УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 12/2008

Русини – пластичний матеріал, з якого може вийти чех, українець, росіянин і мадяр

(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])

 

   Текст: Давід Свобода, Прага

 

   Видання „Podkarpatské hlasy“ відстоювало позицію автономної русинської ідентичності, незалежної від великоруського та українського напрямків і доповненої нереальною вимогою використання латинського алфавіту. Кириличну абетку, за словами редакції газети, русинський народ не переносив через її непрактичність, і русинські вояки часто зголошувались на словацькі курси для безграмотних лиш заради того, щоб не вчити кирилицю. „Podkarpatské hlasy“ дійшли абсурдного висновку, що у нас кирилиця збереглася лише завдяки галичанам та короткозорому тиску уряду. Антипатію газети до „галичан“ можна значною мірою поясними тією загрозою існування, що відчували чеські чиновники області, що зазнавала впливу з боку енергійної української конкуренції. Майже всі місцеві вчителі з-за кордону дійсно походили з Галичини.

 

 

„Злочинний“ характер галичан

   Так би мовити „позачасово“ про українську еміграцію на сході республіки говорив редактор згаданого вище видання Франтішек Свойше. Частина її заробляла собі на життя важкою, чесною працею, а частина ставила під загрозу громадську безпеку на Підкарпатській Русі „у спосіб нечуваний“. „Ймовірно, нема тут жодного вбивства задля грабунку, крадіжок більших розмірів тощо, які не були б вчинені українцями. (...) Є науково доведеним фактом те, що чужина впливає психологічно на людину, і що чужинці завжди і всюди у криміналістиці займають більший відсоток, ніж люди місцеві. Це справедливо і у випадку українців. Їхній відсоток злочинності є настільки високим, що обґрунтованою є думка, що поміж неінтелігентною частиною наших українців є значна частина тих, хто до злочинності мав схильність вже раніше“.

   Ще гостріше на „злочинний“ характер галичан посилалося консервативне видання „Podkarpatská Rus“ у статтях на кшталт „Нові докази вдячності і любові українців до Республіки“, де наводився перелік лікарів-українців, які обманули державу, бо недоплатили податки. У іншій це видання продовжувало: якщо звернути увагу на чужинців, які на Підкарпатті займали важливі пости і відігравали політичну або громадську роль, то „мусимо мимоволі спитати себе, чи є ми взагалі в Європі, чи не є ми часом у якійсь Папуанії. Коли бачимо всі оті підозрілі створіння, кримінальників, вбивць, грабіжників (див. недавній випадок грабіжника українця, а нині вчителя на Підкарпатській Русі), неграмотних ідіотів тощо, то починаємо сумніватись у тому, що ми є представниками культурного народу чеського“. Між тим у нас в Чехії тисячі гідних інтелігентів були без роботи, для того, щоб на сході займали теплі містечка підозрілі індивідууми. За словами поборника русинського характеру краю Ф. Свойше, вірусом фальшивого розбрату з Галичини була  спочатку інфікована нечисленна місцева інтелігенція. „В ужгородській кав’ярні ,Корона‘ було нещодавно виграно цікаве парі! Зійшлося там коло одного столу кілька місцевих інтелігентів, і хтось з-за сусіднього столу побився об заклад,що за 10 хвилин там полаються через мовне питання. Так і сталось!“ „Дорікаю ще, що еміграція прийшла на Підкарпатську Русь, як до свого дому, а нас, чехів, тут вважають чужинцями, обґрунтовуючи свою позицію расовою ідентичністю з русинами“. Львівська газета „Dilo“ (друкований орган чільної політичної сили польських українців), за свідоцтвом Свойше, загрожувала його журналу спочатку невизначеним гнівом русинів, пізніше застерігала від „протидій“ в Україні. Свойше відчував потребу пригадати: „Чи хіба ця еміграція не знає, що багато наших незгод з Польщею та СРСР, до якого, не варто забувати, входить і Україна, виникло саме через те, що ми за галицьку еміграцію на Підкарпатській Русі такщиросердно заступилися?“

   „Підозрювати Чеську академію наук в упередженості щодо нас абсолютно неможливо“, – описувало ситуацію видання „Národní osvobození“, натякаючи на найбільше освячення української мови наприкінці 1919 року. Часопис пригадав поширену думку про те, що якби галицькі гості займались лише науковою та педагогічною роботою, то не виник би відомий протиукраїнський антагонізм, що примусив адміністрацію до втручань (але вину за роздмухування ворожості видання вбачало і на іншому боці). І „Národní osvobození“ відчувало кривду: нестриманість українців спричинилася до конфлікту з чеським елементом, який раніше до їхньої еміграції ставився приязно. Програмні русофіли з газети „Podkarpatská Rus“ вважали цілу справу політичним кінцем; співучасть у цьому несла, на їхню думку, політична конкуренція, керована з центру. Скаржилися на представників соціалдемократів та народовців з відділу шкільництва через їхню діяльність на користь українства. У той час, як із гордістю пригадували успіхи проросійського учительства на колишніх конгресах, у 1933 році вже нарікали: „Нині справжніх українців та українофілів є третина всього учительства“. Українству насправді не протистояла, за винятком націонал-демократів, жодна політична партія. „Правдою є те, що на численних соціалістичних та аграрних зібраннях чуємо громові заяви проти українства та заклики до виборців у російських містах, у руських переконаннях партій тощо. Однак дозволимо собі поставити запитання: що зробили сильні політичні партії, аграрна та національно-демократична, у парламенті та в уряді для напрямку руського?“

