УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 10/2007

Пейзаж після бою

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Текст: Ґжеґож Пац, член редакції щомісячника «Więź»  

13 серпня, після понад річної діяльності на посаді міністра освіти та віце-прем’єра було відкликано Романа Ґєртиха. Можливо, прем’єр засумнівався в його компетентності? А може, Ґєртих сам подав у відставку під впливом протестів, що постійно супроводжували його роботу? Нічого подібного. Ґєртих був звільнений із причин суто політичних — його партія, Ліга Польських Родин, остаточно розійшлася з правлячою «Право і Справедливість». Тож Ґєртих закінчив тим, з чого почав.

Міністерство національної освіти, яке він очолив 2 травня 2006 року, від початку було різновидом політичної синекури, якою уряд Ярослава Качинського був змушений віддячити Лізі Польських Родин за вхід до коаліції (з цієї ж оказії було спеціально створено Міністерство Морської Економіки). Ґєртих був не надто обізнаний зі сферою освіти, а його попередня біографія яскраво свідчила про те, що для багатьох на цій посаді він буде неприйнятним. За штурвал польської освіти став не хто інший, як шеф право-радикальної партії національно-католицького спрямування, рішуче налаштованої проти членства Польщі в Євросоюзі. Особисто Роман Ґєртих був тим, хто відновив і був багатолітнім керівником «Młodzieży Wszechpolskiej» — організації, яка в міжвоєнний період «прославилася» підтримкою т.зв. «лавкового ґетто» і єврейськими погромами в польських навчальних закладах, а тепер її прихильники відомі агресивними сутичками під час демонстрацій гомосексуалістів, расистськими гаслами, а також — різними блюзнірськими викрутасами на кшталт гітлерівського вітання.

Оскільки Ґєртих не надто знався на освіті, то зайнявся тим, у чому був великим спеціалістом, тобто політикою і створенням довкола своєї особи медіального галасу. Вся його міністерська діяльність супроводжувалася безперервним потоком щоразу нових і контроверсійних ідей. Нічого дивного: ЛПР, керманичем якої був Роман Ґєртих, систематично втрачала підтримку на користь дрейфуючого в бік популізму та правого радикалізму ПіСу, щоразу опиняючись на межі виборчого прохідного порогу. Єдиний шанс для Ґєртиха здобути національно-католицький електорат — це переплюнути Качинського в радикалізмі.

Оскільки Ґєртих-міністр вважав, що день без ідеї та прес-конференції з її нагоди —змарнований день, дуже важко їх усі згадати чи перелічити. Однак варто згадати бодай деякі з них, щоб зрозуміти, куди спрямовував свої освітянські плани голова ЛПР.

По-перше, Ґєртих розумів, що ніщо так не турбує батьків, як безпека їхніх дітей. Звідси акція «Нуль шансів шкільному насильству». В рамках цієї програми в школі повинен був з’явитися моніторинг, поліцейські, директивою згори було заборонено користування мобільними телефонами і дозволено не переводити учня в наступний клас через оцінку за поведінку. Як неважко здогадатися, більшість із нововведень не було реалізовано, тобто вони залишилися лише як декларації. Натомість вдалося запровадити учнівську форму (офіційною підставою було те, що так легше буде розпізнавати наркоділерів — буцімто їх немає серед учнів), а також т.зв. «ґєртиховські трійки». Трійка складалася з поліцейського, представника самоуправління і представника відділу опіки, які ходили по школах, провадячи розмови з учителями, батьками та учнями на тему стану безпеки. Ситуацію та настрої в навчальних закладах значно краще й простіше вивчати за допомогою досліджень-зондувань, натомість подібні візити, на думку вчителів, лише підсилювали почуття небезпеки серед учнів, особливо молодших.

