Ukraiński Żurnal - 7/2009

Про перехожих, що зупиняють погляд

   Текст: Анастасія Гавінська, Київ

Столиця України – місце, де справжніх фріків – тих, при зустрічі з ким перехожі зупиняються від подиву – не більше десятка. Натомість фанатів вуличної моди –тисячі. Економічна криза навіть підштовхнула розмаїття кольорів, тканин і форм – секонд-хенд став джерелом для різноманітних експериментів iз вбранням молоді.

   Психологи твердять, що навіть зустріч із фріком на вулиці – вже лікування позитивом. Бо це особистість, яка, можливо, за кілька років буде поміченою завдяки кар’єрі в мистецтві, а поки що просто прагне знайти однодумців, що зустрінуть її „за одягом“. Саме з цією метою, як стверджує чи не найвідоміший український оригінал у вуличній моді, її прискіпливий дослідник Філ Бананов, молодь, що прагне жити яскраво, експериментує з власним іміджем мало не щодня, поєднуючи фірмові речі зі знахідками з бабусиної скрині, відновлюючи моду на яскраві хустинки та вигадливі капелюшки, власноруч вирізаючи візерунки на джинсах і малюючи на футболці своє власне гасло-прінт на кшталт „Love is drugs“ або в манері первісних художників – ілюстрацію до пісні української рок-групи „Т.І.К.“ „Олені-олені, небриті та неголені…“

Покоління вулиць

   У рамках останнього „Українського тижня моди“ окремий семінар, присвячений впливу інтернету на моду, проводив фешн-блогер Іван Родік. Родік уже два роки веде блог „Facehunter“, на якому розміщує власні фотографії стильних людей з усього світу. Він стверджує, що раніше серед блогів, спеціалізованих на моді, переважали party fashion (мода вечірок) та celebrities fashion (мода знаменитостей), а тепер блоги street fashion (вулична мода) набули нечуваної популярності, адже зустріти та сфотографувати цікаво вдягнених людей, побачених на вулиці, і легше, і, на його думку, набагато цікавіше. Ще й виходить, що моду диктують не лише колекції будинків моди чи модні журнали, а й звичайні люди на вулицях, що мають власний стиль та оригінальний смак, ще й свіжий погляд на предмети одягу та аксесуари.

   Після минулорічної заборони українського уряду ввозити в Україну одяг секонд-хенд, що був невичерпним джерелом цікавих знахідок для самовираження, з’явилися комісійні магазини, дешеві бутіки одягу студентів та випускників інститутів легкої промисловості, де вчать „на дизайнерів“, а також можливість завдяки інтернету просто обміняти річ, яка остогидла, на щось чиєсь, що до душі. Більше того – все, що відтепер знаходиться у бабусиних скриньках та батьківських валізах, виставляєтьсяна загал в інтернеті, а особисті зустрічі модників з метою обміну чи купівлі швидко переростають в дружбу однодумців, тож вулична мода практично набуває якостей громадського руху. Такого собі покоління вулиць – воно в нас нічне, впевнене в собі й попри кризу.

Мода – жорсткий бізнес

   Вулична мода – це й система кодів та жестів „для тих, хто розуміє“. Вона прогресує дуже швидко: якщо ще кілька років тому це була мода центральних проспектів міст-мегаполісів, куди увечері молоді виходили демонструвати себе та оцінити інших, то сьогодні це вже, як на мене, „мода провулків“, бо тяжіння до оригінальності у більшості вуличних модників перевищило традиційну пристрасть до, хоч і нестандартно-яскравої, але все ж таки уніформи. Подорожуючи Україною в пошуку цікавих облич, пан Бананов вивів для себе просту формулу: „Якщо в міста є гроші та натхнення, в ньому є вулична мода“. Найцікавіше місто, за його діагнозом, – Одеса. Тут подекуди трапляються великі компанії яскраво вдягнених людей, особливо влітку, вони органічно доповнюють одяг малюнками на тілі і не нехтують капелюшками будь з чого, аби захищало від сонця. В Дніпропетровську досить великий прошарок грошовитого та амбіційного студентства, проте індустріальність міста впливає і на характер мешканців – дещо стриманіший, без особливої винахідливості, з увагою до деталей та аксесуарів – окулярів, парасольок, ґудзиків та значків, напульсників тощо. Ще рік тому пан Бананов не зміг виявити у Львові, улюбленому місті творчих людей, вуличної моди як численних проявів творчої індивідуальності окремих перехожих. Тоді він розповів мені, що вирізнялися з натовпу лише ті, хто мав схожу „уніформу“ – націоналісти (елементи військових строїв українських вояків різних століть), хіпі (довге волосся, бавовняний одяг, плетені нитяні прикраси), емо (чорний одяг із рожевим елементом, страждання та музика). Але цього року, коли Львів було визнано культурною столицею України через те,що свят у місті – сто на рік, Бананов змінив свою думку: ознакою вуличної моди Львова, за ним, стала „молодіжна етніка“.

   Що це таке, може роз’яснити законодавець вуличної моди Марія Лосєва, дизайнер-концептуаліст, що є засновником джинсового етнічного українського стилю – Ukrainian casual street-style. Вона жила у Москві й Нью-Йорку, але зрозуміла, що по-справжньому творити може тільки на батьківщині, створивши бутіки етнічного одягу. Його із задоволенням носять музиканти та співаки Олег Скрипка, Сашко Положинський, Марія Бурмака. Як розповідає Марія Лосєва, „історія розвитку людства – це завжди історія війн та революцій. Але це поняття перестало стосуватисялише політики та географічних територій. Революція сталася з тим, що, як і для чогоми вдягаємо на себе кожного дня, виходячи з дому. А в сучасному світі, після 50-хроків, мода – це дуже жорсткий бізнес. Щопівроку повністю змінюється силует, людина в одязі минулого сезону відчуває себе дуже незручно і йде купувати все нове. Вулична мода – це власне напрямок antifashion стосовно класичних стандартів, свого часу вона стала революцією „youth culture“. І саме тому вона має великий шанс перемогти у боротьбі з модою за споживача“.   Сьогодні вулична мода впливає на модельєрів. На подіум виводять то металістів, то готів, то „дівчат та хлопців із нашого двору“, яких одягають у звичайний і зрозумілий одяг, – зручні черевики, джинсові штани, вільні спідниці та кофти, натягуючи одну річ на іншу й безтурботно випускаючи рукава зі штанин. А гуру світової моди вже відверто заявляють: так, мовляв, дістаю натхнення у треш-панківських образах вуличних музикантів тощо.

   А вулична мода в Україні сьогодні – це не лише колишня екстравагантність чи захоплення якимись зразками стилю, але передусім вираження внутрішньої свободита незалежності.