УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 12/2008

Даніель Одія: „Центральна Європа без України – це каліка“

(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])

   Спілкувався: Олександр Бойченко, Чернівці

 

   Дякуючи за подяку

 

   Поїздив я оце трохи Україною. Щоправда, не цілою Україною, а лише Західною плюс Київ, і не сам, а з польським письменником Даніелем Одією. У нього книжка в Україні вийшла, „Тартак“ називається. Ну, це інша історія, але саме тому я і їздив не сам. І добре, що не сам. Бо сам я завжди дуже дратуюся в поїздках Україною – хоч Західною, хоч не Західною. Особливо після поїздок не Україною. І, ясна річ, цього разу також налаштовувався на щось подібне. Навіть гірше, бо ж іноземний гість весь час поряд. Пояснюй йому на кожному кроці, чому бруд, чому хамство, чому туалети, чому водії, чому коаліція… Так, ніби я знаю, хто тут за йододефіцит відповідає.

   От. І склав я собі з того всього стратегічний план. Чого, думаю, чекати на  поблажливі посмішки? Краще зіграти на випередження. Заходимо пообідати, а я відразу: „Ти, – кажу, – на душевність офіціанток не надто розраховуй і харчами не перебирай. Дорога перед нами далека, на порожній шлунок їхати – атракція невелика. Єдине, з чим можеш розслабитися, – це рахунок: перевіряй – не перевіряй, все одно обдурять“. І так далі. Під час вуличних прогулянок я закликав його дивитися не на фронтони з фресками, а на тротуари з фіґлями більш органічного походження. Всідаючи до потяга, я просив його заздалегідь змиритися з мокрою, зате не випраною постіллю та з розлюченою, зате негарною провідницею. І головне: „Розумієш, – казав я йому, – ми дуже начитаний народ. Ми перечитали море книжок, тому тепер рідко хто з-поміж нас має терпіння дочитати до кінця есемеску. Тож не думай, що на наші зустрічі хтось прийде і, тим більше, що хтось придбає на них твою книжку“.

   Тим часом: офіціантка виявилася привітною, оперативною і порядною, а їжа смачною; приваблива провідниця з жартами позичила нам ніж і склянки, а вранці добровільно принесла каву в купе; на вулицях Даніель жодного разу не вступив у тротуарну ліпнину, натомість був захоплений архітектурою і все примовляв, що я мушу проїхатися тим же маршрутом з усілякими німецько-французькими зверхниками, щоб вони нарешті самі побачили, чим, скажімо, Чернівці відрізняються від Чебоксарів. І головне: на зустрічах з ним загалом побувало кількасот переважно молодих людей, які розкуповували його книжку і ставили цілком мудрі запитання. Одне слово, на кожне моє: „подивись, яка гидота“, – Даніель відповідав: „подивись, яка краса“.

   І взагалі: „Скажи мені тільки одне, – раптом запитав він, – коли було краще: десять років тому чи тепер? Бо у нас десять років тому було десь так, як тепер у вас“. „Але у нас коаліція“, – намагався виправдовувати свій песимізм я. – „Забудь про коаліцію. Рано чи пізно, якщо тільки в державі не панує тоталітарний режим, люди починають давати собі раду самі, хоч би всі коаліції – скільки їх було, є і буде – перевішалися на балконах Верховної Ради“. Ми попрощалися, дякуючи одне одному за країну, яка протягом кількох днів стала ближчою нам обом. При цьому я ще встиг поставити йому кілька запитань.

 

 

Можеш пригадати, як ти починав писати? Чому ти це робив і навіщо? І чи задоволений тепер, що став письменником?

Спочатку я бавився в гротескні ігри, прагнув уловити світ абстрактний і неправдоподібний. Зачитувався Гомбровичем, Мрожеком, драмами абсурду Ружевича, Беккета, Йонеско і небезпечною кількістю наукової фантастики. Трохи пив, покурював і розважався власною емоційною та розумовою розхристаністю. Аж раптом настав 1997 рік: померли чотири дуже близькі мені особи, а я довідався, що буду батьком… Це зіткнення смерті з народженням було для мене дуже важливим. Я намагався опанувати його за допомогою писання – зрозуміти. Я тоді багато працював фізично, що мене якоюсь мірою очищувало. Я писав про роботу, дружбанів, алкоголь, смерть, про новонароджену дитину… До сьогодні не знаю, чи воно мені щось дало – крім того, що я не збожеволів, але це вже, мабуть, немало? Так, добре, якщо писання звільняє від безумства. Гірше – коли воно безумством заражає. Наразі я психічно здоровий, а це означає, що писання виконує свою функцію. Воно для мене є своєрідною психотерапією… Я щасливий, що можу писати. Писання загострює спостережливість, робить чутливішим до історій, які розповідають люди, і допомагає зрозуміти, що в кожного своя правда. Можливо, завдяки писанню я вчуся бути толерантним. З іншого боку, це ще й залежність. Без писання я стаю нервовим, а так – рівно дихаю і якось чіткіше думаю…

