УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 12/2008

„Ласвегізація“ Києва?

(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])

 

   Текст: О. Букевич, А. Гуріна, О. Дмитрик, О. Цикура, Київ

 

   За статистикою, одна десята населення України є постійними відвідувачами залів ігрових автоматів. Кожен третій українець грає в азартні ігри не рідше одного разу на місяць. Із середини 90-х кількість ігрових автоматів в Україні зростає в геометричній прогресії.

 

   У Києві ж ця тенденція особливо помітна: ще вчора ми заходили в гастроном, а сьогодні в цьому ж місці нам пропонують зірвати капітал одним натиском на кнопку. Чому цей феномен є характерним для пострадянського простору? Чим приваблює, чим заманює ігровий бізнес своїх клієнтів?

   Вперше казино було відкрите в Монте-Карло у 1861 році. У 1895 р.Чарльз Фей винайшов перший гральний автомат. Масове виробництво одразу почало приносити прибуток – на початку ХХ ст. експорт ігрових автоматів давав США приблизно такий дохід, як від продажу автомобілів „Форд“. У той час, як американські ігрові автомати стали популярною розвагою на Заході, на території  тодішнього СРСР про їхнє існування довгий час і не здогадувалися. Там існували аркадні автомати, які СРСР почав випускати в 70-х роках ХХ ст., за зразком японських. На них можна було пограти в фойє закладів відпочинку або в окремих приміщеннях – „Ігротеках“, чи „Ігрових залах“. Автомати були популярними аж до часів  перебудови, й оскільки іноземних автоматів СРСР не імпортував, конкуренції у них не було. Головною відмінністю такого автомату від ігрового автомату США було те, що він не передбачав грошового виграшу. Єдине, що міг отримати гравець у разі вдалої гри – це додатковий сеанс гри, або сувеніри на зразок жуйки, шоколадки чи іграшки. Гравець прагнув покращити свої навички у влучності (у іграх „Морський бій“, чи „Снайпер“), чи „поліпшити моторику“ (граючи на автоматі в футбол, хокей, чи гонки).

 

 

Україна без зонування

   У США казино ніколи не розташовуються у житлових кварталах. У кожному місті та за його межами є своє зонування: промзона, житлова зона, зона для казино. Щодо ситуації в Росії, то за указом В.Путіна планується перенести весь ігровий бізнес до 2009 року в регіони Алтаю, Калінінграду, та на невелику ділянку в Краснодарському краї та Примор’ї (як наслідок, частина російського ігрового бізнесу може переміститися на територію України). У Києві, де на сьогоднішній день співвідношення 1 автомат на 100 городян, зонування абсолютно відсутнє. Ігрові автомати найчастіше розташовуються у місцях великого скупчення людей – біля станцій метро, на зупинках транспорту.

   Хоча Лас-Вегас довгий час вважався місцем відпочинку як для робітників та їх сімей, так і для дрібної буржуазії, сьогодні помітна тенденція до його елітаризації. Водночас, цей елітизм і асоціації його зі статусністю „продається“ тій-таки дрібній буржуазії як образ висококласового відпочинку. У Києві ж ситуація з ігровими автоматами і казино з класового погляду протилежна. Казино – це псевдоелітарні заклади. Це клуб за інтересом, поле гри високого середнього класу і тих, хто прагне до нього належати. Суворий і ретельний фейс-контроль – найкращий індикатор вашої класової приналежності: або ви в грі або поза нею. Діапазон типових клієнтів ігрових автоматів досить широкий (найбільше серед них пенсіонерів, студентів та школярів), і „свій“ простір вони відмовляються ділити з „олігархами“. Отже, це вказує на все ще різку класову поляризацію

українського суспільства з проміжним „буфером“ середнього класу. Бо якщо в Лас-Вегасі бідні і багаті грають пліч-опліч, то в Києві вони співіснують паралельно, не перетинаючись.

 

 

Копійка з вусами 

  Обіцяючи шалені виграші, заклади ігрових автоматів використовують багато способів привернути увагу потенційних клієнтів. Перш за все, це те, що Р. Вентурі та С. Браун назвали „архітектурою переконання“ та „архітектурою символу“. Заклади з ігровими автоматами „створюють“ нічний ландшафт Києва – найчастіше саме вони є найяскравішою точкою певної місцевості. Принцип ігрових закладів: „чим більше освітлення, тим краще“: зовнішнє освітлення часто не вимикається навіть вдень, що автоматично привертає увагу. Часто можна зустріти напівпрозорі двері, які „закликають“ зазирнути в залу і побачити манливе світло автоматів на тлі темного інтер’єру.

   Цікаво простежити і спроби „самоідентифікації“ ігрових закладів. Це, по-перше, „звернення“ до Заходу як образу розкоші та багатства (назви-кальки з англійської: „Максбет“, „Лакі Таун“, „Кінг“). Апелюють назви і до престижу та „великих грошей“ казино та закритих ігрових клубів („Гральний клуб “Корона”“, „Ігровий клуб“). Третя тенденція – „спрощення“ ігрового закладу, „наближення“ його до людини завдяки „прямим“ вивіскам, що асоціюються з грою („Ігрові автомати“, „Чесна гра“, „Жетон“), абстрактним „радянським“ назвам („Васильок“, „Холодок“) або назвам, що „прив’язані“ до ідеї „шансу“, „виграшу“, „удачі“ („Метро-Джекпот“, „Шанс“, „Купідон“).

   Що ж до вивісок, то в них проявляються схожі тенденції – або  „вестернізація“ образів (наприклад, чорношкірий Джокер), або „українізація“ (знайома киянам „копійка з вусами“ з „Метро-Джекпот“). Утопічний „Захід“ як символ багатства та розкоші перебуває в Києві поруч з пострадянсько-українською дійсністю, утворюючи дивний та унікальний гібрид.

   В оформленні вітрин ігрові заклади використовують безліч символів та образів, які сприяють візуальному переконанню довірливого гравця. Так, під час нашого „польового дослідження“ „ігрового“ Києва ми побачили зображення сучасного „ласвегізованого“ міста, карт, жетонів, грошей – зазвичай в образі „грошепаду“, підков, зірок. Ці образи апелюють до майбутнього престижу та багатства гравця, яке магічним чином „впаде з неба“ йому в руки. Цікаві також і поширені образи жінки та екзотичної жінки: адже близько 90 % гравців – чоловіки. Найчастіше вітринні зображення – це перенасичені колажі,які завжди перебувають „в русі“ (падають, плавають, летять, котяться), що є додатковим стимулом для викликання азарту гравця та натякає на швидкість і легкість виграшу.

 

 

Сутінкова зона

   Дослідження ірраціональних явищ масової культури, що апелюють до концепту долі (гороскопи, лотерейні розіграші і т.п.), було розпочате Франкфуртською школою. Загострення інтересу до всіхцих напівезотеричних практик, як правило, пов’язують із соціально-політичною нестабільністю, кризою раціональних методів, недовірою до панівної ідеології. Ірраціональність у концентрованому вигляді можна проілюструвати масовим захопленням ірраціональними практиками в Радянському Союзі кінця 80-х – початку 90-х.   Т. Адорно описує цю ситуацію терміном „псевдо-раціональність“, це ірраціональність всередині раціональності, „сутінкова зона між розумом та несвідомими прагненнями“. На жаль, так само, як за „ласвегізованими“ вітринами та вивісками київських ігрових закладів проглядає буденність пострадянського „лохотрону“, так і за нескінченними математичними підрахунками „ігроманів“ все одно приховується ірраціональна невирішеність та невпевненість.

 

Український журнал