Ukraiński Żurnal - 12/2008

Пострадянські урбаністичні ландшафти

(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])

 

   Текст: Світлана Шліпченко, Київ

 

   Побіжний погляд на урбаністичні ландшафти нашого сьогодення, і особливо – нашого столичного міста, введе в оману будь-кого, можливо навіть і знавця-спеціаліста. Спершу вам видається, що довкола відбуваються справді епохальні зміни, але при більш доскіпливому погляді ідилічна картинка зникає, виникає відчуття відвертого déjŕ vu та усвідомлення парадоксальної ситуації, коли під контурами начебто новітніх просторів і споруд привидами бовваніють примари зовсім недавнього минулого...

 

   Виокремивши кілька промовистих ознак наших урбаністичних ландшафтів, ми маємо справу із переходом до нової просторової і символічної конфігурації центр–периферія, яка набирає форми „Київ і решта країни“ або „Київ як столиця України“. Це стосується і заміни старих символів й топоніміки на нові, і відвертого звертання до політичного символізму, коли держава, як власне і завжди, прагне репрезентувати себе в урбаністичних просторах і архітектурних формах.

 

 

Sun Санич City

   „Київ і решта країни“ – ця просторова, політична і культурна конфігурація, нова постколоніальна реальність, заповнює собою місце, що колись належало потроху зникаючому колоніальному центру – Москві. „Образ“ тієї ж Москви здається незнищенним – увесь наш багатостраждальний Майдан є копією московської Манежної площі, „перетравленою“ уявою місцевих профі, які не поспішали прибирати і вивіску „Москва“ – попередню назву готелю „Україна“, що височіє над нашим Sun Санич City, як охрестив Майдан мій дотепний чоловік, вочевидь, маючи на увазі Sun City – світову мережу готелів-клонів з претензією на супер-розкіш, і містобудівельні старання нашого екс-мера, пана Омельченка, на прізвисько Сан Санич.

   Чи став Київ метрополісом? Відповідь неоднозначна. Формується специфічна ідентичність мешканця міста, столичного міста, специфічно міська культура. У містах стираються границі поділу на всередині–іззовні, а зовнішній простір просто „інтер’єризується“. „Переформатування“ публічних просторів стосується й „доступності до соціальних послуг“. Наприклад, коли вартість життя в центрі міста зростає, зникають не лише маленькі крамниці (за необхідними повсякденними товарами люди мають їхати до віддалених „шоппінг-моллів“), але й славнозвісні „базари“ (Сінний, а незабаром і Володимирський, Житній, Деміївка). Традиційні мешканці витісняються з обжитих територій. Подібна ситуація спостерігалася, скажімо, на початку 1990-х і в Чеській Республіці, де так само був присутній сильний поділ на центр (Прага) – периферію (решта країни), а величезна кількість туристів таіноземців зробила життя в центрі міста малодоступним для „середньостатистичних громадян“.

 

 

Де нам дітися?

   Ми бачимо й нові акценти у функціональному зонуванні – наші міста „обживають“ нові інституції влади, торговельні центри. В кількох місцях у Києві маємо церкву, „МакДональдз“ і супермаркет/шоппінг-молл (на колишньому універмазі „Україна“ напис кирилицею „шоппінг-молл“ перекладу не потребує). Ростуть, як гриби, кондомінімуми, бізнесові, готельні та комерційні центри,  прискорюючи темп реструктуризації не лише історичних центрів Києва, Одеси, Харкова, чи Львова, але й колишніх промислових зон, що успішно перетворюються на комерційні „хаби“, подібно до околиць великих міст „решти світу“. Теперішні „типові“ простори, що множаться по всьому світі – готелі, аеропорти, ресторани швидкої їжі, офіси, торговельні центри тощо, виробляють у своїх суб’єктів певний сенс анонімності, коли людина відривається від своєї „природної“ ідентичності і стаєпросто відвідувачем, користувачем, пасажиром і т.д. Ефективно працюють і нові символічні „кордони“, виключаючи і витісняючи мешканців „інакших просторів“ – проституток, гомосексуалів, бездомних, мігрантів чи, скажімо, ромів.

   Звідси логічно говоримо про „нову стандартизацію“ та комерціалізацію. Ще за часів СРСР було запроваджено нові типи будівель, наприклад, будинки культури чи будинки районних комуністичних осередків. Поряд з тим практикувалося широкомасштабне стирання архітектурних пам’яток минулого, коли знищувалися чи „апропріювалися“ пам’ятники минулих епох, зводили пам’ятники „героям революції“, а поруч підривали церкви і собори. Тут спадають на думку сотні й сотні центральних площ міст і містечок з обов’язковою фігурою Леніна, будинком райкому, обкому, райдержадміністрації чи чого там іще, який водночас і надає місце владним структурам, і уособлює владу як таку, з будинком культури чи обласним театром, універмагом тощо. Цікава деталь – на центральній площі кожного такого селища чи містечка поруч з таким „будинком влади“ ми бачимо вічнозелені дерева, що недвозначно натякали на „вічний“ порядок і такий же „незмінний“ характер влади, репрезентованої цими просторами. Така просторова ідеологічна „конфігурація“, що дісталася нам у спадок, працює і сьогодні, коли, приміром, колишні „райкоми“ перетворилися на осідки районних адміністрацій.