 

Чи були у тебе „кумири“ в літературі? І як ти ставишся до них сьогодні?

Так, я захоплювався письменниками, які не визнавали стилістичних „феєрверків“, відмовлялися від мовної показухи: Чарлз Буковскі, Ернест Гемінгвей, ну і Анджей Стасюк. Вони прагнули достовірно описувати світ, не перекручувати, не комбінувати заради самого комбінування і забавок на папері… Я їх шаную досьогодні, але також постійно повертаюся до Кафки, Достоєвського, Манна, Грабала…

 

Ти пишеш досить „чорні“ книжки. Звідки це береться?

Мабуть, з мене, але й зі світу, який мене оточує. Бачу багато горя і злиднів, хоча в Польщі якраз усе йде до того, щоб злиднів було дедалі менше. Що не означає, ніби зникне горе. Загалом, я песиміст. Хотілося б вірити в людину, але споглядаючи, на що вона здатна, все ніяк не вдається. Ну, і писати мене радше змушує страждання, ніж велика радість. Щастя варто переживати в мить, коли воно надходить, а я саме тепер щасливий і не маю часу над цим замислюватися. Може, як щастя вже мине, я почну писати радісні книжки, світлі й оптимістичні? Я боюся агонії і болю, який її супроводжує. Пишучи, я готую себе до тієї остаточної розв’язки.

 

Чи багато в романі „Тартак“ автобіографічного матеріалу?

Багато. Але багато й почутих розповідей, спогадів і ще трохи вигаданих діалогів. Це все-таки світ, створений в уяві, хоч місця, змальовані в книжці, існують насправді. Однак треба пам’ятати, що життя і література – це два різні світи. До літератури треба підходити відсторонено, а підходити так до життя – неможливо: ти просто є в ньому і все, хочеш цього чи ні. Література – це папірці: якби раптом забракло відповідного паперу, можеш підтертися ними. І це точно не таке болісне, як останній подих.

 

Судячи з текстів, ти полюбляєш брутальну лексику. Вважаєш її необхідною в літературі?

Залежить від світу, який показуєш. Я описую саме такі, а не інші події, таких, а не інших людей. Брутальною є радше дійсність. Якби я спробував охопити її витонченою, сповненою „мудрості“ академічною формою, це звучало б смішно. Я зазвичай пишу про т.зв. „простих“ людей. Вони говорять, як вміють, а я не намагаюся бути мудрішим за них.

 

А даєш читати своїм дітям те, що пишеш?

Ні, поки що ні: вони ще замалі. Геленці лише 10 років, а Стасеві – 8. Але й коли підростуть, не буду їх змушувати: „Прочитайте, бо це таткове!“ Самі вирішать, чи захочуть і коли захочуть.

 

Як на мене, Польща – попри більші чи менші проблеми – виразно рухається у своєму розвитку вперед. Чи це є наслідком вступу до НАТО та Євросоюзу, а чи, навпаки: без них було б ще краще?

Звісно, рухається! Якби не НАТО і Євросоюз, хтозна, чи Росія знову б не наказувала нам, що робити. Крім того, у Польщі тепер чимраз більше грошей і вони дедалі краще використовуються. Вулиці й будинки ростуть на очах. Ми маємо відкриті кордони, можна їздити, куди хочеш і коли хочеш. Ми нарешті стали вільною країною, яка сама за себе відповідає. Звичайно, є й такі, хто тужить за „комуною“, але це радше вимираюче покоління. Двадцятирічний поляк – це вже європеєць на повну: скрізь на Заході почувається добре, ніщо його не шокує, і він не соромиться своєї країни. Ті, хто працює в Англії, Іспанії чи Німеччині, починають повертатися до Польщі, а це, мабуть, є добрим свідченням про країну, в якій вони народилися.