  

 

Спиною до Праги

   На це питання однак існувала проста відповідь. „Сильні політичні партії“, насамперед, поставили на губернаторський пост амбіційного Антона Бескида. З його призначенням уряд отримав на своєму боці одного з чільних представників великоруського напрямку. Крім того, Бескид був досить слабкою фігурою, і тому ситуацію міг опанувати новий віце-губернатор Розсипал з аграрної партії. Прагматичний Бескид, вдячний своїм начальникам, наперед роздратував як українців, так і русофілів, коли наказав повісити чеський прапор на будову своєї резиденції, причому українців зумів скривдити знову, не прийнявши візит ужгородської „Просвіти“. Бескид сподівався отримати жадану автономію; обіцянки однак не були виконані, і коли на сцені з’явилося Товариство ім. Духновича, що користувалося симпатією з боку нової адміністрації на шкоду „Просвіті“, лояльні до цього часу українофіли почали обертатися спиною до Праги.

   Розвиток краю з приходом Бескида та Розсипала обурений Волошин (від імені українців) дещо екзальтовано назвав у парламенті „фашизмом“. Першим етапом було зупинення у грудні 1923 року „єдиної руської газети“ (малось на увазі русинської: Волошин говорив українською мовою, тут імовірно йдеться про помилковий переклад слова „руський“ – прим. авт.) „Русин“, яку заснував віцегубернатор Еренфельд. Газета просувала ідею незалежних підкарпатських русинів і була ведена братом колишнього губернатора Жатковича Теофілом(співпрацювали з нею і знавці А. Гарт, Ф. Тихі або письменник-українофіл В. Ґренджа-Донський). Після того, як видання „Русина“ було припинено, „фашисти“ подбали про заснування друкованого органу на чеській мові „Podkarpatské Hlasy“. Його редактора Свойше речник назвав „якимсь колишнім жандармським стражмістром з Боснії“. Зокрема, його обурило те, коли у газеті русини були  названі пластичним матеріалом, з якого може вийти все: чех, українець, росіянин, ба і мадяр“ (№26/1926). Пригадав і нападки газети „Podkarpatské Hlasy“ проти „Просвіти“ та визначних українофілів та зусилля „скасувати і наше руське письмо“. За свій крок убік від дотеперішніх союзників уряд, тим не менше, отримав нищівну поразку наперших парламентських виборах на Підкарпатській Русі у березні 1924 року; тамтешні комуністи навпаки, отримали переконливу перемогу.

 

 

Прийшов наказ з Москви

   Діяльність комуністичної партії Закарпаття, яка відігравала важливу роль у націоналізації території, була не згаданим досі фактом. До 1925 року закарпатські комуністи були цілком дезорієнтовані у національному питанні. Це змінилось після московського з’їзду ВКП(б) у грудні того ж року, коли партія прийняла резолюцію про національну єдність підкарпатського народу з його радянським візаві. Починаючи від лютого 1926 року їхній друкований орган „Карпатська правда“ почав видаватися на літературній українській мові, і наприкінці року у комуністичній термінології закріпилась єдина назва – „Закарпатська Україна“. Комуністи стали на бік критиків подвійної політики Праги, яка, мовляв, переслідувала все українське, як протидержавне. Парадоксально, що при цьому вони посилались на рішення експертів щодо русинської мови як діалекту української від 1919 року. Одна з головних політичних сил в регіоні, у відповідності до московської лінії та тодішньої хвилі українізації у Радянському Союзі, проголосила своєю ціллю об’єднання всіх українських земель в Радянській Україні. Хоч це „просвітлення“ і єднало їхню національну програму з українофілами, до зближення з „буржуазними націоналістами“ А. Волошина не могло дійти з принципу. Однак від цього моменту комуністи були під прицілом і були звинувачені в роздмухуванні українських настроїв, як і їхні націоналістичні противники.

   „Podkarpatská Rus“ реагувала на нову підмогу суперника, згідно з очікуваннями, невротично: „Прийшов наказ з Москви, і наші більшовики почали писати свої газети на якомусь жаргоні, який називають українською мовою“. Почались стандартні інсинуації з арсеналу консервативних правих. Більшість місцевих комуністичних лідерів нібито були євреями і німецькими агентами ІІІ Інтернаціоналу, який хотів розділити Росію і її народ. Поширюючи „австрійський гріх“ (тобто українську мову) від Галичини до Харкова, наробили на єдиній російській території „нових народів“на кшталт кубанців, білорусів, а нині допомагали Волошину, Нечасу, Бращайку та „курйозним чеським патріотам у Празі“ творити новий народ з панкевичовським жаргоном.

 

Український журнал