УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 3/2009

Леонід Мосендз і його „спізнене” покоління

(Скачати весь номер: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb])

 

 Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

 

   Загальна схема психологічно-інтелектуального становлення поетів-„вістниківців” покоління Євгена Маланюка, Юрія Драгана, Олекси Стефановича, тощо, – процесу їхнього формування як літераторів і особистостей, – виявилася доволі однорідною для усіх цих вельми різних людей. Це „спізнене”, за словами Маланюка, покоління, захоплене визвольними змаганнями 1917–1920 рр. іще несформованим, досягнуло зрілості й свідомості в розпачливих обставинах таборів роззброєної Армії УНР, в умовах поразки, безсилля й глибинного розчарування діями колишніх кумирів, які на ділі виявилися неспроможними реалізувати історичний шанс відродження української державності.

   Леонід Мосендз (1897–1948) не був винятком з цього правила. Нащадок литовсько-польського (з Волині) й українського (з Поділля) шляхетних родів, зрусифікованих на службі в царській бюрократії, він, за власним свідченням, перетворився „за один місяць” з „російського патріота” на „українського націоналіста”. Вирішальним для нього виявилося читання „Історії” Грушевського, внаслідок чого він „захлиснувся величчю того народу ... серед якого жив, виріс і якого досі не смів знати”. А втім, доля інтернованого солдата розгромленої армії, а згодом політичного емігранта, по суті, не залишила йому жодного іншого реального засобу для плекання і вираження своєї патріотичної відданості цьому народові, окрім літератури та публіцистики, – дарма, що „вродженим” літератором Мосендз (як і чимало його колег із „празької школи”) не був.

   В реаліях української державності він, мабуть-таки, природно віддався б точним наукам і покликанню дослідника-винахідника, адже навіть у несприятливих умовах еміграції Мосендз мало не реалізував себе як хімік (фахівець з дериватів нафти). Захистивши докторат в Українській Господарській Академії в Подєбрадах, він збирався перейти на наукову роботу до політехніки у Брно (де вже почали використовувати винайдені ним лабораторні прилади) або переїхати до Англії, але розвал Академії, а згодом і вибух війни знищили перспективи його наукової кар’єри.

   Поетичний і публіцистичний доробки Мосендза залишаться либонь маргінальними явищами в історії нашого письменства. Відсутність блискучого поетичного таланту не дозволила трансформувати ерудицію й інтелектуальну дисципліну мислителяв субстанцію автентичної поезії, а його публіцистика страждає від характерного для „вістниківців” догматичного примату ідеології. (Наприклад, засуджуючи творчість Миколи Хвильового, Мосендз мало не повторює аргументи радянського політрука Андрія Хвилі, лише обґрунтовуючи свої закиди ідеологією з протилежного полюса політичного спектру.) Проте його проза, – новели чи незакінчений роман „Останній пророк”, – це істотні літературні явища 1930–40-х рр. Не без підстав всетаки 1937 р. „Вістник” писав про Мосендза як про (на той час) „одного з найкращих наших живучих новелістів”.

 

Український журнал