Ukraiński Żurnal - 11/2008

Кресові наступають

   Текст: Марко Смеречинський, Варшава

   Згадки про минуле і історичні кривди не перестають псувати українсько-польські стосунки. У 2008-му добрим приводом для посилення чорного PR щодо України й українців у польських засобах масової інформації та суспільстві стали відзначення 65-х роковин різанини на Волині. Немалу роль у цьому процесі відіграли і відіграють об’єднання колишніх жителів Волині, Львова, ветеранів-вояків АК чи об’єднання відділів польської самооборони. Але цього разу намітилися й нові тенденції, а саме підтримка цих кіл та проповідуваних ними ідей з боку політиків і медіа, тобто т.зв. головної течії.

    Кому як, але польським кресовим колам та їхнім прихильникам треба віддати належне: вони виявляють послідовність і винахідливість. У заявах і публікаціях вони постійно повертаються до одного, а саме – до потреби засудження „звірств українських націоналістів“ (іноді всіх українців), підкріплюючи це аргументом такимже привабливим, як і неправдивим, мовляв „ми є свідками свідомого замовчування теми польських жертв з боку українців і фальшування минулого з кон’юнктурних міркувань“. Водночас, ці групи середовища вміло модифікують свій месидж. Для прикладу, своїми виступами під час реалізації різних інших проектів вони уточнюють, що мова йде не лише про поляків, що вони говорять також від імені євреїв, росіян і... українців (жертв ОУН та УПА). Кресові лідери роблять вигляд, що в жодному разі не йдеться про однобічну пам’ять, а виключно про... правду. Проте не лише в підборі аргументів проявляються зміни. Змінюються також головні персонажі – „герольди“ кресової правди. Особливо помітною стала персональна перестановка головних авторитетів, почали появлятися також нові особи і „нові“ публікації. Для прикладу, зараз зіркою в цих колах є римо-католицький ксьондз Тадеуш Ісакович-Залевський, вірменин, людина заслужена в боротьбі з комуністичною системою. І саме на прикладі його особи видно всю майстерність нової ударної акції кресових кіл. Залевський донедавна в публічних виступах переймався передусім темою геноциду вірмен, та згодом зайнявся також проблемою люстрації в римо-католицькому костелі. Він став доволі відомою персоною і раптом вирішив стати авторитетом у справі геноциду поляків на т.зв. кресах (Волині, Галичині). Його головні викриття – це злочини українців-священиків та антипольськість самого Митрополита Шептицького! Залевський нібито не говорить і не публікує нічого нового в контексті чорного антиукраїнського PR, передним подібне публікували чисельні совєтські та польські пропагандисти, проте його біографія, авторитет у певних колах і прихильність ЗМІ представляють тему в цілком новому ракурсі. Коли про Митрополита Шептицького писав Едвард Прус – котрий, як згодом розкрили журналісти, співпрацював із совєтським МГБ – то саме наявність таких покровителів підказувала сприймати його публікації з обережністю (в часи комунізму й після 1989-го його пасквілі на греко-католиків та „українських буржуазних націоналістів“ видавалися масовими тиражами). Але колипро злочини православних та греко-католицьких священиків говорить Т. Залевський, то для деяких поляків ці слова стають істиною, викриттям змови замовчування. А для правих угрупувань, звісно, такі висловлювання лише на руку.

   Не випадково зараз у підході до цих тем десь на задній план ставлять сумнівних героїв типу Едварда Пруса чи Віктора Поліщука, надто неприйнятних через свій радикалізм, і заплутані біографії. Зараз акцент ставиться на нових авторів, таких, як Люцина Кулінська, Чеслав Партач чи професор Ришард Шавловський. Їх представляють як об’єктивних дослідників, знавців теми, авторитетів в українсько-польських відносинах. Та й привід є: мовляв, нагадування про жертви злочинних ОУН та УПА повинно відкривати „правдам“ дорогу до засобів масової інформації та шкіл. А те, що ця тема аж ніяк не є маргінальною, можна переконатися, врахувавши кількість видань згаданих авторів, маршрути, якими з виступами мандрують Польщею носії цієї „правди“ про минуле кресів. І коли подивитися, хто надає їм мікрофон, яку та від кого мають підтримку, то стає невесело.

