себе за шанувальника творчості покійного Римарука, Герасим’юка, Федюка і, звичайно, Махна. Мені подобаються також поети, що їхя назвав „народними сюрреалістами”– Голобородько, Воробйов, покійнийКордун, Григорів. Я намагаюся стежити й за молодшими, але їх уже, дякувати Богу, дуже багато. Винятково талановитою серед них здається мені Маріанна Кіяновська.

Не торкнутися теми „Україна і діаспора” я просто не можу, розмовляючи з одним із посутніх творців української культури за межами України. Моє переконання, що глибинний розрив поміж діаспорою та Україною, попри сплановані заходи, які проводить українська держава щодо налагодження стосунків та співпраці, лише наповерхні свідчать про таку співпрацю,однак глибші пласти й надалі залишаються дискусійними, контроверсійними та, мабуть, конфліктними...

Так, це безумовно правда. І це стосується не тільки далекої, але й близької діаспори. Вельми талановитий Тадей Карабович якось зауважив, що коли поляки вшановують на всі боки своїх діаспорних письменників, то брати в Україні намагаються відсунути наших геть назад до Гамерики. Але я недавно висловив здогад про те, що „провід” культури аж ніяк не вічний, зокрема в Україні. Адже здається, що ще вчора Корнійчук був за правилом у літературі. Хто-хто??? А твори й здобутки залишаються. Те, що має вижити, виживе, а те, що має померкнути, померкне. Я сподіваюся, що Барка й Зуєвський переживуть багатьох із тих, хто нині судить, що рідне Народові, а що ні, і я абсолютно впевнений, що „симпатична жіночка” Віра Вовк переживе добродія Яворівського.

У вас велика родина – дочки, внуки. Чи родинне життя є необхідним для митця? Чи просто було поєднувати обов’язки батька, університетського професора та українського літератора? Бо відомо, що виховання дітей та родинні обов’язки попросту „крадуть” час, звичайно, що приємніше посидіти у кав’ярні, дискутуючи про поезію, чи обговорювати найновіший роман Гарсії Маркеса...

Життя цікаве своїм різноманіттям і ролями, які воно змушує нас грати...

Дякую за розмову.