Ukraiński Żurnal - 7/2009

Балаган на горищі

(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])

   Текст: Остап Сливинський, Львів

 

17 квітня цього року в Одесі трапилася подія, котра досі здіймає тривожні хвилі в українському суспільстві: під час вуличної бійки у центрі міста загинув один із активістів організації „Слава і Честь“ 21-річний студент Максим Чайка. Два ножові поранення, що стали причиною смерті, були завдані учасником місцевого осередку руху „Антифа“ Андрієм Довганем, який досі перебуває у розшуку. Як і водиться в таких випадках, кожна зі сторін сутички звинуватила в агресії протилежну і висунула свою версію подій.

 

   Втім, усіляких творців „версій“ і тих, хто у той чи інший спосіб зацікавлений в інформаційному експлуатуванні цієї безумовно трагічної події, виявилося стільки,

що свідчення безпосередніх учасників та свідків одеського інциденту вже давно загубилися у шумовинні взаємно суперечливих правд і доказів, а якась остаточна, чи то пак початкова правда ризикує загубитися назавжди. Що, зрештою, також не дивина для наших довгот-широт. Адже учасники й свідки у нас переважно лише заважають, незалежно від того, на чиєму вони боці.

 

 

Інфантильні шмаркачі

   Перше, що дивує у суперечках довко- ла конфлікту „Слави і Честі“ (скорочено– „Січ“) та „Антифа“ – це те, що ніхто досі так і не завдав собі клопоту достеменно з’ясувати, що ж це за такі формації і які в них програми, хто там „патріот“, а хто „нацист“, хто правий, а хто лівий, і в якому місці червоно-чорне переходить у червоне, а те обростає згори білою і синьою смужками. Воно й зрозуміло – хто б у країні правих комуністів, радикальних ліберал-націоналістів і інших хитрих політичних потвор панькався з якимись там неформальними молодіжними рухами. Шмаркачі на те і є шмаркачами, щоби вказати їм, хто насправді вони такі і в чому їхня „боротьба“. Скидається на те, що в Україні інфантилізація молодіжних рухів – одна зі свідомих політичних стратегій „дорослих дядь“: те чи інше угруповання, котре заважає якійсь політичній силі своїми діями чи заявами, завжди можна підшити під „радикальне молодіжне крило“ партії супротивника, і одним махом ударити у дві цілі. Думку самих учасників цих угруповань усі, включно з мас-медіа та рештою „інститутів громадської думки“, переважно якось „забувають запитати“ – малі ще, бовкнуть щось не те. Зіпсують комусь „політичну малину“.

   У випадку одеських подій цей механізм спрацював класично: одразу ж після інциденту почали стріляти місцеві політичні „фальконети“ – виступили зі своїми категоричними заявами одеська „Просвіта“ та організація „Вільна Одеса“, що спеціалізується на професійному кусанні за штанини одеських проросійських радикалів на кшталт сумнозвісного Ігоря Маркова, – далі, вторячи першим, у бій вступили більшого калібру „УНІАН“ та „Кореспондент.нет“, а згодом, не довго чекаючи, гехнула потужна державна артилерія: із вимогою негайного розслідування справи виступив президент. Усі випалили одностайно і по заздалегідь визначених цілях – до того ж не зовсім чесними набоями, так би мовити, зі зміщеним центром. Усі – включно з президентом, котрий вустами своєї речниці безапеляційно назвав „Антифа“ „екстремістською організацією“ та особливо заакцентував на можливості координування цієї „організації“ з боку іноземних (читай – російських) органіванти українського спрямування.

 

 