Президент Качинський та ПіС на роздоріжжі

   Наступальна акція кресових кіл парадоксально поставила в незручне становище також єдину поважну праву партію ПіС, що її найбільшим досягненням – це визнають навіть її критики – вважається розвиток контактів з Україною та підтримку процесу примирення (символом якого став візит президента Качинського в село Павлокома на сході Польщі, де польське підпілля вистріляло місцевих українців).Ситуацію не змінило те, що брат президента Ярослав Качинський уславився авторством безкомпромісної заяви в парламенті на 60-ті роковини Волині, а також те, що Канцелярія Президента Леха Качинського допомагала організувати 17 вересня ц.р. концертне дійство, під час якого, ніби за часів ПНР, всі лаяли „українських бандитів і вбивць“. Попри такі „квіточки“, політики ПіС, здавалося, зрозуміли – нета дорога. Тому у ПіС почалися дивні (позірні) розходження. Президент, для прикладу, не взяв участь у відзначеннях 65-х роковин Волині у Варшаві, і запланована на 20 червня одіозна історична конференція про „геноцид на Волині“ відбулася без президентського патронату (проте фінансувалася його Канцелярією). В той же час Лех Качинський не відмовив у патронаті Фестивалеві української культури, який проходив 12–13 липня в Сопоті (що розкритикували кресов’яки і тойже Ісакович-Залевський). Водночас інші передові політики ПіС не полишали виступів у радикальному кресовому дусі, при тому дипломатично не згадуючи „акробатичні“ фігури президента Качинського довкола патронатів над українськими чи кресовими заходами, м’які формулювання у зверненні до учасників варшавських відзначень роковин Волині. Політики ПіС, усвідомлюючи загрозу освоєння цих середовищ конкурентами (передусім селянською партією – PSL, яка в особі і віце-маршалка Сейму Ярослава Каліновського активно й цілеспрямовано включилася в кресовий наступ), здається, залишають собі відкриту кватирку, щоб і бублик з’їсти (показувати свою прихильність й підтримувати проєвропейську орієнтацію України), і водночас його мати (радикально домагатися в односторонньому порядку „правди“ про українсько-польську різанину, чи то пак – за їхньою риторикою – „геноцид на сході“). Ці інтриги в стосунку до України з боку політиків найбільшої опозиційної партії часом мало помітні, проте вони несуть конкретну загрозу розпалювання антиукраїнської істерії.

Маргінали чи не маргінали?

   Роками т.зв. кресові середовища залишалися поза головним руслом польської політики та суспільства. Щоправда, і президент Кваснєвський, і політики інших рангів неодноразово робили жести в їхній бік (фінансували видання, кокетували з ними), проте одіозність деяких лідерів, їхні біографії чи радикалізм відштовхували, і державні органи намагалися триматися від них осторонь. Справу ускладнювала велика кількість організацій, сварливість та підозри в інспіруванні їх третьою стороною (спецслужбами СРСР, чи пізніше – Росії). Це ставлення трохи змінилося в час приходу до влади (2006–2007) партії ПіС. На той час помітними були її права орієнтація та розгортання державними органами історичної політики. У Варшаві з ініціативи міських радників цієї партії мав бути створений Кресовий інститут, відомий лідер і дослідник Єва Семашко стала дорадником Інституту національної пам’яті (нині – головний центр, де кується історична політика), громадські медіа (котрі стали підконтрольним ПіС, або їй симпатизують – як щоденна газета „Rzeczpospolita“) гостинно відкрили двері перед кресовими авторитетами.  

   Насправді попри докори правих сил (та їхніх лідерів), а також середовищ вихідців з Волині та Галичини щодо замовчування з кон’юнктурних міркувань відомостей про воєнні злочини українців – у Польщі існує розгорнута інфраструктура пам’яті. Про події на кресах можна довідатися з книжок, пресових статей, чи  навіть цілих історичних додатків добагатотиражних щоденних газет „Жечпосполіта“, „Наш дзєннік“, чи „Газета польська“. До цього переліку слід додати конференції, фотовиставки, пам’ятники, пам’ятні таблиці тощо. Давні ідеї закріплення однобічного образу трагічного протистояння у новій, часто привабливій формі увійшли в польські салони. Голоси опонентів звучать несміливо, з потужних медіа хіба що „Газета виборча“ іде проти течії. Пером Павла Смоленського, Марціна Войцеховського „Виборча“ намагається показати тло і причини того, що в час війни і після неї поляки й українці різали одне одного. Однак, будучи зненавидженим форпостом III РП, для частини поляків саме це видання втратило авторитет. Відсутність таких авторитетів, як Яцек Куронь, Броніслав Геремек, чи врешті Папа Іван Павло та Єжи Гедройць посилюють цю кризу, ставлять під загрозу процес українсько-польського примирення, свідками якого ми є, починаючи з 80-х років.

   Цікаво в цій ситуації поводиться уряд Дональда Туска. Попри дії союзників по коаліції з селянської партії PSL уряд і Сейм не піддалися тискові кресових кіл. Навпаки, інтерв’ю Маршалка Коморовського (де він зовсім не так, як зараз модно, розставив акценти, називаючи винних у трагедії на Волині), чи врешті рішення про демонтаж антиукраїнського пам’ятника в Перемишлі свідчать, що в справі минулого й історичної політики Громадянська платформа намагається мати свою окрему думку. Чи буде вона вірною, покаже час.