Ukraiński Żurnal - 11/2008

Володимир Діброва і метафізика буденності

(Скачати весь номер: 11/2008 [PDF, 2.6 Mb])

 

   Текст: Марко Роберт-Стех, Торонто

 

   Невипадково одна з ранніх повістей Володимира Діброви (первісний варіант якої він написав у половині 1970-х) під назвою „Пентамерон“ натякала на безпосередню й принципову пов’язаність з „Декамероном“ Джованні Боккаччо, що його на ґрунт української мови пересадив чудовим перекладом Микола Лукаш

(та ще, може, – з контроверсійною екранізацією цього твору, здійсненою в 1970-му П’єром Паоло Пазоліні).

   На противагу традиційній середньовічній оповіді, побудованій на ідеалістичній (на практиці часто церковно-догматичній) основі та структурі сюжету, за логікою якої всі події твору підвладні безпосередньому контролю Божого провидіння, ренесансні розповіді персонажів „Декамерона“ перенесли основний центр тяжіння (порядок, логіку і сенс подій) із божественних вимірів у сферу конкретного життя людини, не ставши, проте, „реалізмом“ у розумінні, введеному в європейську літературу в ХІХ ст. Справа в тому, що Боккаччо підмінив середньовічні божественно-ідеалістичні принципи впорядкованості й внутрішньої логіки твору не менш чіткими законами„змістовних випадковостей“ людської долі, синхроністичними (як ми б це сьогодні назвали) правилами взаємозв’язку подій, через що, за словами Франческо де Санктіса, „народилася нова форма чудового й чудотворного, – не від втручанняв життя надприродних сил..., а від дивовижного співпадання та переплітання непередбачуваних подій, над якими людина не має влади“.

   Читаючи написані шістьма століттями пізніше тексти Володимира Діброви, важко не помітити присутності аналогічної впорядковувальної сили, принципу змістовної взаємопов’язаності нібито випадкових подій, перехрещення особистих людських шляхів та доль, які сплітають немов філігранно змережану („вибгану“, як сказав би Діброва) тканину життєвих „невипадкових випадковостей“, „буденних чудес“, як, приміром, в оповіданні „Великодня ніч“ (з книжки „Збіговиська“), де дивовижне (впорядковане, здавалося б, усупереч законам імовірності) розгортання подій, яке сенсовно переплітає життя кількох напівзнайомих персонажів, викликає могутню асоціацію з хрестоматійним романом Торнтона Вайлдера „Міст короля Людовіка Святого“.

   Діброва послідовно черпає матеріал для своїх літературних творів із живої матерії буденного життя, яке він спостерігає навколо себе. Нерідко (а особливо після 1990-х, після переїзду з України до США) зав’язкою для його текстів стають незначні, ніби випадкові автобіографічні епізоди (приміром, у нарисі „Перекладач“ це принагідна зустріч у Гарварді з політиком Олександром Морозом), які неодмінно (іноді ледве помітно, а то й не завжди переконливо, як у пропонованому тут оповіданні „Резиденція президента“) переходять в „ідеалізовану надреальність“ мистецтва, що відкриває чи то „чудесне“ (метафізичне?), чи то, може, іронічно абсурдне підґрунтя буденних життєвих сюжетів.