„Якщо боїшся когось, використай його“

   Виробники „версій“ виготовили приблизно п’ять-шість варіантів трактування одеських подій, проте найпоширенішими залишаються два, чітко поляризовані: 1)українські патріоти, даючи відсіч шовіністично налаштованим проросійським екстремістам, втратили вірного побратима (версія „Просвіти“, скопійована агенцією „УНІАН“); 2) молоді російські  патріоти, зазнавши нападу українських нацистів, змушені були відстояти власну честь і право розмовляти своєю мовою на своїй землі (низка російськомовних українських інтернет-ресурсів). У кожному з випадків висловлюється чи то гіпотеза, чи то безапеляційне ствердження про те, що молодіжний рух „ворожого табору“ мав потужне покровительство державних структур та фінансувався згори („проросійські екстремісти“ нібито фінансовані російськими спецслужбами та їхніми місцевими „маріонетками“ – партією „Родіна“ на чолі зі згадуваним уже Ігорем Марковим, а „українські нацисти“ буцімто одержували „регулярні субсидії“ від (sic!) Одеського обласного управління СБУ). Що особливо прикметно, у кожному з варіантів використовується одна й та сама риторика: „патріотизм“ виступає як ексклюзивний і позитивний визначник „свого“ – на противагу „іншому“, котрий безумовно межі патріотизму переступає, вдаючись до екстремізму та радикалізму. Подібна ексклюзивістська риторика – річ уже звична в пострадянському публічному мовленні, яке, здається, й тримається головно на жонглюванні агресивними гаслами та плодінні різноманітних симулякрів. Спеціально присвячена одеському зіткненню програма Савіка Шустера „Live“ стала цього промовистим свідченням, за яскравими сюжетами і „гострими“ виступами остаточно сплутавши термінологію (зрештою, чого можна сподіватися в ситуації, коли „свобода слова“ вже не лише на екрані, але і в щоденному житті перетворилася на шоу). З трьох запрошених до студії експертів із питань молодіжних рухів і субкультур слово надали лише одному, Максимові Буткевичу, та й то мимохідь.

   А ситуацію, як видається, можна дещо прояснити лише одним способом – якщо глянути на неї очима самих учасників одеського зіткнення, активістів ворогуючих субкультурних рухів, які мислять і сперечаються між собою в дещо інших категоріях, ніж політики та телевізійні „голови, що розмовляють“. На жаль, досі ніхто навіть не спробував цього зробити. Українське суспільство, рухаючись за інерцією радянського, де субкультур, як і сексу, не було, воліє їх не помічати, а коли й впускає їх у поле свого зору, то лише в ролі матеріалу чи інструмента, що моментально вписується у стандартні й цілком невідповідні для самих субкультур соціально-політичні схеми. Іншими словами, суспільство діє за принципом „якщо боїшся когось, використай його“.

 

 

„Скінхедський“ субстрат

   Саме тому свідчень самих учасників подій – членів „Січі“ та „Антифа“ – досі вкрай мало, принаймні, у публічному доступі. З одного боку маємо хіба що прес-реліз руху „Антифашистська дія“, опублікований „УНІАН“, а з другого – заяву якогось анонімного „лідера“ „Січі“, наведену в статті про одеські події на шпальтах „України молодої“. Звісно, є ще багато хаотичних матеріалів в інтернеті, але якраз вони в поле зацікавлення поважних ЗМІ досі не потрапили (крім хіба що того-таки Савіка Шустера, проте ефект його „джерелознавчих“ досліджень вельми сумнівний).

   Саме в програмі „Шустер live“ єдиний раз у публічному просторі прозвучав доступний на сервісі YouTube уривок із відеосвідчення самого Максима Чайки, у якому він розповідає про організацію „Січ“ та її (чи то лише свою власну?) „ідеологію“. Тоді ніхто, природно, не завдав собі клопоту уважно проаналізувати цей ролик, а дарма. Можна було б зробити багато цікавих термінологічних спостережень. По-перше, сам Чайка категорично відхрещується від означення „патріот“ (який, на його думку, лише „їсть сало з борщем“) та зізнається, що неодноразово бився з „нєрусскімі“, бо йому не подобалася їхня „хамська поведінка“. Що це за „активіст української патріотичної організації“, який своїм першочерговим ворогом бачить „неросіян“, не зовсім зрозуміло. Образ цього стереотипного „ворога“, культивований у середовищі пострадянських російськомовних скінхедів (до речі, саме свідчення також зроблене російською), у Чайки якимсь дивом уживається з українською націоналістичною риторикою, але саме це дає підстави стверджувати, що ця риторика – й ідеологія, яка за нею стоїть – є у цьому випадку вторинною, нашарованою саме на стандартний субкультурний „скінхедський“ субстрат, для якого не так уже важливо, супроти кого обертати агресію: сьогодні це можуть бути „нєрусскіє“, завтра – гомосексуалісти, післязавтра – фанати „ворожого“ футбольного клубу. Саме ця замінність ідеологій та „образів ворога“, а відтак, можливість по-різному „каналізувати“ безсумнівну агресивність цієї субкультури, не раз спонукала різні радикальні політичні сили використовувати скінхедів у своїх інтересах.