 

У твоєму рідному Слупську невдовзі постане американський протиракетний комплекс, так званий щит. Що з цього приводу кажуть любі тобі „прості люди“? Не бояться?

Дехто боїться, що це спровокує агресію з боку Росії, інші сподіваються на економічний розвиток регіону. Як завжди, аргументи є в обох сторін. Але загалом усе спокійно і ніхто до кінця не вірить, що американці таки вибудують той щит. А якщо і вибудують, то мало хто вважає, що це нас наразить на російські ракети. Найбільше побоюються люди старшого віку, їм страх перед Росією прищеплювався роками. Молодші Росією взагалі не цікавляться, радше хочуть гарно розважатися. А завдяки щитові у Слупську будуються великі торгові центри, клуби і кінотеатри.

 

Ти вже трохи знаєш Україну. Що тобі в ній сподобалося, а що – ні? Але по-чесному.

Перш за все, поляки й українці дуже подібні між собою ментально. Ми багато чого не мусимо пояснювати одні одним, бо знаємо, про що йдеться: подібні речі нас смішать і подібні непокоять. У нас однакові комплекси. Наші вади, переваги й історія зав’язані в один вузол. Пісні, які співали ваші діди, співала й моя бабуся родом з Ярослава у південно-східній Польщі. З ваших міст я трохи бачив Київ (про нього нічого не скажу, бо був там дуже недовго), але передусім – Чернівці, Івано-Франківськ і Львів. Гарні міста, такі, ніби злегка Кракови: подібні вулиці й будинки, може, більш занедбані, хоча в Чернівцях вже й ремонтують. Як і в Польщі, багато гарних жінок (мабуть, навіть більше)… Тільки водії ваші поводяться непередбачувано. І ще: у Польщі вже не можна вживати алкоголь на вулицях, а у вас із цим повна „свобода“.

 

Яке враження на тебе справила українська публіка і – якщо когось читав – українська література?

Я розмовляв переважно з молодими людьми, зацікавленими літературою, Європою. Вони горді з того, що є Україна, але нетерплячі: чекають швидких змін на краще. І я це розумію. Молоді україномовні українці знають, що Європа – це шанс краще жити, бути вільнішими, бачити світ, подорожувати, відпочивати. Їх на туфту не візьмеш… З письменників читав Тараса Прохаська, Сергія Жадана і Юрія Андруховича. Ціную їх за чудову мову, розуміння світу й людей, яким вони не хизуються, хоч знають так багато.

 

Ну і на завершення: як гадаєш, увійде колись Україна до Європи чи так і залишиться перед якоюсь новою залізною завісою?

Але ж Україна – це Європа! Я не можу собі уявити, щоб вас відрізали кордонами і якимись дурними інструкціями. Ви мусите бути в Європі, бо ми одні одним потрібні. Може, тоді Захід краще зрозуміє специфіку всієї Центральної Європи. Центральна Європа без України – це каліка.

 

 

P.S. Ще перед поїздкою я знав, що певна варшавська установа вислала мені рекомендований лист. Повернувшись додому, я справді знайшов у поштовій скриньці записку від листоноші, мовляв, вас не було, то тепер прийдіть і заберіть. Минув тиждень. Я щодня ходжу на пошту – наразі безрезультатно. Лист десь загубився, „відділ доставки“ радить порозмовляти з листоношею, листоноша – з „відділом доставки“… Я не нарікаю. Даніель обіцяв, що за десять років усе налагодиться. Я лише хвилююся, чи за десять років той рекомендований лист не втратить своєї актуальності.

 

 

ДАНІЕЛЬ ОДІЯ (нар. 1974 у Слупську) – письменник, публіцист, журналіст, один із найперспективніших молодих прозаїків Польщі. Автор збірки оповідань „Мандри на місці“ (2000), романів „Вулиця“ (2001), „Тартак“ (2003), „Склозавод“ (2005). Одія – майстер натуралістичного, але водночас і символічного зображення „пост-пегеерівської (пост-колгоспної) Польщі категорії Б“ з її характерними персонажами: безробітними і безпритульними, алкоголіками і наркоманами, дрібними злочинцями і дешевими повіями та іншими аутсайдерами, загубленими у часі й просторі між безрадісним минулим та безнадійним майбутнім. Найвідомішим твором автора є роман „Тартак“, який 2004 року потрапив до числа фіналістів головної польської літературної премії NIKE, а у 2008-му вийшов українською мовою у чернівецькому видавництві „Книги-ХХІ“.

 

Український журнал