Ukraiński Żurnal - 12/2008

Мода на антикорупційну політику

(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])

 

   Текст: Юліан Романишин, Київ

 

   Існують твердження, що кожне з останніх десятиріч пропонує нову сферу політичних досліджень. Якщо в 70-ті роки популярним предметом дослідження вважався тероризм, пов’язаний передовсім з діяльністю європейських екстремістських організацій, у 80-ті роки центральне місце перейняла екологія, то, починаючи з 90-х років, провідною темою досліджень стає корупція. У великих та малих країнах, розвинутих та тих, що розвиваються, з ринковою економікою чи без неї, у результаті корупційних скандалів відправлялись у відставки уряди, руйнувались політичні кар’єри, зникали цілі політичні сили.   

 

   Боротьба з корупцією за роки української незалежності стала неодмінною складовою цілого комплексу віртуальних політик (на кшталт політики „європейської інтеграції“), а саме словосполучення перетворилося в українському політичному дискурсі на дратівливий евфемізм (на зразок „любих друзів“), такий собі бодріярівський симулякр, що не містить реального наповнення. За умови відсутності традицій публічного викриття корупційних діянь, ідея боротьби з корупцією в українському політичному дискурсі впродовж років незалежності виступає передовсім засобом досягнення, легітимації цілей різних політичних сил, детермінується співвідношенням цих сил у процесі політичної боротьби. Як зазначає з цього приводу Георгій Касьянов, „боротьба держави з корупцією нерідко самавиявлялася корумпованою морально і політично“. Для підтвердження згаданих гіпотез, пропонується розглянути кілька найрезонансніших корупційних скандалів в українській політиці, жодне розслідування яких, як не парадоксально, не було доведеним до кінця (принаймні українським правосуддям).

 

 

Справа Звягільського

   Корупційний скандал, пов’язаний з ім’ям колишнього виконуючого обов’язки прем’єр-міністра України Юхима Звягільського, можна вважати хрестоматійним. Не тільки тому, що „справа Звягільського – перша справа, про яку дізнався широкий загал“, як зазначали у той час журналісти газети „Україна молода“, а й через показовість результатів та саму постать Юхима Леонідовича – партійнорадянського номенклатурника, який, незважаючи на всі виявлені і невиявлені правопорушення, продовжує залишатись у великій політиці й керувати країною. Звягільський перебував на посту в.о. прем’єра з вересня 1993 р. до червня 1994 р., отримавши цюпосаду великою мірою завдяки організації шахтарських страйків влітку 1993 р., що посприяло відставці уряду його попередника – Л.Кучми. Будучи протеже Л. Кравчука, Звягільський легко потрапив у немилість нового президента, обраного на позачергових виборах в червні 1994 р. Л. Кучма, відчуваючи на початках необхідність збереження створеного іміджу радикального реформатора, розгортає кампанію критики Звягільського. Останнього звинувачують у фінансових спекуляціях з продажем із держрезерву авіапалива грецькій фірмі „Уквар Петролеум“, внаслідок чого держава не дорахувалась 5 млн. доларів, а також в причетності до зловживань посадових осіб „Даміана-банку“. Верховна Рада дала згоду на притягнення Звягільського до кримінальної відповідальності, однак останній втік на два з половиною роки в Ізраїль. Згодом кримінальну справу закривають, Звягільський у 1997 р. повертається і до сьогоднішнього дня затишно почуває себе у кріслі народного депутата.

 

 

Справа Лазаренка

   Скандал, пов’язаний з екс-прем’єром Лазаренком, набув, окрім широкої внутрішньої популярності, ще й потужного міжнародного резонансу. Зокрема, Transparency International у 2004 р. опублікувала список десяти найбільших корупційних політичних діячів останніх двадцяти років. Лазаренка розмістили на 8-ій позиції із незаконно привласненими коштами у сумі від 114 до 200 млн. доларів (перший в списку – М. Сухарто, індонезійський президент 1967–1998 рр. зі „статком“ від 15 до 35 млрд. доларів). Однак про це, можливо, ніхто і не дізнався б, якби не прагнення Кучми до всеохопної влади, контролю над групами впливу, що динамічно розвивались. Весь перший термін пре зидентства Кучми пройшов під знаком формування жорсткої вертикалі влади та системи стримувань і противаг в протиборстві цих груп впливу. Після звільнення у липні 1997 р. з поста прем’єра, Лазаренко вирішив очолити партію „Громада“ на парламентських виборах 1998 р. і побудувати кампанію на антипрезидентській риториці. „Фактично він створив першу потужну неліву опозицію в Україні“, – зазначають О. Волошин та А. Труш. Звичайно, „папа“ не міг стерпіти такої схизми, та ще й зі сторони земляка, представника того ж дніпропетровського клану. Лазаренка звинуватили в корупції, відмиванні та вимаганні грошей, шахрайстві. А після його висунення кандидатом у президенти в січні 1999 р., за поданням генпрокурора Верховна Рада позбавила Павла Івановича депутатської недоторканості, і той був змушений виїхати за кордон. „…Корупційні схеми [Лазаренка] “несподівано” стали предметом уваги силовихвідомств саме тоді, коли він став явно демонструвати свої політичні амбіції та вкладати кошти в політичні проекти, які могли підірвати шанси Л. Кучми на другий президентський термін“, – підсумовує Касьянов.

