Ukraiński Żurnal - 11/2008

Прізвища і шляхта

   Текст: Володимир Пукіш, Анапа

   Сьогодні це може здатися дивним, але прізвища порівняно донедавна були привілеєм аристократії.

   Простолюдини задовольнялися іменами хресними (Юрій, Іван, Анна) чи світськими, дохристиянськими (Ждан, Вовк, навіть – Страшкó, щоб відігнати злих духів), а ще – прізвиськами. Такі прізвиська, проте, не були ще справжніми прізвищами, бо означали увесь рід, а не окрему родину, або ж не були спадковими. Та й самі аристократи довго жили без прізвищ. Тому, природно, Невський не було прізвищем князя Олександра, а Донський – князя Дмитра.   Києво- та литовсько-руських князів ми також знаємо на ім’я та по-батькові, деколи – ще й на прізвисько. Зрозуміло, що у найменуваннях Володимир Великий або Красне Сонечко прізвища немає, як немає його, до речі, і в родовому імені Рюриковичі. Це найменування означало приналежність до спільного предка – варязького князя Рюрика. Та й у відомого литовсько-руського князя Корятович є не прізвищем, а всього лише підтвердженням того, що Федір був нащадком князя Коріата. І тоді, якщо говоримо площа Корятовича, то можна договоритися й до, скажімо, вулиці Григóровича (замість Шевченка)…

   Учені вважають, що перші прізвища з’явилися на півночі Італії десь у Х–ХІ ст. Вони з різною швидкістю поширювалися Європою. У XV ст. західноєвропейська шляхта вже зазвичай має прізвища, в той час, як у Східній Європі вони запроваджуються щойно в XVI–XVII ст. спершу для князів і бояр, згодом – для решти шляхти і багатих купців, і лише після скасування кріпацтва – для селян. Наприклад, у 1526 р. датський король наказав усім дворянам мати прізвище. В Австрії прізвища стають обов’язковими для всіх її громадян згідно з патентом цісаря Йосифа ІІ від 1 листопада 1780 р.

   А в Росії запровадження прізвищ розтягнулося на кілька століть. Спершу російська знать мала княжі титули  – саме ними, а не прізвищами були найменування Шуйські, Курбські. Відомий такий факт: у XIV ст. боярин Андрей Іванович Кобила мав трьох синів: старший – Семен Жеребець, його нащадок був записаний як Ігнатій Жеребець-Кобилін, родоначальник роду Жеребцових; середній – Александр Йолка Кобилін – предок роду Кобиліних; і молодший – Федор Кошка, родоначальник Кошкіних, від яких, своєю чергою, пішли Романови – наступна російська царська династія. Боярські роди, що не могли похвалитися стародавніми родоводами, згалужувалися, даючи початок багатьом новим гілкам дворянства. Так усього за чотири покоління рід Монастирьових дав три нові гілки – Блінових, Циплєтєвих, Бурухіних. Своєю чергою, роди з древніми родоводами бундючно додавали до свого прізвища ще одне: так з’явилися Квашніни-Самаріни, Вельямінови-Зернови, Дмитрієви-Мамонови.

   Петро І вимагав, щоб усі дворяни мали прізвища. Більшість їх було утворено від імені по-батькові („отчества“). Тобто, були узаконені колишні родові прізвиська як спадкові родинні прізвища. Найчастіше такі прізвища утворювалися від церковних чи язичницьких імен, рідше – за назвою володінь цих шляхтичів. Причому тут російська знать наслідувала польську шляхту (Вяземські). Ще у XVIII ст. серед росіян прізвища мали лише дворяни, частково – купці та державні селяни.

   З появою у росіян прізвищ активізувалася функція отчества як ознаки соціального розшарування. Довший час повним отчеством, що закінчувалось на -ович, могли користуватися лише представники князівської знаті та особи вищого стану, яким таке право визначалось як царська милість. При цьому це право не успадковувалось. Петро І у 1697 р. спеціальним указом дозволив князеві Долгорукому писатися з -вичем. У XVIII ст. при Катерині ІІ введено суворі правила використання отчеств для осіб різних станів: особам перших 5-ти класів належало писатися повним отчеством (Иван Петрович); особам від 6-го до 8-го класів – полуотчеством; а всім іншим – узагалі без отчества. Тож повним отчеством могли записуватися лише члени царської сім’ї, канцлер, дійсні таємні, таємні, дійсні статські та статські радники, ге-нерали – від генерал-майора до генерал-фельдмаршала (Иван Петрович). Офіцери від капітана до полковника, а також колезькі, надвірні радники та колезькі асесори могли записуватися тільки з полуотчеством (Иван Петров сын). Всі решта записувалися лише ім’ям та прізвищевою назвою.

   Тоді ж російські шляхтичі почали давати своїм позашлюбним дітям скорочені варіанти прізвищ. Так з’явилися прізвища Пнін із Рєпнін, Ліцин із Голіцин. Або ж прізвища, що підтверджували сильне почуття аристократа до своєї дитини: Герцен (від нім. Herz – серце)…

   А угорська шляхта для більшої ваги полюбляла, наприклад, подвоювати у своїх прізвищах приголосні чи додавати h, що не читалося, після літери t (очевидно, так прізвища виглядали більш подібними на латинські, де частим було буквосполучення th). Тому Кошут (це слово означає „кастрований цап“ – погодьтеся, не дуже личить шляхтичеві) писали як Kossuth. Так само писали Horváth, Tóth, Balogh... А як пишно виглядає прізвище Вешелені (від назви містечка Veselény поблизу Тренчіна в Словаччині – зараз Riečnica), коли воно написане Wesselényi…