Не секрет, що насилля в польських школах присутнє, і саме це Ґєртих зумів вправно використати. Широко коментувалася трагедія в одній з гданських шкіл, де кілька хлопців на очах цілого класу під час відсутності вчителя домагалися своєї однокласниці, яка того ж дня вчинила самогубство. Власне тоді Ґєртих і представив свою програму «загостреного курсу», організувавши — попри протести дирекції — прес-конференцію в залі, де зазнала приниження учениця (sic!). Він повідомив про створення осередків, де під спеціальним наглядом повинні навчатися учні-правопорушники (забувши мабуть, що для неповнолітніх злочинців вже існують виправні заклади, які зазвичай називають «poprawczakami» — виправними будинками). Здається, ці ідеї добре ілюструють не надто шляхетний спосіб мислення Ґєртиха про освіту — він підкреслював значення дисципліни, покарання, вважав доречнішим присутність у школі поліцейського, ніж психолога. Проблема в тому, що речі, які викликали жах у педагогів, цілком відповідали потенційному електорату ЛПР, отож одним пострілом можна було влучити у двох зайців — отримати виборців і зробити бодай символічний крок у напрямку створення нової, дисциплінованої школи. Іншим прикладом діяльності «на публіку» була справа атестатної амністії. Міністр — під враженням невисоких результатів випускних іспитів — вирішив, що учням, які не здали якогось предмету, все ж зараховуватимуть усі іспити. Чи має це щось спільне з виховним процесом — кожен нехай визначить сам. Це рішення як незаконне оскаржив Конституційний Суд, однак ніхто не відважився — заради блага випускників — скасувати результати екзаменів учням, багато з яких вже поступило на той час у вищі учбові заклади, щоправда, з тавром «ґєртиховських випускників».До речі, про тавро: найголоснішою та найвидовищнішою акцією міністра освіти була спроба змінити програму з літератури. Із запропонованого переліку книг для вивчення в школі зникли твори таких письменників, як Ґомбрович, Ґете, Віткаци, Кафка, Конрад. Натомість учнів зобовязувалося читати Яна Добрачинського — релігійного письменника, творчість якого (м’яко кажучи) не надто шанована літературознавцями. До обов’язкового читання мав належати також твір Яна Павла ІІ «Пам’ять і самоідентифікація» (подейкували, Ґєртих швидше за все не підозрював, що робить сам собі ведмежу послугу: в цій книжці Войтила представляє справжню апологію ягеллонської Польщі — багатонаціональної і толерантної). Чому Ґєртих вирішив відмовитися від творів найвідоміших представників світової літератури (і тих польських, яких читають за кордоном)? Тому що, на його думку, цінності, проголошувані в цих книжках, дещо сумнівні. У своїй короткій анотації до «Транс-Атлантику» Ґомбровича Ґєртих стверджує: «Це книжка про чоловіка, який у 1939 році уникав військової служби і виїхав до Аргентини в пошуках пригод», а також додає, що книжка пропагує гомосексуалізм. На думку колишнього міністра освіти, замість забивати голови учнів Кафкою і Віткаци, потрібно ввести для читання патріотичні твори Генрика Сенкевича (яких, зрештою, не бракувало і в попередній програмі). Однак на практиці до революційних змін у вивченні польської літератури не дійшло, і не лише через зміни на посаді міністра, але й через спротив, який зустріли ідеї Ґєртиха навіть серед урядовців, які відчули загрозу компрометації.Подібно був висміяний істориками й намір розділити вивчення світової історії та історії Польщі — ця друга повинна була поєднуватися з патріотичним вихованням. Архаїзм? Ну то й що! Зате «правий» виборець отримав чіткий сигнал, що міністр хоче виховувати молодь в національному дусі.Щоправда, не можна стверджувати, що геть усі ідеї Романа Ґєртиха були позбавлені здорового глузду. Ось узяти хоча б медичний нагляд в кожній школі, інтернетні фільтри на шкільних комп’ютерах, підсилення ролі батьківських рад. Шкода лишень, що здебільшого ці наміри залишилися на папері. Не пішла на користь і атмосфера, яка створилася навколо МНО: контроверсійність особи і діяльності міністра освіти призвела до того, що його найбільші противники ставилися з недовірою до всіх його пропозицій. Надто вже часто було очевидним, що йдеться про чергову медіальну кампанію, а не про реальну справу. Наприклад, на думку багатьох вчителів, великою помилкою була впроваджувана впродовж кількох років реформа освіти, що вводила триступеневе навчання, і новий тип школи — гімназію. Це породжувало величезні проблеми. Чому ж ніхто не вітав заяву Ґєртиха про те, що гімназії потрібно ліквідувати? Бо важко поважно сприймати когось, хто пропонує перевернути догори дригом діючу вже впродовж кількох років систему освіти і перекреслити одним махом багатомісячну роботу над реформою. Тим більше, якщо про такі плани повідомляється однією фразою на прес-конференції, а наступного дня додається заувага, мовляв, справа ця далеко не така вже й проста...

Публіцист «Gazety Wyborczej» Пьотр Пацевич, що був постійним критиком Ґєртиха впродовж усього терміну перебування на посаді, в момент його зміщення написав («Gazeta Wyborcza» 14.08.2007): «Громадська думка обурено реагувала на дурнуваті ідеї Гєртиха. Але варто подякувати йому за інертність, бо він справді мав намір виховати нову людину — зацикленого на сучасності, слухняного, лояльного до влади містечкового «патріота». І створити нову школу — підпорядковану державі, дисципліновану. На щастя, не зумів». Отож, який підсумок діяльності Романа Гєртиха на ниві польської освіти? Пацевич багато в чому має слушність: попервах бувало страшно, пророкували, наче б то фашизм увійде до шкіл фронтовою атакою, а вийшло радше весело і — в чомусь — трагічно.

Весело, бо кожна чергова ідея Ґєртиха викликала хвилю дотепів і жартів, а дискусій про вилучення з програми Ґомбровича з якогось моменту вже ніхто поважно не сприймав.

Трагічно, бо для польської освіти було змарновано час. Власне кажучи, нічого не змінилося на краще. Ґєртих частину важливих для освіти функцій передав своїм людям, також «вшехполякам», таким чином відчутно понищивши, приміром, ефективний колись Центр підвищення кваліфікації вчителів. Ідеї на кшталт атестатної амністії зокрема та галас довкола справ шкільництва загалом призвели до зниження його престижу.

А найтрагічнішим, мабуть, було те, від чого Ґєртих очікував зростання рейтингу: щоразу нові задуми і рішення, зміна програм і підручників, розгубленість вчителів — що нового прийде з міністерства завтра? Кожен, хто має досвід роботи в освіті, чудово знає, що за таких обставин навчання і виховання цілком неможливе. Без сумніву, те, чого зараз найбільше потребують польські школи — це повернення до нормальності.

 
Український журнал