УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2009

Все не як у людей

(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])

   Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

  

Бо які у людей бувають субкультури? Відомо які: хіпі, панки, емо, скінхеди, репери, металісти… А у нас? Тобто ні, у нас їх ніби також можна зустріти, але, по-перше, усе це — явища відверто запозичені, а по-друге, їхня концентрація є настільки гомеопатичною, що якби просто зараз наші, скажімо, панки перебили всіх до одного наших, скажімо, хіпі, то цього прикрого факту не зауважили б ні міліція, ні громадськість, ні самі хіпі з панками.

 

 

   Але не слід впадати у розпач. Хай ми поступаємося решті людства у кількості та якості загальновизнаних субкультур, зате у нас є таке культурно-субкультурне „ноу-хау“, яке жодним америкам з європами й не снилося. А саме: з одного боку, ми зі своєю славнозвісною унікальністю примудрилися загнати у субкультурне підпілля культуру, яка теоретично мала б бути домінантною; натомість з другого – культура, яка у нас на практиці домінує, за своїм походженням є виразно субкультурною. Коротше кажучи, культура і субкультура помінялися в Україні місцями.

   Тепер – за порядком. Якщо субкультура – це сукупність відмінних від домінантних культурних знаків, якими послуговується (і творить їх) певна група людей у межах суспільства, котре живе за іншими морально-етичними стандартами та естетичними кодами, то досить годинку походити, розглядаючись і прислухаючись, Києвом чи Харковом, Донецьком чи Дніпропетровськом, Полтавою чи Одесою, щоб переконатися: головною субкультурою в Україні є… правильно, українська культура. Як то зазвичай буває з добре розбудованими субкультурами, українська майже в кожному місті України має свої чітко визначені місця дислокації: „Український народний дім“, „Українська книгарня“, „Українські страви“. Самі назви відтак підкреслюють той факт, що решта домів, книгарень і страв до українських не належать. Що ж, усе по-чесному: потрапивши в приміщення, над дверима якого не зазначено, що воно українське, ви принаймні не будете витрачати час на дурні розпитування у стилі „де тут у вас українські книжки?“ або „чому у вас немає меню українською мовою?“, або „чи не можна зробити якось так, щоб за четвертим разом чудова пісня ,Владімірскій централ‘ звучала трохи тихіше?“.

   Відрізнити носіїв української субкультури від решти скінхедів або там вірних московського патріархату, у принципі, не важко. Вісімнадцять років незалежності таки не пропали даремно: сьогоднішні українці навіть у великих містах іноді наважуються розмовляти між собою по-українськи, а на великі державні свята вдягають вишиванки і співають під охороною міліції патріотичних пісень. Що цікаво: домінантна культура (та, що насправді має субкультурне походження) їм у цьому не надто перешкоджає. Не тому, що вона така толерантна, а тому, що зайнята набагато важливішими справами.

   Називати цю культуру можна порізному: „кримінальною“, „блатною“, „зеківською“ тощо. Для нас у даному випадку важлива не так назва, як те, що ця – століттями закрита для чужих очей – субкультура зуміла посісти в Україні місце культури домінантної. Тут би можна навести море прикладів – від тотального панування в барах і маршрутках пісень на кшталт згаданого „Владімірского централа“ до ролі паяльників, прасок і автоматів Калашнікова у становленні українського бізнесу та загальногопницької моралі нинішнього українського суспільства. Але не будемо відволікатися на деталі, а перейдемо відразу до головного, тобто до концептуальної характеристики трьох паханів нашого політичного притону.

   Тільки попередньо мусимо вдатися до короткого екскурсу в сталінські часи. Може,й сам про це не здогадуючись, Сталін посприяв наймасштабнішому в історії розсекреченню злочинного світу. Мільйони початково непричетних до цієї субкультури людей, опинившись у тюрмах і таборах, мимоволі засвоїли її лексику, умовні знаки, звички і закони. Відтак після смерті вождя народів та пов’язаної з нею масової амністії елементи кримінальної субкультури з легкістю заточеної фінки увійшли в усі галузі тодішнього радянського життя. Увійшли – і назад не вийшли.  