 

 

Необхідні жертви

   Сьогодні можемо говорити вже й про ефект „комерціалізації минулого“, якийлягає в основу проектів відновлення історичного спадку. Гарний приклад – „відновлення“ Михайлівського Золо- товерхого собору. Хоча те, що збудовано, є радше „пам’ятником“ знесеному більшовиками Михайлівському собору. Серйозне „переформатування“ публічних просторів, що ми спостерігаємо сьогодні, стосується на перший погляд доволі практичних речей: забудови центрів міст, а значить, зникнення не тільки парків та ігрових майданчиків, але й питомо київської забудови – аури, флеру, специфіки. Можна говорити навіть не так про знесення традиційних будиночків та садиб чи збереження старих конструкцій (т.зв. „київських“стін із цегли та дерева), „добудовані“ цілі поверхи і мансарди для помешкань класу люкс чи офісів, як про знищення характерних рис містобудівної ситуації. Наприклад, ще донедавна для колишньої вулиці Артема були характерними своєрідні „прориви“, сквери, виходи на відкритий простір Пейзажної алеї тощо. З іншого ж боку, більше, ніж гостро, стоїть питання симуляції: наприклад, цілі блоки на Подолі (Київ), або практика „відновлення-реставрації“ церков як реплік того, що могло колись існувати (Богородиця Пирогоща чи той же Михайлівський Золотоверхий у Києві). Сюди додається й елемент ідеологічної доцільності – як це відбувається, приміром, із Десятинною церквою.

   Очевидна річ – будування у місті є частиною життя історії міста. Тож його завжди супроводжує руйнування, знищення або стирання („необхідні жертви“, війни, природні й історичні катаклізми, ідеологічні чистки, коли більшість слідів минулого просто зникли). І якщо постає проблема збереження або відтворення такої пам’яті, то виникають і питання щодо теперішнього розуміння руйнації, знищення як такого, питання щодо того чи варто, чи можливо знищити наслідки такого руйнування, чи не виглядатиме це просто продовженням і повторенням того, що вже колись відбувалося. Тож йдеться не про те, що будувати не треба, або що треба тупо наслідувати конвенції. Радше варто звернути увагу на те, що принцип бездумної симуляції, якою користуються наші „профі“, просто перекриває кисень для пошуків і творчості, вже не кажучи про систематичне порушення міжнародних конвенцій та професійних хартій – як би банально чи патетично це не прозвучало.

 

 

Як не забути?

   Наше сьогоднішнє бажання пам’ятати виливається у посилений „культ пам’ятників“, про який писав ще на початку ХХ  ст. представник Віденської школи історії мистецтв Алоїз Ріґль. Правда, у нього це стосувалося ставлення до пам’ятників і пам’яток минулого. Так, пам’ять можна зберегти, увіковічити, відновити чи відтворити, але головне – як зробити так, щоб не забути? Здається,це не так складно: архітектурна традиція начебто виробила відповідь у вигляді зведення пам’ятників або монументів, що й робиться в багатьох випадках ледь не автоматично. Але чи достатньо буде створити конкретну архітектурну форму, присутність якої розв’яже проблему, гарантуючи можливість не забувати і завжди нагадувати про подію чи особу? Функція запам’ятовування, притаманна ідеї пам’ятника – можливість нагадати і не забувати вимагає, з одного боку, щоб він постійно міг відігравати роль мнемонічної позначки, не зникнути, не розчинитись, а тоді вже згодом перейти до обойми „історичного спадку“. Але тут-таки постає непросте питання: як нам ставитись до створення пам’ятника жертвам Голодомору, яке сьогодні ведеться ударними темпами? Поруч маємо ще й кілька вельми прозаїчних питань і щодо проведення „конкурсу“ (прийнято проект А. Гайдамаки), і щодо фінансування, і стосовно того, яку участь у цьому рішенні брала громада чи нація, як патетично любить висловитись наш президент. Так, тут йтиметься в загальних термінах про „трагедію українського народу“, відтак говоримо про його історію, вписування цієї події і нас як суб’єктів у „міфологізований історичний наратив“, невід’ємним елементом якого буде постійна спроба вибудови власної ідентичності. Втім, треба зважати і на фактор „суб’єкта“ меморіалу Голодомору, питання – для кого? від чийого імені? хто? з якою метою? – будуть загострюватись у міру того, як ми усвідомлюватимемо ключовий момент – відсутність (точніше – мовчазну присутність) тих, кого нема.

   Все це підводить до не дуже втішного висновку. З прикрістю можна констатувати, що майже у всіх цих трансформаціях відсутньою є принципова ланка – громада. Її голос відсутній і в питаннях відновлення та відтворення історичного спадку, формуванні генерального плану розвитку міста чи його хаотичної забудови, і при спорудженні грандіозних монументів і меморіалів. На порядку денному гостро стоїть питання комунікації між владою – інвесторами – архітекторами – громадянами. Але це вже буде тема іншої розмови.