УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2009

На українському кристалічному щиті

(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])

   Текст: Марта Замбжицька, Варшава

 

Розглядаючи питання виникнення неопоганських рухів у контексті української культурно-політичної ситуації, небезпідставним видається твердження, що вони є проявом не стільки загальної тенденції до пошуків духовної і релігійної альтернативи, скільки спробою створення нової світоглядної концепції національної і культурної самоідентифікації.

 

 

   Невипадково більшість неопоганських організацій і угруповань отримали популярність на початку 90-х років. Разом із проголошенням незалежності України з’явилася необхідність заново визначити й ідентифікувати поняття „український народ“, його культуру і традиції. Постає також питання віри, яка могла б стати основою для національної самоідентифікації. Неопоганські рухи від початку свого існування становлять одну з багатьох світоглядних пропозицій, спрямованих на створення нових дефініцій української традиції, їхньою метою є побудова ідеології, що підкреслювала б українську культурну окремість, а також пробудження національного самоусвідомлення й гордості.

   Неопоганський рух є виразно помітним явищем на українській ідеологічно-релігійній мапі, тому варто уважніше придивитися до деяких найзначніших угруповань і організацій, що об’єднують прихильників дохристиянських культів. Найзначнішими можна вважати створену Львом Силенком РУНВіру (Рідна Українська Національна Віра) та Громаду Українських Язичників „Православ’я“ під керівництвом антрополога Галини Лозко. Важливу роль відіграють також прихильники Рідної Православної Віри, що належать до численних угруповань та організацій („Родове Вогнище Рідної Православної Віри“, „Віче Українських Рідновірів“, Всеукраїнське громадське об’єднання рідновірів України (ВГОРУ) та „Трійця“). З „Родовим Вогнищем Рідної Православної Віри“ ідентифікується також організація під назвою „Характерне Козацтво“, яка є своєрідною сумішшю неопоганства й культу козаччини з ідеологією відродження традицій Гетьманщини. Всі ці організації об’єднує негативне ставлення до православної релігії, яку трактують явищем чужинським і таким, що поневолює народ. Православну церкву вони вважають однією з причин денаціоналізації і занепаду національної самоідентифікації України.

   Дохристиянські часи „рідновірці“ представляють як своєрідну „золоту епоху“ народу, а проведене Володимиром Зрадником (пересічним смертним відомим як Володимир Хреститель) хрещення Русі вважають причиною занепаду та різних нещасть, які випали на долю українських земель. Як стверджує антрополог Галина Лозко, в дохристиянські часи населення України жило у щасті й гармонії з природою, поклоняючись справжнім богам, які не вимагали самопожертв і умертвління плоті, як цього вимагає християнський Бог. Лідерка Громади Українських Язичників представляє первісну віру українців як апофеоз радості  життя, що не узгоджується з філософією християнства: „Для українців природним звичаєм було вміння підтримувати тіло в доброму стані: купіль, чиста сорочка, необхідні для того, щоб душа і тіло залишалися чистими. То як же українці могли прийняти святість грецького пустельника, який одягався в чорне, по кілька років не мився, жив у печері, постився, щоб у такий спосіб наблизитися до Бога? Що ж це за Бог, який вимагає зречення того життя, яке сам дарував людині?“ Лозко також підкреслює, що сьогоднішні погани є законними наступниками і спадкоємцями справжньої, „етнічної (національної) церкви, діяльність якої була заборонена в 988 році“. З інформації, поміщеної на інтернет-сайті „Характерного козацтва“, дізнаємося, що християнізація Русі (України-Русі) була результатом денаціоналізації і моральної деградації князя та еліт, християнство не лише загальмувало процес розвитку українського народу, але також у типовий для нього підступний спосіб вкрало дохристиянську термінологію, назвавши себе православною релігією.

 

 

