УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 11/2008

Забуті рицарі України

(Скачати весь номер: 11/2008 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Юрій Рудницький, Київ

 

   Історики минулого уявляли українців часів Війни за незалежність під проводом Богдана Хмельницького як „мужицьку“ націю. Автор „Хроніки міста Лукки“, італієць Мартіно Манфреді писав: „Козаки (вони називаються ще запорожцями) є новою нацією, яка походить і складається з землеробів, скотарів та кріпаків“. Сучасні українські політики, включаючи президента, теж нерідко і не без гордості стверджують, що українці – нація хліборобів. Хоча кожна нація старої Європи пишається насамперед своїми рицарями, своїми шляхтичами. А скільки серед них було яскравих особистостей! Їхня доля здатна скласти не один сценарій для пригодницьких фільмів.

 

 

   Ні в піснях, ні в думах ім’я цього героя ранньої козаччини, не згадується. Лише збереглася приказка „Za pana Pretwica wolna od Tatar granica“. Бойовій славі барського старости Бернарда Претвича гербу Вчелє, котрий багато в чому причетний до формування і організаційної структури козацтва і його тактики, міг би позаздрити його відоміший товариш і соратник – знаменитий Дмитро Байда-Вишневецький, або й славний кошовий отаман Іван Сірко. Претвич провів близько 70 битв проти татар і в жодній не зазнав поразки. А ще залишив після себе цінні записки із живими описами сповненого небезпек і пригод життя степового прикордоння. А там було все – і трюки з перевдяганням, і погоні, і криваві сутички, і багата здобич. Фактично це були перші українські військові мемуари. Хоча насправді ці записки являють собою доповнення до так званої „Апології“ – захисної промови, яку Претвич проголосив наприкінці 1550 року в польському сенаті, скликаному на вимогу короля у відповідь на скарги турецького султана на дії прикордонних старостів.

   Бернард Претвич народився в Сілезії в родині ополячених німців. За віросповіданням був, ймовірніше за все, католиком. Спочатку служив при дворіпольської королеви Бони Сфорци, але авантюрний характер узяв своє. В 1537 році молодий шляхтич у чині ротмістра почав на Поділлі сповнене небезпек прикордонне життя – „козакування“.

   За визначенням українського історика Михайла Грушевського, то було щось на зразок спорту для тодішньої шляхетської молоді. Козакували тоді всі, незалежно від віросповідання, а серед тодішніх лідерів козаччини зустрічається й чимало поляків – наприклад, Предслав Лянцкоронський, Якуб Сецегіньовський тощо. Претвич,на відміну від них, був на королівській службі, а тому підходив до оборони пограниччя системно. Саме він запропонував перейти від оборонної тактики боротьби проти татарських нападів до наступальної – „шукати тих розбійників у їхніх власних норах“. Для цього він створив невеличкі мобільні загони, котрі не лише перехоплювали татарських нападників і відбивали у них полон і здобич, але й самі здійснювали раптові рейди до причорноморських турецьких фортець і до Криму. Здійснивши раптові нальоти, козаки зникали таксамо несподівано, як і з’являлися. Ані вистежити, ані виловити їх не вдавалося. Фактично це були перші в Європі підрозділи далекої дії – або рейнджери,як їх тепер заведено називати. Саме Бернард Претвич став організатором великого походу 1545 року на Очаків– турецьку фортецю, яка служила базою татарам для нападів на „українні“землі. У поході брали участь литовсько-руські князі Пронські, Сангушки, Корецькі та Байда-Вишневецький. Усім їм Претвич віддавав належне в своїхзаписках, однак з’явилися вони на прикордонній службі вже по гарячих слідах сілезця, коли стало зрозуміло, що татарам можна протистояти. Останні дев’ять років свого життя Претвич мирно прожив у пожалуваному йому Теребовлянському старостві, залишивши про себе в пам’яті сучасників славу рицаря, при якому татарські шляхи надовго поросли травою.

 

 

Слуга короля, друг українців

   Хоча коронний стражник Стефан Хмелецький гербу Боньча був поляком за походженням, але користався високим авторитетом у козаків. Насамперед, як зазначає М. Грушевський, через те, що звик на козака дивитися як на товариша по зброї, а не звичайного панського підданого. А коли він помер, як свідчать хроніки, козаки за ним плакали. Походив з дрібної шляхти, яка після об’єднання Литви і Польщі в Річ Посполиту гайнула з коронних земельна службу до руських князів. Батько, Ян Хмелецький, служив у князів Острозьких, тож і син його починав свою кар’єру як клієнт цього руського княжого дому. Ймовірно, його зближення з козаками почалося після того, як він вивів їхній підрозділ з оточення в битві під Цецорою (1620 рік), де загинув коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Пана Стефана тоді несправедливо звинувачували в боягузтві. Однак уже через рік він отримав можливість реабілітуватися. На чолі відділу з 600 козаків пан Стефан рушив під Хотин, де в цей час збиралися об’єднані польсько-литовські війська. По дорозі загін наскочив на татар. Оскільки всібоє здатні війська були кинуті під Хотин, ординці вирішили поживитися в землях, що залишилися без оборони. Ротмістр С.Хмелецький виявився єдиним, хто зміг їх зупинити, але до Хотина спізнився. А через чотири роки між містечками Скала і Чортків підлеглі Хмелецькому драгунські загони і козаки атакувалиі знищили півторатисячний татарський загін. Під час бою ротмістр отримав тяжке вогнепальне поранення.