   Зайве говорити, які деморалізуючі наслідки мала ця криміналізація суспільної свідомості: у нас же до сьогодні ніколи напевно не знаєш, хто перед тобою стоїть – начальник відділу боротьби з наркоманією чи глава наркомафії, член парламентського комітету з боротьби з організованою злочинністю чи ватажок організованого бандформування. Одне другому в Україні, як правило, не заважає, а навіть сприяє. Втім, і наскрізну криміналізацію держави ще б можна було якось пережити, якби сам злочинний світ зумів зберегти свою – хай вельми специфічну – морально-правову цілісність. Але він її не зберіг і в пізньосталінські часи розпався на три основні групи. Боротьбу цих трьох груп (точніше їхніх модифікованих нащадків) за місце на „політичному Олімпі“ ми й спостерігаємо тепер в Україні.   Що це за групи? Вичерпну інформацію про їх появу та характерні особливості можна знайти, наприклад, в оповіданні-дослідженні Варлама Шаламова „Сучья война“. У двох словах ситуація виглядала так. До війни, званої в СРСР Великою Вітчизняною, злочинний світ становив зразкову субкультуру. Ним керували на засаді консенсусу „вори в законі“, які жили „по понятіям“. Зокрема, „понятія“категорично забороняли будь-яку працю на користь держави: „вор“ не брав до рук лопати, не служив у війську і навіть на зоні не мав права обіймати жодної табірної посади. Інакше він перетворювався на „суку“ і викреслювався з лав кримінального братства. Від цього моменту за його життя ніхто б не дав дрібки тютюну. Однак під час війни значна частина „ворів“ потрапила на фронт – звісно, не з ідейних міркувань: просто фронт давав більше шансів вижити, ніж Колима. Після війни вони повернулися до своїх звичних злочинних занять. І тут на них чекало велике розчарування: „вори-ортодокси“, які пересиділи війну в таборах, відмовилися прийняти у свої обій ми колишніх братів по ремеслу, оголосивши їх „суками“.

   Відтак „ворам-фронтовикам“ не залишалося нічого іншого, як згуртуватися і виробити нові „понятія“, що дозволяли влаштовуватися на державну службу. Мирно співіснувати в межах одної спільноти дві „конституції“, ясна річ, не могли, тож невдовзі у злочинному світі спалахнула небачена за жорстокістю війна – війна між „ворами“ і „суками“. Але й це ще не все. Розділившись, „вори“ і „суки“ утворили дві світоглядно антагоністичні групи. Натомість чимало кримінальників жодних світоглядних переконань не дотримувалися. Розлючені і на перших, і на других, ці треті заради власного блага почали залежно від обставин укладати ситуативні союзи то з „ворами“ проти „сук“, а то з „суками“ проти „ворів“. Така їхня поведінка отримала назву „бєспрєдєл“.

   Підсумовуючи. Режим Кучми, як відомо, був злочинним. Власне, інакше, як „злочинний режим Кучми“, ми його й не називали. І це зрозуміло. Незрозуміло однак, чому ми не звернули своєчасно увагу на те, що породженням цього режиму є не лише „законний“ ставленик Кучми Янукович, а й „самовисунуті“ Ющенко з Тимошенко. Ось лише внаслідок внутрішнього розколу кожен із них був вимушений підшукати для себе нішу, яка б йому (їй) найбільше пасувала. Саме ця „культура“ субкультурного походження і панує нині в Украї ні. Гадаю, проникливий читач спроможний тепер самостійно встановити, хто з наших „політичних лідерів“ належить до „ворів“, хто – до „сук“, а хто – до „бєспрєдєльщиків“.  

 

Український журнал