Вчення про Праву

   Тут варто з’ясувати, що, на думку прибічників дохристиянських культів, означає термін „православ’я“ і до якої віри його потрібно віднести. Лідери неопоганських рухів пояснюють, що ототожнення терміну „православ’я“ зі східною християнською ортодоксією є помилкою, яка виникає частково з незнання, частково – з узурпаторської діяльності християнської церкви. На численних сайтах „Рідної Віри“, РУНВіри, Громади Українських Язичників чи „Характерного Козацтва“ знаходимо розлоге тлумачення Православної віри як стародавнього, дохристиянського культу Прави, що вважалася божественним ладом Всесвіту. Ця віра, тісно пов’язана з культом предків, повинна складати споконвічний визначник української національної тотожності, а також основу морально-етичного кодексу русинів-українців: „Це споконвічна звичаєва родова віра русинів-українців. (…) Рідна Православна Віра – це досконалий духовний шлях русинського народу, стрижень його буття і основа самостійного існування. (…) Називається вона так, бо предки наші, шануючи богів, славили їхній світ, світ Прави, світ божественних законів,що правлять Всесвітом. Ця назва була вкрадена в нас разом із безліччю інших понять та свят Рідної Православної Віри, щоб легше було накинути на людей оману чужинської релігії“. Здається, ця концепція, доповнена візією триєдиної будови Всесвіту, що уявляється космічним деревом, де Праву символізує крона, Яву (світ людей) – стовбур, а Наву (підземний світ) – коріння, є спільним елементом усіх неопоганських рухів. Лідер Громади Українських Язичників, вже цитована тут Галина Лозко, стверджує: „Вчення про Праву є основою релігійного світогляду українського язичництва (…) Другою світоглядною засадою етнічної релігії українців є поняття тривимірності світу“. Тут варто згадати про характерну для неопоганських рухів ідею Бога. Послідовники РУНВіри, „Громади Українських Язичників“ та різних відгалужень „Рідної Православної Віри“ підкреслюють монотеїзм своєї віри, однак головне божество вони розуміють у пантеїстичний спосіб, як всеохопну і всюдисущу енергію, що проявляється й конкретизується в образах різних національних богів: „Православні рідновіри вірять у єдиного й багатоликого Бога – Рода Всевишнього, Творця світу, який об’єднує в собі все його розмаїття. Тому в чоловічій іпостасі – він Батько Сварог, в жіночій – Рожаниця, у войовничому стані – Перун, у господарському – Велес і т.п. Тому й кажуть рідновіри, що Бог – єдиний і багатоликий“. Також у створеній Силенком доктрині РУНВіри, що проголошуєнеобхідність поклоніння культу виключно Дажбогові, вірні вшановують різноманітнійого іпостасі.

 

 

Віра патріотів

   Треба чітко підкреслити, що неопоганське тлумачення тісно пов’язане з національною ідеєю – віра ця є етнічною, вірою українського народу, а її стародавнє походження є доказом тяглості традиції і закоріненості народу у певному культурно-історичному просторі. Національний характер віри унаочнює й перелік персоналій, які входять до „пантеону“ культу; до них однаковою мірою належать і творець доктрини РУНВіри Лев Силенко, і автор книжки „Віра наших предків“ Володимир Шаян, якого Галина Лозко називає ініціатором відродження „етнонаціональних релігій“, і Тарас Шевченко, і Леся Українка та Іван Франко. Тому обов’язковою літературою для сучасного поганина є як таємнича „Велесова Книга“, так і „Кобзар“ Шевченка.

   Згідно з неопоганськими доктринами, кожен народ зобов’язаний поклонятися своїм богам, не навертаючись у жодну чужу віру, виразно підкреслює засновник РУНВіри Лев Силенко. А ось як підкріплює його погляди Володимир Павлючук: „Для українця єдиним справжнім Богом є Бог українців – Дажбог. Інші народи і нації мають своїх богів, вони не є гіршими від (…) Дажбога, але це не наші боги і поклонятися їм не годиться“.

   Переконання про особливу роль власної нації в історії світу є характерною рисою представлених рухів і неодноразово призводить до конструювання псевдоісторичних концепцій, які довільно інтерпретують походження та історію нації. Тісний зв’язок релігійної доктрини з політичною, найчастіше націоналістичного спрямування, помітно зокрема в проголошуваних „Характерним козацтвом“ постулатах. На інтернет-сайті організації серед іншого читаємо: „Україна – духовна колиска індоєвропейської цивілізації. Вона має унікальний світоглядний, духовний та культурний потенціал, що поширився на всі білі народи і ліг в основу їх духовної культури. Сьогодні людство знову розпочинає новий виток свого духовного самопізнання, і Україна на вістрі цього процесу. Відродження національних світоглядних традицій, утвердження своєї духовної самобутності, культури та віковічної віри, зробить український народ насправді вільним і незалежним. Тому становлення єдиної української конфесії – Родового Вогнища Рідної Православної Віри забезпечить нас новими духовними силами і пришвидшить становлення Гетьманської (а отже могутньої) України“. У винятковій ролі України в розвитку світових цивілізацій переконаний також Лев Силенко, який у своєму творі „Мага Віра“ представив авторську версію історії держави та українського народу. На території України двісті тисяч років тому постала найстаріша цивілізація світу, яка дала початок всім великим стародавнім культурам: „З теренів України у різні сторони світу помандрували племена, які дали початок народам: кельтам, латинам, фрігійцям, германцям, грекам, балтам, індусам, іранцям, хеттам, шумерам. Майже все, що в історії людства є важливого і значного, має “українське” походження“.  Особливої ваги надає пророк РУНВіри походженню міфології і мови Індії. Він вважає, що „Веди“ виникли на території України, про що свідчить схожість міфів і мови. Подібну теорію пропагує згадувана Галина Лозко, яка, посилаючись на численні, не відомі ширшому загалу, дослідження вчених, доводить, що поміщені у „Ведах“ описи фауни і флори цілком відповідають властивій українським землям природі.

