Ukraiński Żurnal - 3/2009
Богдан Рубчак. Вибране
(Скачати весь номер: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb])
ПРОМЕНИСТА ЗРАДА
Треба більшої самоти,
ніж та, що в чотирьох стінах:
треба, щоб в собі ти
назавжди впав на коліна.
Так багато треба прощань
з веснами, з ніжністю, з світом,
щоб торкнути променів грань
хоч раз льодовим своїм літом.
І треба так довго йти
в непростимо яснім промінні,
і в пустинях німих самоти
собі говорити тіні,
і падати в тьми обрив,
де овоч і ангел падав,
щоб у тінях, що ти освятив,
зацвіла промениста зрада.
ПОЕТОВІ
1.
Сьогодні
я поклав на долоню листок
і подумав про тебе, Богдане Ігоре Антоничу:
не було б затісно в листку,
хрущем
було б не страшно.
Сьогодні
я подумав про дні твої,
Богдане Ігоре Антоничу:
кімнати,
де регочуть грамотні міщани, –
а ти:
на щоках рум’яність, немов від швидкого бігу,
і так дуже хочеться досягнути чогось
там ...
там ...
2.
Відображення свої
ти дотиком дитинним лишав на живих свідках:
на липі,
на бджолі,
на ласкавих лисицях.
І вони
казали тобі, хто ти.
я знаю:
ти був добрий,
такий, як Божі свідки,
такий, як ті,
що їх мордують рибалки й дроворуби,
такий, яких люблять діти,
такий,
як посли з Золотомор’я.
3.
Сьогодні
я почув, Богдане Ігоре Антоничу,
як пританцювало до тебе чорне весілля –
чорне весілля
в зелених сап’янцях –
і взяло тебе
у вир своїх пісень.
Не було страшно – ні,
бо ти мав друзів
ласкаволистих,
безмежнооких, –
бо ти звав,
як бути самотнім.
Бо щоніч ти слухав
таємні розмови
доброзичливих Співучасників.
КАССАНДРА ГОВОРИТЬ
1.
В подиві брови зводиш.
Ти не віриш устам моїм.
Деревом він прокляв би мене
або крислатим кущем:
я зронила би ягід червоне сузір’я
в долоні тобі.
Ти спрагу гарячки згасив би,
спочив би у тіні віт,
і розпуття років не роздерло б тебе.
Я хотіла б сказати : лишися,
шолом відклади, –
та дороги, як стріли,
застрягли в зіницях моїх.
Я хотіла б сказати про ніжність,
про вічність весни,
але то був би зойк
божевільних пророків-надій.
Ні, не можеш зостатися тут, –
мусиш устати і йти.
2.
Він згоряє у сонці своїм,
цей мій день.
Блудниці ноги цілують комусь
і просять : “Помри !”
І зостаються дерев кістяки
та м’ясо зогниле рік.
Я з горлянки рву біль
і приношу тобі, а ти кажеш:
Це хліб !”
Ти не віриш мені.
Але йди. Хоч не вір, а йди!
Ти не можеш спинитись на мить:
болота тисячами ротів
ссуть сандалі твої.
Ти не можеш спочити ніде,
бо кондори хижі ждуть,
бо обрію труп тяжить
і піднести чоло не дасть,
бо ти – проклятий, як я:
проклятий прокляттям доріг.
О, підкуй колісницю свою,
бо гостре каміння там.
Запали смолоскип свій – там ніч!
Зламається білість останніх вестальних дів, –
тож гори на шакалів
різким зеленим вогнем.
Тож запалюй столицю днем,
а мене в боротьбі забудь.