Ukraiński Żurnal - 7/2009

Суб’єктивні роздуми про субсубкультури

   Текст: Олег Супруненко, Берегово

   Не будучи впевненим у точному значенні слова „субкультура“, я зазирнув до всесвітньої Мережі і був здивований кількістю словникових визначень, статей і навіть повноцінних наукових досліджень цього явища. Аби не заблукати в нетрях цих досліджень, вирішив зупинитись на найпростішому визначені, даному російською „Вікіпедією“ – „Субкультура (подкультура) – часть общественной культуры, отличающаяся от преобладающей“. Український варіант статті про субкультуру грішив словосполученнями на кшталт „культурний консенсус“, „власні  субінтерпретації норм“ „всеохопна інституція“ тощо – що якось не вписувалось у концепцію енциклопедії, доступної середньому інтелекту.

   Втім, це один з тих випадків, коли нібито й так зрозуміло, про що йдеться. Та ж українська „Вікіпедія“ наводила приклади субкультур у такому порядку: емо, репери, рокери, готи, хіпі, металісти, панки, растамани, скінхеди, фріки. Себто, ті, кого в радянські часи звали неформалами – неформальною молоддю, на відміну від молоді формальної, охопленої комуністичним союзом молоді. В сучасній Україні формальної молоді нема і, вочевидь, більше не буде – відтак, не може бути й неформальної. Втім, не відсутність формального опонента стала причиною того, що субкультур в Україні практично не існує. Принаймні, такого висновку я дійшов після тривалих роздумів і дещо поверхневих, суто суб’єктивних спостережень. Дійшов, застосувавши метод вибірки – тобто, взявши за предмет дослідження власне місто, Берегово/Берегсас, в якому представників отих самих субкультур практично не існує. 

   Для уникнення статистичної похибки відмітив, що і в сусідніх містах, рівно як і в крайовій столиці Ужгороді, носіїв молодіжних субкультур якось не видно. Якщо в регіоні, максимально наближеному до європейських кордонів, ну, майже не помітно представників, скажімо так, класичних субкультур, то висновок можна сміливо поширювати на всю Україну. Столиця не рахується – ніде й ніколи жодна столиця недавала уяви про всю країну (хіба що за винятком держав-міст на кшталт Сингапуру).

Чорні та рожеві ЕМОції

    Тим не менш, як вже сказано, дослідників субкультур не бракує. Причому, як по команді, ледь не кожен черговий охочий розповісти про їхніх носіїв, починає з емо та готів – а далі варіюються репери, клабери, растамани тощо. Про перших двох дуже коротко (раптом хто ще не в курсі): емо – це такі худорляві хлопці та дівчата, що не ховають своїх, переважно сльозливих, ЕМОцій, і ходять із чубом на оці, в кедах і в чомусь рожевому. Готи – хлопці та дівчата, що не ховають свого захоплення смертю і тим, що навколо неї, і ходять у чорному, застосовуючи ще й чорну косметику. Як на мене, ці дві групи слугують непоганою ілюстрацією передслів’я книги Джозефа Хіза й Ендрю Поттера „Бунт на продаж“. (Це книга про те, як контркультура, антикорпоративний рух і ліворадикальна опозиція сучасній економічній системі допомогли створенню того самого споживацького суспільства, яке так жагуче критикують радикали. Пропоновані ними рішення – індивідуалізм, бунт, протест проти масової культури, що виявляється в усьому, від одягу до стилю життя, – насправді створюють нові ринки для споживачів. Ці ринки освоює, розвиває й обслуговує сучасний бізнес, успішно інтегруючи бунтарів-революціонерів у суспільство споживання. Усе, що з’являється радикальним, революційним чи підривним, на перевірку виявляється ще одним маркетинговим вивертом продавців контркультури). Тобто, насамперед, емо – це споживачі кедів та рожевого одягу, а готи – одягу чорного. Втім, напевне, через якісь прорахунки маркетологів, споживачів цієї продукції в Україні виявилося небагато.

Екзоти людського племені

   Втім, якщо комусь таки закортить побачити на Закарпатті „неформала“, то йому треба потрапити на відомий у різноманітних колах фестиваль на водоспаді Шипот, оспіваний, серед інших, Любком Дерешем. Ось вже 17-ий рік поспіль, на початку липня (апофеоз припадає на Івана Купала) до полян біля водоспаду Шипот на Воловеччині стікаються юрби різномастого народу, аби кілька днів (а дехто – й тижнів) потусуватися серед собі подібних або подивитися на екзотів людського племені. Започаткований „олдовими“ ужгородськими хіпі у 1992 році, колись цілком неформальний, фестиваль був місцем зустрічі суто своїх – хіпі з України, країн тоді ще щойно померлого СРСР та закордоння. Та й фестивалем тоді це не було – просто зліт старих друзів, яким ужгородські хіпарі висилали стильні, кожен раз по-іншому оформлені, запрошення. Згодом про місце дізналися й інші „субкультурники“ (зокрема панки), а тоді вже й обивателі без особливих прикмет. Як і слід було очікувати, врешті-решт дійство не оминув комерційний дух – в колись глухому селі Подобовець, що неподалік водоспаду, стрімко зросли ціни на землю, на місті старих хат вже зведені нові домівки, подейкують, що нерухомістю тут обзавівся й сам Віктор Ющенко. Минулого року місцевий лісгосп поклав на підході до шипотських галявин шлагбаум і ввів платну систему за вхід – поки що дві гривні. Примітно, що плату брали лише з „цивільних“ – особи з екзотичною зовнішністю отримали пільгу на безоплатний прохід. Хтозна, чи надовго: ходять чутки, що невдовзі поляни приватизують, і хто чинитиме опір, хіпі? – та вони ж проти насилля!