   Отож, як бачимо, територія України в неопоганських концепціях піднімається до рангу святої землі і колиски цивілізацій. Ця виняткова земля визначає, звісно, винятковість народу, який її населяє, який є не лише зберігачем найдавніших цінностей, але й також наділений своєрідною місією ведення людства в напрямку духовного і ментального відродження. Про місію морального відродження твердять і лідери братства „Характерне Козацтво“, підкріплюючи її винятковими морально-інтелектуальними схильностями українського народу: „Tериторія України (…) це місце, де людство відкрило (або йому були відкриті) космогонічні знання про Всесвіт, закони Прави. (…) Україна знаходиться на українському кристалічному щиті, що (…) генерує своєрідну енергетику; вона обумовлює посилений розвиток розумової діяльності людей, що проживають тут. (…) Саме в українській культурі найбільш повно зберігся релігійний світогляд та традиції, яких дотримувалась раса в період її цілісності. (…) Особливості української ментальності і національного характеру найбільше відповідають вимогам суспільства нового планетарного циклу“. Схоже, що характерною для багатьох неопоганських рухів є також необхідність прийняття авторитету лідера і підпорядкування встановленим ним організаційними засадам. Прикладом цього може бути РУНВіра, послідовники якої змушені чітко дотримуватися запроваджених Силенком правил. Богуміл Гротт у своєму дослідженні „Неопоганська концепція Льва Силенка і її перспективи в сучасній Україні“ характеризує засади організації РУНВіра як такі, що суперечать ліберально-демократичним принципам: „Персоналізм, індивідуалізм та плюралізм неприйнятніу світлі положень РУНВіри. Цей рух має (…) ознаки тоталітаризму, їх також мала би мати держава, інспірована ними“.

 

 

І ще про містицизм

   На закінчення дозволю собі нагадати про явище українського неомістицизму,  тобто релігійно-філософську альтернативу, що навіяна філософією Сходу. Неомістичні організації не звертаються до націоналістичної риторики, не шукають також своїх джерел у дохристиянському слов’янстві, мають характер принципово універсальний, однак підкреслюють особливу роль слов’ян у світовій історії. Це помітно на прикладі руху під назвою „Жива етика“. Заснована в Україні наприкінці 20-х років, „Жива етика“ ідеологічно відсилає до містики Сходу, передовсім доіндуїзму і йоги та до створеного в 1875 р. „Теософічного товариства“, в якому керівну роль відігравала О. П. Блаватська. Послідовники Руху своїми духовними наставниками вважають Крішну, Раму, Орфея, Христа, Будду, Блаватську та духовних творців доктрини – родину Реріхів. Всі ці великі вожді перебувають, за переконанням послідовників Руху, у міфічній країні в Гімалаях, що називається Шамбала, звідки керують долями світу. Доктрина є поєднанням буддійського вчення про реінкарнацію і карму з „русскім“ месіанством. „Жива Етика“ не містить ідеї українського націоналізму, хоча приписує „русскім“ народам (Україна, Білорусь, Росія) особливу роль у долях світу.

   Концепцію „Живої Етики“ можна знайти також у русі, заснованому 1989 року Олегом Бердником і відомим під назвою „Українська Духовна Республіка“ (УДР). У доктрині УДР виразно відчутний східний містицизм, характерний для „Живої Етики“. Її автор стверджує, що побував у міфічній Шамбалі, де йому було відкрито правду про подальшу долю світу і про роль, яку повинен відіграти український народ. Доктрина Олега Бердника концентрується головним чином на проблемі необхідності об’єднання й відродження України, а також загрози, яку несе сучасна, позбавлена духовних цінностей цивілізація: „Людство, на думку Бердника, сьогодні перебуває в критичному стані: закінчується історична епоха, що була епохою панування Сатани, епоха примату матерії над духом, ми стоїмо на порозі нової епохи – епохи духу, а її провісником є одкровення Бердника, заснована ним організація і різноманітні її інституції“. Концепція УДР не обмежується лише постулатами об’єднання України, її кінцевою метою є об’єднання всіх народів світу в „духовному братерстві“.

   Неопоганські та неомістичні рухи, без сумніву, являють собою цікаве соціологічне явище, однак не варто забувати, що насправді вони є однією з багатьох світоглядних ніш, привабливих завдяки простоті своїх концепцій, які пропонують розв’язання різноманітних насущних суспільних проблем за допомогою універсалістських теорій, в яких немає місця сумнівам і роздумам.

 

Український журнал