Ukraiński Żurnal - 3/2009

Наївні

(Скачати весь номер: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb])

 

   Текст: Тамара Злобіна,

Кам’янець-Подільський – Київ

 

 

  

   Наприкінці 2008 року в просторі Project Room (PinchukArtCentre, Київ) демонстрували проекти дві найвідоміші групи молодих та критично мислячих українських художників – Р.Е.П. („Патріотизм. Мистецтво як подарунок”, куратор Клер Стеблер, 28.09–02.11) та SOSka („Мрійники”, куратор Олександр Соловйов, 14.11–14.12). В обох випадках за незвичними абревіатурами стоїть колективний автор.

 

 

   Група Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір) створена в 2004 році у Києві як об’єднання митців, котрі почали безпосередньо працювати з оточуючою їх дійсністю, імітуючи політичну агітацію та використовуючи зразки народної революційної творчості у своїх роботах. Поступово група відійшла від виставкової діяльності на користь акцій у публічному просторі. Сьогодні до її складу входять Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Ксенія Гнилицька, Лада Наконечна та Леся Хоменко.

   Проект „Патріотизм”, розпочатий у 2006 році, складається з набору малюнків, які відповідають основним суспільним поняттям – краса, прогрес, дія, товар, конкуренція тощо. Натхнення для розробки цього піктографічного письма група черпала в радянській традиції монументальної пропаганди та її реліктах у сучасній політиці, а також у розмаїтті брендів та логотипів, характерному для суспільства споживання. Використовуючи цю образну мову, художники формують розповіді-повідомлення, пов’язані з контекстом презентації робіт (зреалізовано 17проектів в 11 країнах). „Патріотизм.  Мистецтво як подарунок” має за темуспосіб існування мистецтва у суспільстві, стосунки художника та аудиторії,ринку, критики, ролі художніх інституцій тощо.

   Настінний розпис у PinchukArtCentre зображає три шляхи розвитку мистецтва. На стіні ліворуч – традиційний спосіб, упорядкований та стабільний, в якому майбутнє визначається через минуле. Тут розквіт культури будується на далекоглядності, консерватизмі, а держава забезпечує фінансування (отже і „догляд”, і „нагляд”) мистецтва. Комерційний шлях (праворуч) – бурхливий та феєричний. В ньому усе крутиться довкола розважальності, „культура є товаром”, „інтелектуальний потенціал відпочиває”, а заможність маніпулює „споживанням прекрасного”. На стелі зображено шлях ідеальний, побудований за класичними принципами свободи, рівності та братерства, у якому мистецтво є незаангажованим, а інтелект, гласність, знання домінують. До розпису художники додали безкоштовну газету з пояснювальними текстами, а також низку зустрічей і дискусій.

   Група SOSka сформувалась у жовтні 2005 року у Харкові і до середини 2006 року закріпила постійний склад (Микола Рідний, Ганна Крівенцова, Сергій Попов). Опираючись на традиції харківської школи соціальної фотографії, група, чия назва водночас натякає і на злиденний стан мистецтва і на його (вимушену) продажність, сформувала власний творчий метод: провокаційні акції художників у публічному просторі стають засобом соціальної діагностики. SOSka керує неприбутковою галереєю-лабораторією, що стала базою для альтернативного художнього життя в регіоні, де відсутня адекватна сучасності мистецька інфраструктура.

   Соціальне цікавить харківських художників так само, як репівців – політичне. SOSka знаходить своїх героїв в середовищі різних соціальних груп та молодіжних субкультур. „Готи” та „емо” (останні віяння в неформальній молодіжній моді) з’являються у серії фото „Українська готика”. Молодь позує на тлі „декорацій” власних навчальних закладів – дошки пошани,  українського прапора чи портрета Президента, будучи водночас в і поза цим контекстом. Відірваність/ відсутність контексту видається виразнішою у „Мрійниках”. Проект складається з п’яти великих фотографій, на яких емо ніби летять у повітрі, відео, в котрому молоді люди викрикують аморфні гасла на кшталт „Серце повне сліз”, „Хто я такий?”, „Навчіть мене виживати”, та вітрини з фотодокументацією створення проекту (фото зроблені чесно – герої літають у повітрі за допомогою батута).    Відірваність від контексту у „Мрійниках” позірна. Небо на „летючих” фотографіях обрамлене старими панельними будинками, а зображена дійсність, хоча й аполітична та позанаціональна, творить власний контекст, основою якого є  запозичення. Підведені очі, чорно-рожеві строї, гіперемоційні та сумні настрої емо є такою ж скопійованою стилістикою, як реперська мода та кліпи в стилі R‘n‘B. Форма без змісту, невизначеність та безцільовий підлітковий протест – цей висновок SOSки досить песимістичний, адже група своїм проектом діагностує певну соціальну ситуацію, як кажуть самі художники, „досліджує процес глобалізації контексту”.

   Спільними у описаних проектах (окрім поколіннєвої та світоглядної близькості їх авторів) є дві риси: якість і наївність. На перший погляд, таке поєднання неможливе, адже художня якість має за основу довге тренування, попередній досвід, володіння професійною інформацією. Справді, як „Патріотизм…”, так і „Мрійники” є логічними продовженням діяльності обох груп, відображають певний стилістичний та смисловий розвиток, цілісні і формально довершені. Означник „наївний” пасує глядачам цих проектів. Йдеться про наївність не в негативно-зневажливому сенсі, а в первинному: початково фр. naїf означало природний, інстинктивний. Українську публіку справді варто вважати наївною – такою, що не має достатньо знань, досвіду, моделей сприйняття критичного мистецтва. Художники свідомі цього. Репівці зазначають, що „сучасне мистецтво в Україні – це подарунок. Його приймають без прискіпливого аналізу, некритично, просто із вдячністю … сприйняття художніх творів стає формою відпочинку”. Тому не дивно, що в пресі з’являються заголовки на кшталт „В Пінчуку показують емо”, а арт-критик Анатолій Ульянов нарікає на засилля „зарозумних” фраз у концепціях. 

   Художники в цьому випадку опиняються у пастці – маючи більше знань та досвіду, ніж публіка і навіть критики, вони створюють проекти, зрозумілі вузькому колу не менш поінформованих осіб. Більшість „пінчуківської” публіки залюбки грається у розшифровування однієї-двох піктограм „Патріотизму…”, однак не прочитує усеповідомлення. Тут можна розпізнати певну іронію – група Р.Е.П., яка приватизувала мову політики ще з 2004 року, мову безглуздих слоганів та політично-рекламних гасел, довела цю імітацію до досконалості. Як і політичні програми, настінний розпис мало хто справді читає, ставлячись до нього поверхово, як до формальної гри – хоча автори хотіли б більш глибокого осягнення їх висловлювання та співвіднесення його з реальністю. Харківські художники взяли підлітків у співавтори, перетворившись на антропологів (йдеться про візуальні образи, адже творцем смислів проекту є лише SOSka) та підвели глядача під перший рівень сприйняття проекту – документації субкультури емо. Наскільки далі може піти українська публіка? Це питання не лише про контекст (який послідовно намагаються змінити художники), але й про моральний обов’язок митця та його роль у суспільстві. Не лише тематика, – сам факт існування таких проектів в Україні породжує це універсальне запитання.