Ukraiński Żurnal - 11/2008

Скромна привабливість аристократії

   Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

   Сам я – так, між нами – походження не бозна якого: тато – шофер, мама – українка… Робітничо-селянського, можна сказати, походження. Пригадую, мені в дитинстві що віконт де Бражелон, що граф Монте-Крісто, а що герцогиня Брабантська – всі були на одне лице. Та я їх, якщо чесно, дотепер плутаю. І підозрюю, що не я один. От розбудіть серед ночі першого-ліпшого англійця і запитайте, чим відрізняються духовні пери від світських або Лорд Маршал від Лорда Канцлера. І англієць вам скаже. А що скаже українець, якщо його розбудити серед ночі? Отож. Бо таке у нас, українців, історичне минуле. Не кажучи про історичне сьогодення.

   Ну, з минулим уже нічого не вдієш: раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття і так далі. Натомість з нашим парламентсько-президентським сьогоденням треба щось вирішувати. Припустимо, ми не маємо аристократії у першому значенні цього слова, тобто аристо-кратії як влади найкращих. Припустимо, ми її і в другому значенні не маємо, тобто взагалі не маємо цих найкращих, цієї багатої і освіченої родової знаті, яка б, крім маєтків, успадкувала від пращурів шляхетні манери і почуття відповідальності за державу перед Богом і людьми. Гірше того: у нас і з успадкованими маєтками не густо. Наша нинішня майнова еліта успадкувала від своїх батьків переважно спогади про цукерки „Тузік“ з приводу першотравневої демонстрації і вміння занюхувати самогонку рукавом. Усе інше довелося накрасти самим.

    Але оскільки накрасти все-таки пощастило, то аристократію принаймні у третьому значенні слова – як привілейовану частину суспільства (нерідко озброєну довічними депутатськими значками і перехідними міністерськими портфелями) – ми вже маємо. То що ж нам робити з цією аристократією? Я пропоную її узаконити. У сенсі присвоїти їй титули. Причому, враховуючи хронічну українську багатовекторність, титулів цих також слід накрасти з усіх можливих – як західних, так і східних – „табелів про ранги“. Яка від цього користь?

   По-перше, ми легалізуємо те, чого все одно не можемо подолати, і юридично узаконимо фактичний стан справ, визнавши, що чимало українських мужицьких синів змогли-таки стати володарями у царстві… ні, царством духа це, звичайно, назвати не можна, то хай буде так: у царстві крайньої бізнесово-політичної плоті. Аргументи, мовляв, наша аристократія не матиме в такому разі освяченого глибиною століть родоводу, я відкидаю як несерйозні. У жилах найшляхетніших і найблискучіших династій світу теж початково мусила текти просто людинська кров, яку лише згодом хтось уперше додумався обізвати блакитною. Почитайте Біблію: де там сказано про титули Адама і Єви? Ніде. А якщо ми є прихильниками теорії Дарвіна, то тим більше нема про що говорити, бо – як дарвіністам – нам залишається змиритися з думкою, що прадідусі й прабабусі усіх курфюрстів, магараджів і ханів ще відносно недавно ховалися по печерах і стрибали з гілки на гілку.

   По-друге, я знаю силу слова. Називаючи реальних власників товариства з обмеженою відповідальністю „Україна“ олігархами, ми тим самим програмуємо їхню поведінку. Олігархія, підказують словники, дбає виключно про власні інтереси, тоді як аристократію душа болить за країну в цілому. То що нам язик би відсох, якби ми якогось Ахметова почали офіційно називати, наприклад, донецьким ханом або халіфом важкої промисловості? А він би на радощах трохи і нас задбав… Чи, з іншого географічного боку, такий Балога. Ви пробували колись прочитати, що написано на його обличчі? Небагато. Власне, так і написано: „Балога“. А якби він був не просто Балога, а, скажімо, ерцгерцог мукачівський і всього Закарпаття Віктор Іванович Балога? Та навіть я з моїм робітничо-селянським походженням, якби став ерцгерцогом, я б кістьми ліг, а не дозволив незаконно вирубувати свої ліси.

   Тому, по-третє, аристократичні титули нашим можновладцям варто присвоїти ще й з естетичних міркувань. Почитав я оце перелік депутатів Верховної Ради. Нудьга й одноманітність. А тепер уявіть собі лишень такий журналістський звіт про пересічний робочий день парламентської сесії: „Законопроект маркіза Кріля і герцога Петьовки так і не був поставлений на голосування. Віконт Саламатін і шевальє Льовочкін за підтримки графа Шуфрича і княгині Засухи заблокували парламентську трибуну. Найбільше незадоволення з приводу подій у Верховній Раді висловив барон фон Плющ, якому від самого ранку заважав спати грою на гармошці Табачнік Яків Піневич, есквайр“.

   І про головне: ясна річ, уся ця наша аристократія мусить від когось отримувати свої титули і, своєю чергою, комусь васально служити. У зв’язку з чим нам треба скасувати інститут президентства як такий і оголосити нині діючого президента Ющенка королем України Віктором Першим. У такий спосіб ми – законно! – вибиваємо з боротьби за владу усіляких чужокровних лже-Юлій та лже-Вікторів Других і назавжди нейтралізуємо нездорову передвиборчу напругу в суспільстві. Коли ж настане відповідний момент, питання престолонаступництва сімейно і полюбовно вирішать між собою дофін Андрій та інфанта Віталіна. Зрештою, навіть така дрібничка, як розпуск парламенту, набула б у нових умовах незрівнянно шляхетнішого вигляду. Бо сьогодні це звучить якось буденно: „Користуючись конституційним правом, президент припинив повноваження Верховної Ради“. А може звучати приблизно так: „Його Королівська Величність і помазаник Божий своєю безмежною милістю і необмеженою владою розігнав Шосту Палату Лордів до такої-то матері“. Зовсім інші зміст і форма.