Ukraiński Żurnal - 12/2008

Немає меж, є лише перешкоди

   Текст: Вадим Гудима, Київ

Паркур – це водночас вид спортивної дисципліни та стиль життя. Цей субкультурний рух було засновано в середині 90-х кількома молодими людьми з французького міста Лісс. Серед них найвідомішими є Давид Бель, який грав головну роль у фільмі Люка Бессона „13 район“, та Себастіан Фукан, що також багато знімається в кіно та рекламі.

   З моменту створення паркур (фр. – parkour, від хибного написання parcours, parcours du combattant – дистанція, смуга перешкод) або трейсінг, як його ще називають, позиціонував себе як мистецтво долання перешкод, вільний та необмежений рух по міським просторам, вміння адаптуватись до будь-якого оточення. Адепти паркуру – трейсери (tracers – ті, хто прокладає шляхи), для пересування використовують і звичні для пересічного жителя маршрути, і не пристосовані для цього, на перший погляд, міські конструкції. Вони самі обирають власні маршрути та способи їх проходження; єдина вимога – це використання лише власного тіла та гравітації. Паркур поєднує в собі елементи звичайного бігу та різноманітні стрибки й приземлення, перекати, елементи акробатики та скелелазіння.

   Зліт популярності руху припадає на кінець ХХ – початок ХХІ століття: з одного боку, завдяки кінофільмам „Ямакасі“ та „13 район“, з іншого – потужним джерелом розповсюдження став Інтернет, передусім, соціальні мережі, форуми та файлообмінники. В Україні та загалом на пострадянському просторі його появу можна датувати приблизно початком третього тисячоліття.

Дисципліна самовдосконалення

Якщо трейсер поставив собі за мету дістатись від пункту А до пункту Б, він не буде користуватись трамваєм та зважати на різноманітні перешкоди. Натомість перестрибне паркан, замість йти через ворота, проскочить крізь дірку в огорожі, щоб не шукати проходу, й зістрибне з високого підйому, не витрачаючи час на пошук сходів. Навіть фасади та дахи будинків можуть стати елементами „траси“ (спланованого чи спонтанно обраного маршруту) в паркурі – якщо вони стоять на заваді „свободі пересування“ трейсера. Звісно, передусім це практика дозвілля – більшість трейсерів добирається до місця роботи та навчання стандартними способами та маршрутами, паркур же практикують у вільний час.   Трейсінг сильно відрізняється від звичайних молодіжних субкультур, об’єднаних переважно за музичними смаками та стильовими ознаками – рокерів, панків, рейверів чи емо. Трейсери не виробили якогось специфічного стилю одягу, відсутні й особливі музичні смаки – паркуром може займатись будь-яка молода людина з будь-якої субкультури. Основні вимоги до трейсера – вміння бачити нестандартні шляхи та способи пересування, постійно вдосконалювати свої фізичні вміння та психологічну підготовку, адже багато елементів трейсінгу є доволі небезпечними.

   Втім, паркур важко зводити до ще одного урбаністичного спорту на зразок катання на скейтах чи роликових ковзанах. По-перше, трейсери займаються паркуром на усьому просторі міста, не обмежуючись відведеними для спорту місцями (як скейтпарки), по-друге, не використовують спеціального спортивного спорядження – саме місто стає майданчиком для тренувань. Але головне, що відділяє паркур від екстремального спорту – це ретельно розроблена життєва філософія.

   Паркур є цілісним культурним явищем, новою субкультурою з власною добре прописаною системою цінностей, з філософією, яка претендує на формування принципово нового, на погляд його засновників, світогляду. Базовою для трейсінгу є спортивна модель самовдосконалення, що поєднана з ідеалами селф-мейд-мен й дещо аскетичною вимогою постійного особистого розвитку. Головне гасло паркуру: „Немає меж, є лише перешкоди“. Він оголошується пошуком незвичних, несподіваних рішень та неходжених маршрутів, як у пересуванні по місту, так і в буденному житті.

   Ця субкультура прагне бути чимось іншим, ніж ескапізм, тобто своєрідна втеча від світу, популярна серед багатьох субкультур – наприклад, хіпі чи толкієністів-реконструкторів. В бага тьох „програмних“ статтях трейсерів ідеться про те, що паркур може й має допомогти у кар’єрі та житті. Зі спорту паркур запозичає потребу регулярних та наполегливих тренувань, вимогу повної контрольованості власного тіла й узагалі риторику фізичної досконалості. В паркурі слід ретельно зважати на власні можливості, постійно контролювати свій фізичний та психологічний стан. Заняття мають бути регулярними, прогрес – поступовим, а долання перешкод – максимально безпечним та виваженим. Тож паркур вимагає такої собі дисципліни самовдосконалення. Тут можна помітити очевидну схожість зісхідними єдиноборствами, в тому сенсі, що окрім фізичного вдосконалення пропонуються ще й значні психологічні зиски – розвиток самодисципліни, впевненість у собі, вміння швидко адаптуватися в кризових ситуаціях тощо.   Будучи порівняно незалежними як від спортивного спорядження, так і від якогось специфічного споживання (одягу чи музики), трейсери залучаються до виробництва реклами та відеопродукції. Останнім часом значну кількість команд трейсерів запрошують до зйомок у рекламних та музичних кліпах (в Україні – в одному з кліпів співачки Ані Лорак), фільмах (у передостанньому фільмі „Бондіани“ згадуваний Себастьян Фукан грає терориста), трейсерів залучають до реклами спортивних гігантів. Виникає парадоксальна ситуація, коли сфера споживання та мас-медіа для власного ринкового просування використовує субкультуру, яка для свого існування практично не потребує їхніх послуг. Такий парадокс легко пояснюється – паркур поєднує дві важливі вимоги сучасного світу: постійне індивідуальне самовдосконалення й вимогу постійного руху, пересування, зміни та новизни. Ймовірно, реклама орієнтується саме на ці символічні цінності паркуру.