    Тим часом заява руху „Антифашистська дія“ витримана якраз у субкультурній термінології: Максима Чайку там чітко означено як „наці-скінхеда“ (задля справедливості зазначимо, що жодне зафіксоване в ролику висловлювання Чайки не дає підстав називати його нацистом, щонайбільше можна вести мову про відверто расистські погляди, – це, звісно, якщо мати достатню здатність до візуального абстрагування і не зважати на повсюдні на світлинах „Січі“ нацистські салюти та символи, що комбінують тризуб та гітлерівського „імперського орла“), саме ж „Антифа“ окреслене як „мережа безлідерних ініціатив: антифашистських, екологічних, феміністичних, анархістських та інших“, головна мета якої – „боротьба не лише з проявами дискримінації людей за расовою, національною та іншими ознаками, але й відстоювання соціальних прав“. Таким чином, спробу „інституалізувати“ „Антифа“ у різноманітних заявах та повідомленнях (як „екстремістську організацію“ одним табором чи „російську патріотичну організацію“ іншим) можна трактувати як вияв тієї-таки стратегії „приручення“, поєднану зі звичайним перекручуванням фактів і незнанням справи – так, скажімо, термін „червоні скінхеди“, який до себе часто застосовують ліві антифа-активісти, аби відмежувати себе від ультраправих „наці-скінхедів“, журналіст „України молодої“ потрактував як безумовний доказ „проросійського“ спрямування „організації“ і поквапився поставити її в один ряд із такими відверто проімперськими  об’єднаннями, як „Русский дом“ чи „Молода гвардія“; усі ці утворення, включно з „червоними скінхедами“, буцімто „почали швидко з’являтися“ в Україні останніми роками на хвилі зростання проросійських настроїв – і байдуже, що рух „червоних скінхедів“ (RASH – Red and Anarchist Skinheads) виник ще на початку 90-х років у Нью-Йорку і з того часу поширився по цілому світі. Чи це не те саме пересмикування, до якого вдаються російські шовіністи на зразок Міхаіла Лєонтьєва чи Ігоря Маркова, коли до будь-якого вияву українського національного самоусвідомлення чіпляють термін „фашизм“? Чи не така сама спекуляція, котра загрожує розпалюванням міжнаціональної ворожнечі навіть на тих ділянках, де її досі не було?

   Звісно, у справі одеської трагедії буде тривати слідство і, сподіваюся, відбудеться

суд. І – хоч це вже складніше – вірю, що винні будуть покарані, а невинні – виправдані. Гірше те, що подібні драми й супутній з ними політичний фарс повторюватимуться доти, доки суспільство боятиметься зазирати у власні підвали та на власні горища, у ніші субкультур і неформальних рухів, де балаганять досі малозрозумілі йому сили, і куди поки що – на превеликий жаль – наважуються заходити лише політики та ідеологи з найбруднішими руками та найсумнівнішими принципами.

 

 

 

 

Антифа

   Термін „антифа“ – це скорочене визначення антифашистського руху. Вперше це соціальне явище виникло в Італії як рух спротиву проти Беніто Муссоліні у 30-х роках минулого століття. „Розкрутили“ термін „антифа“ радянські комуністи, які протягом 20-х – 40-х років ХХ століття активно підтримували рухи спротиву у різних країнах і для своєї діяльності часто використовували словосполучення „антифашистськийрух“, скорочено „антифа“.

   Сьогодні рух Antifa є майже у кожній європейській країні. Представники Antifa, переважно молодь, виступають проти націоналістичних партій та рухів, які межують з нацизмом. Antifa виступає на захист прав людини, рівності людей незалежно від раси, віросповідання чи соціального статусу. У своїй діяльності Antifa нерідко застосовують грубу фізичну силу.

   В Україні Antifa головним противником вбачають національно орієнтовані організації.

 

 

ГО „СІЧ“

   Націоналістично налаштована молодіжна організація. Є членом Соціал-націоналістичної Асамблеї. За видом діяльності нагадує скінхедські організації, які сповідують принцип чистоти нації.

 

-ред-