   Невдовзі Стефан Хмелецький провів ще кілька успішних антитатарських акцій спільно з козаками. Під час однієїз них навіть ледь не був захоплений до полону татарський хан Мехмет-Гірей ІІІ. Коронний гетьман Станіслав Конецпольський підвищив Хмелецького до полковника і призначив його своїм намісником, старшим над „українними військами“, котрі складалися як зі шляхетських підрозділів, так і козацьких. Зрештою, у гетьмана не було вибору. Хмелецький до того успішно командував козаками, і коронний небезпідставно вважав, що саме цей шляхтич зможе дати раду з ними попри свою участь у придушенні виступу козацтва в Куруківській битві. Вже через кілька місяців після призначення полковник Хмелецький здобув разом з козаками Михайла Дорошенка і кварцяними військами одну з найславніших перемог. Основні сили татар і об’єднаних військ Речі Посполитої зійшлися на річці Росі під Білою Церквою. Козаки збиралися обстріляти неприятеля з мушкетів, але під проливним дощем порох відсирів. Тоді пан Хмелецький віддає наказ взяти татар у шаблі. Більшість татарських сил була розбита прямо під зливою, але довелося витратити ще днів зодва на винищення окремих розсіяних загонів. Понад тисячу татар були полонені, з них 40 мурз. Втрати козаків і драгунів становили лише 40 чоловік. За заслуги Хмелецький отримав 1630 року уряд воєводи київського, який до нього посідали його колишні патрони, князі Острозькі. Крім того, коронного стражника возвели в гідність сенатора Речі Посполитої. Однак у лютому тогож року Стефан Хмелецький помирає в Новому Меджибожі. Хроніки розповідають, що під час похорону козаки не приховували своїх сліз.

 

 

Тріумф і трагедія Яреми Вишневецького

   Князь Ярема – найбільш суперечлива постать української історії. Ані серед українців, ані серед поляків він ніколи не знаходив однозначної оцінки. Князь володів чималими територіями на Задніпров’ї, будував міста, заохочував ремесла. В його володіннях встановилася така релігійна толерантність, про яку в усій Речі Посполитій при всьому її тодішньому релігійному лібералізмі, можна було лише мріяти. Будучи католиком, князь Ярема захищав православні монастирі, надаючи їм різні пільги. Більш за те: в містечку Срібномуза його наказом і за сприяння з боку митрополита Петра Могили, двоюрідного дядька князя Яреми, було засноване православне братство зі школою, шпиталем та місцем для зборів. Відомий навіть випадок, що коли десятеро ченців Мгарського монастиря, викриті в співучасті погрому княжої столиці, міста Лубен, були засуджені до страти, Ярема скасував смертний вирок. У своїх указах князь забороняв своїм слугам кривдити православні монастирі.

   Не забував князь Ярема і про захист вітчизни від татар. Саме він у січні 1644 року завдав у битві під Охматовим поразку татарським нападникам. У битві брали участь як кварцяні війська, так і козаки. Серед останніх, за деякими припущеннями, був і майбутній лідер Війни за незалежність України Богдан Хмельницький. Татар же, за іронією долі, очолював мурза Тугайбей, майбутній союзник Хмельницького. Незаслужена слава „гонителя православної віри“ прийшла до князя Яреми після придушення козацько-хлопських виступів у своїх володіннях в 1637–1638 рр. Невдоволення козаків утисками з боку уряду використав Ісайя Копинський – противник Петра Могили, скинутий ним з митрополитства. Промосковськи орієнтований Копинський прагнув у такий спосіб зірвати плани свого суперника по „осучасненню“ руського православ’я і створенню самостійного Київського патріархату. Під час Хмельниччини Вишневецький виявився єдиним, хто був здатний чинити якийсь організований опір козацько-хлопським військам. Відомо, що князь жорстоко розправлявся з повстанцями, але й інша сторона толерантністю не відзначалася. Зрештою війна – річ не стерильна. І українці, і ті, хто воював за Річ Посполиту, були, за висловом відомого українського історика Наталі Яковенко, „жорстокими дітьми жорстокого часу“.

 

 

Замість післямови

   Часи Великого князівства Литовського і Речі Посполитої довгий час трактувалися як періоди чужоземної окупації. Але для сучасних українських істориків це найцікавіші часи. Адже саме тоді поширювалася на наших землях рицарська гербова традиція, самоуправа міст, цехова система. Саме тоді розвивалися навчальні закладиі книгодрукування, було усталене кодифіковане право у вигляді Литовських статутів. Це фактично перший євроінтеграційний досвід України. І саме тоді з’явилися на наших землях рицарі, що змогли захистити Європу від ісламської експансії. На жаль, вони або забуті, або досі залишаються в свідомості українців як окупанти або зрадники. Однак, якщо історикам вдалося розгребти завали забуття, то є надія, що і звичайні люди ретельніше зможуть придивитися до рицарських ідеалів своїх предків. 

 

Український журнал