Свобода руху

   Цікавим також є зв’язок паркуру з його довколишнім середовищем – сучасними урбанізованими просторами. В проходженні „траси“ поєднуються два елементи пересування – максимально швидкий біг та найбільш раціональний спосіб долання різноманітних перешкод. Особливий, „сліпий“, „мертвий“ простір стандартного пересування – паркани, бетонні та сталеві конструкції, парапети, дахи та фасади будинків, промислові та закриті зони – стають місцем демонстрації свободи й необмеженості руху, власної фізичної досконалості трейсера. Розриви міського простору сприймаються не як щось нездоланне, а як виклик для побудови нового маршруту, нового зв’язку.

   Натомість біг по звичних міських маршрутах (вулицях, хідниках, переходах) зводиться до звичайного пересування від однієї перешкоди до іншої, безвідносно до цінності об’єктів, повз які пробігає трейсер. Такий рух створює специфічну особисту карту міста, що рідко збігається з повсякденними маршрутами. Траса в паркурі – це поєднання пустої протяжності, бігової частини, з точками напруги – перешкодами: місто та його забудова виступає не як цілісний естетичний об’єкт з власними незалежними значеннями, а як інструмент фізичного та морального самовдосконалення. Таким чином, офіційний статус території, яку перетинає трейсер, не має вирішального значення – важлива лише можливість використати її для демонстрації чи відточування індивідуальної  майстерності. Міська територія – це матеріал, з якого складається індивідуальна траса, і цей матеріал з погляду паркуру позбувається будь-якої іншої вартості.

Провал комунікації

   Трейсер є завжди „чужим“ – певним чином він поза протиставленням публічного та приватного. Насамперед, нестандартність маршрутів трейсерів часто призводить до тимчасового „знищення“ приватності – адже траси часто перетинають закриті території, проходять крізь огороджені та заборонені простори. Тим не менш, практика паркуру не створює публічності. По-перше, заняття паркуром часто відбуваються в місцях, незвичних для більшості мешканців міста. Далі, інтенсивний біг, рух, активне індивідуальне пересування є принципово некомунікативними – спроби довколишніх людей зав’язати розмову (нехай навіть у формі звинувачень) ігноруються. Трейсер – це мандрівник, який ніде не затримується, і відповідно, ні за що не відповідає. Його участь у суспільній комунікації стосовно майбутнього розвитку міста, району чи кварталу зводиться практично до нуля. Паркур – це така собі утопія постійного руху, безперервної подорожі, пошуку незвичних вражень та несподіваних кутів зору, туризм локального масштабу. А туристи рідко прагнуть взяти участь у вирішенні проблем території, якою вони пересуваються.

Контрабандист простору

   Паркур тісно пов’язаний з сучасними змінами в урбаністичних просторах та притаманних місту стилях життя. У пострадянському місті навіть проектована (не кажучи вже про реальну) раціональність міського співжиття порушується через незаконні забудови, автомобільні затори, розширення закритих приватних зон. У сучасному місті все більша частина населення жорстко прив’язується до спальних районів та стандартизованих щоденних маршрутів. У випадку пострадянського міста ця локалізація, прив’язка посилюється занепадом та здорожчанням системи громадського транспорту. Паркур певною мірою протистоїть феодалізації міста, створенню нових внутрішньоміських кордонів та приватних територій – він відкриває нові простори, руйнує межі, створює нові маршрути, переписує коди урбаністичних об’єктів (наприклад, фасад будинку перетворюється на простір для руху) – це, так би мовити, контрабандист простору. Трейсери порушують заборони та обмеження, які зі зникненням раціонального планування та функціонування міста набувають усебільш репресивного та ірраціонального характеру.

   Через нове бачення міського простору паркур виявляється одним з найбільш ефективних механізмів відновлення раціональності пересування в сучасному місті, яке все більше відмовляється від проекту суспільного регулювання простору. Трейсер дивним чином повертає собі свободу пересування в місті, де ця свобода втрачена майже усіма – як пішоходами, що обмежені вузькими тротуарами, ризикованими переходами й вщент заповненими громадським транспортом вулицями, так і водіями автомобілів, що годинами не можуть виїхати із заторів. Щоправда, за таку індивідуальну свободу доводиться платити відмовою від суспільної комунікації та виснажливими тренуваннями. Непокоїть очевидний соціальний зміст такого погляду на місто: не слід змінювати простір, якщо можна навчитись його долати. Замість спільно вирішувати проблеми розвитку міста, слід просто змінити точку зору на нього. Наскільки перспективною є така позиція – вирішувати вам.