   Другий виток у справі Лазаренка почали розкручувати перед парламентськими виборами 2006 р., поширюючи чутки про його повернення в Україну та розсекречення корупційних таємниць енергетичного сектора часів 90-х років. Одіозну постать Лазаренка стали фактично використовувати проти Ю.Тимошенко її політичні опоненти, апелюючи до її співпраці з колишнім дніпропетровським губернатором.

 

 

Справа Ткаченка

   Розвивалася за схожим сценарієм. Підприємство „Земля і люди“, очолюване колишнім міністром сільського господарства та майбутнім спікером Олександром Ткаченком, у 1993 р. отримало кредит на суму 70 млн. доларів США на закупівлю американського кукурудзяного насіння. Насіння було закуплене тільки частково, кооператив не погасив кредит, тому за нього це довелося зробити державі Україна, яка витратила близько 53 млн. доларів. Слідство результатів не дало, справу закрили. Однак на початку 2000 р. після усунення О. Ткаченка з поста спікера, генпрокуратура на чолі з М. Потебеньком відновлює кримінальну справу. Це пов’язано із активними намаганнями Кучми „підібрати“ під себе парламент на початку своєї другої каденції. Після поразки Симоненка на президентських виборах з’явилась сприятлива нагода для наступу на ліву опозицію в парламенті. Результатом цього стали переформатування парламентської більшості, чергова спікеріада, усунення Ткаченка та поновлення кримінальної справи з метою остаточно добити лівий табір. Звичайно, компромат на Ткаченка був прямо пропорційним його невеликим післявиборчим політичним амбіціям, тому справа не набула великого резонансу і Ткаченку не довелось покидати Україну, як це зробив Лазаренко.Справа Тимошенко Посилений інтерес до не безхмарного бізнесового минулого Юлії Тимошенко завжди загострювався у правоохоронних органів саме в ті моменти, коли вона публічно виступала проти президента Кучми. Стандартний набір звинувачень на адресу Ю. Тимошенко – контрабанда, давання хабарів, привласнення коштів в особливо великих розмірах, зловживання службовим становищем, підробка документів, ухиляння від сплати податків. Кримінальні справи проти Тимошенко відкривали чотири рази: вперше – в середині 1990-х років, вдруге – в січні 2001 р., коли вона перебувала на посаді віцепрем’єр-міністра, втретє – у серпні 2002 р., вчетверте – в червні 2004 р. Політичний підтекст цих справ був настільки очевидний, що фактично корупційні звинувачення приховати їх вже не могли. Тому для посилення ефекту навішування ярликів було залучено зовнішнього актора – прокуратуру Росії, яка у вересні 2004 р. видала постанову на арешт Тимошенко за давання хабарів високопосадовцям Міністерства оборони Росії. На даний момент усі кримінальні справи проти Ю. Тимошенко закриті, але, безсумнівно, компромати час від часу будуть підніматися знову на поверхню політичними опонентами, як це було зроблено із міфом навколо повернення Лазаренка.

 

 

Справа „любих друзів“

Скандальновідома прес-конференція колишнього глави Секретаріату президента О. Зінченка 5 вересня 2005 р. стала апогеєм протистояння в помаранчевому таборі, що поступово наростало після революції. Зінченко звинуватив у корупції та хабарництві тодішнього секретаря РНБОУ П. Порошенка, радника президента О. Третякова та голову фракції НСНУ в парламенті М. Мартиненка. Генпрокуратура порушила кримінальні справи, щоправда, не проти конкретних осіб, що виглядало б цілком логічно, а за фактами протиправних дій. А враховуючи кількаразове висловлення „впевненості“ президентом, що корупції серед вищих посадовців немає, результати розслідувань були цілком прогнозовані. У чвари була втягнута глава уряду Ю. Тимошенко, яка також постійно критикувала „любих друзів“ президента за постійне втручання в роботу уряду. Як результат, своїх посад позбулись всі фігуранти скандалу, незважаючи на відсутність доказів корупційних діянь. Фактично звинувачення в корупції стали тим інструментом, за допомогою якого вдалось оформити дезінтеграцію помаранчевої команди. Дана справа відрізняється від попередніх передовсім структурними особливостями, а також іншим суспільно-політичним контекстом. По-перше, суб’єктами корупційної справи є не окрема особа, а група осіб, яка до того ж володіє владними повноваженнями. По-друге,ліберальна, постреволюційна атмосфера зробила публічні звернення до громадськості актуальнішими, в зв’язку з надіями на виконання передвиборних обіцянок та загальним процесом демократизації. По суті, справа „любих друзів“ належить до тих класичних випадків корупційних скандалів в країнах Європи, які супроводжуються несподіванкою, масовим обговоренням і закінчуються гучними відставками, з тією лише різницею, що вони є добровільними, а не з патерналістської волі президента (крім випадку із Зінченком).

 

 

Справа розпуску парламенту 2007 р.

Не надто обґрунтовані з юридичної точки зору мотиви розпуску парламенту Ющенку вдалось додатково підсилити, легітимізувати через залучення до корупційного дискурсу. Як аргументував свою позицію президент, „причиною дострокових виборів стали політична корупція і зрада, які з початку року фактично паралізували парламент. Парламентська більшість у неконституційний спосіб – шляхом підкупу і шантажу – спробувала розширити свій склад за рахунок депутатів опозиції“. Чим далі розгорталися події після указу від 2 квітня 2007 р. – бойкот указу політичними опонентами, його розгляд Конституційним Судом, „вуличні протести“,нові укази президента, – тим дана мотивація набирала більшої цінності й уваги. Адже достатніх юридичних підстав для рішення про дострокове припинення повноважень парламенту не було (стаття 90 Основного закону чітко окреслює три можливі ситуації розпуску парламенту, і поняття „політична корупція“ там не фігурує). Як опоненти, так і пропоненти розпуску парламенту кинулись доводити свою правоту щодо законності указу президента біля стін Конституційного Суду, на „майданах“, у стінах Генеральної прокуратури, кулуарно, водночас не піддаючи сумніву сам факт корупційного звинувачення, не бажаючи знайти винних, якщо протиправні діяння справді мали силу. Як зазначав оглядач Олексій Мустафін, „завдання влади – притягувати порушників закону і Конституції до відповідальності, а не намагатися порушити закон і Конституцію першою і тим самим нібито випередити зрадників і змовників“. Таким чином, справа розпуску парламенту, мабуть, найяскравіше демонструє використання корупційної риторики в політичній боротьбі одночасно із повною делегітимацією Конституційного Суду та принципу верховенства права.

 

 

Справа Рудьковського

   Розвивалась за схожим сценарієм, що і зі Звягільським. Рудьковський, залишивши міністерську посаду, втративши протекцію Мороза та Соціалістичної партії в парламенті (як Звягільський втратив Кравчука після президентських виборів у червні 1994 р.), став жертвою чергового „хрестового походу“ проти корупції нового уряду Тимошенко. Вибір однак міг зупинитись на регіоналі та екс-міністрі з надзвичайних ситуацій Несторові Шуфричу, зважаючи на його одіозну діяльність та некомпетентність на посту міністра. Можна тільки уявити, яку реакцію викликало б затримання Шуфрича в парламенті з боку депутатів від Партії регіонів на додачу до антинатівської кампанії. Потенційною мішенню була соціалістка В. Семенюк. Звинувачення в корупції з боку бютівців не призвели ні до звільнення, ні до арешту, через ситуативний союз Семенюк із президентом у конфронтаціях навколо приватизаційних процесів із урядом. Тому жертвою став „беззахисний“ Рудьковський, звинувачений у розтраті державного майна. Але „щоб довести, що арешт Рудьковського – не піар, треба розібратись зі своїми теж“, – зазначає політолог В. Фесенко, вказуючи на політиків помаранчевого табору. Справа земельної корупції Приводом до розпуску Київради та переобрання мера Києва стала так звана земельна корупція, пов’язана із сесією Київради 1 жовтня 2007 р., коли з порушенням процедур та в цілковитій таємності було виділено близько 600 земельних ділянок у столиці. „Всі розуміють, що Черновецький – це корупція“, – повторювала Юлія Тимошенко. Голова Тимчасової слідчої комісії Микола Томенко під час доповіді у Верховній Раді 18 березня 2008 р. щодо результатів діяльності комісії зазначив, що „у Комісії складається враження, що фактично в системі землевідводу і в інших питаннях йдеться про системну корупцію. Але це наше враження, його треба підтвердити“. Даний висновок виглядає дещо алогічним, адже мета створення комісії передбачає з’ясування наявності ознак корупційних правопорушень та підстав притягнення до відповідальності, а не надання суб’єктивних „вражень“. Характерно, що голосування постанови щодо нових виборів Київського міського голови та депутатів Київської міської ради відбулося відразу після сумнівної доповіді. Тобто, подібно до справи розпуску парламенту в 2007 р., факт вчинення й розслідування корупційного діяння лишається дещо поза увагою, на перший план висувається боротьба за ресурси в українській столиці.

Далі буде.