УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 7/2009

Говоримо: „Динамо“ – розуміємо: Україна

(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])

   Текст: Богдан Буткевич, кореспондент

   журналу "Український тиждень", Київ

 

Футбольні фанати… Влада та засоби масової інформації люблять показувати нам образ пролетаря дикуна, який напідпитку бешкетує та заважає добропорядним громадянам дивитись футбол. Понад те, робиться вигляд, ніби фанати – явище взагалі не потрібне на футболі.

  

   Це цілком вписується в концепцію „убезпечування трибун“, яку зараз активно впроваджує керівництво УЄФА та ФІФА. За якою футбол має перетворитися на чергове ТБ-шоу з гламурними метросексуалами на полі та натовпом з поп-корном на трибунах. Протилежністю цього блюзнірства є футбольні фанати – люди, в чийому серці випалені літери улюбленого клубу, кольори якого для них є святинею. Для яких свій клуб є певним символом віри, цілою ідеологією життя. Тож, ми спробуємо розповісти про інший бік футболу, без якого сам футбол є неможливим – фанатський, на прикладі історії фанатського руху провідного українського клубу „Динамо“ з Києва.

 

 

Перші кроки

   Історія руху фанатів київського „Динамо“ нерозривно пов’язана з історією боротьби українського народу за незалежність. Адже київський клуб для багатьох поколінь українців, що жили в тоталітарному Радянському Союзі, став символом відродження, єдиним острівцем власне України в державі, яка своєю метою бачила створення „радянського народу“. Тобто єдиної сірої маси „совків“, де не було б місця будь-якій національній культурі або автономії. Саме на матчах „Динамо“ кувалася українська ідентичність, яка й до сьогодення не втратила своєї актуальності для всіх регіонів країни.

   Як відомо, київському клубу вже більше ніж 80 років. Динамівському фанатському руху набагато менше років – не варто забувати про реалії тоталітарної країни. Хоча перші прояви вболівальницького креативу з’явилися ще у 1954 році, коли „Динамо“ виграло свій перший великий трофей – Кубок Радянського Союзу. Тоді команду переможців у Бориспільському аеропорту зустрічав величезний натовп з великою кількістю саморобних вітальних плакатів. Наступний матч „Динамо“також був відмічений великою кількістю банерів, що містили поздоровлення команді з гучним успіхом та побажання перемог.  

   Наступного великого успіху вболівальникам довелося чекати 7 років. А потім настав 1961 рік, коли київський суперклуб вперше в історії СРСР перервав гегемонію московських команд і став чемпіоном країни. І свідки того тріумфу, які прийшли на Республіканський стадіон в Києві, створили на додачу до чемпіонства, ще й перше в „союзі“ фаєр-шоу. Тисячі людей зробили з газет факели і запалили їх. Враження було настільки незабутнім, що міліція навіть не намагалася зупинити вболівальників. Ці факельні газетні шоу стали доброю традицією та візитівкою київських фанатів на багато років вперед, як мінімум – всі 60-ті роки. Також треба відмітити, що на трибунах майже на кожному матчі з’являлися текстові банери на підтримку команди. Розвитку фанатського руху ДК сприяв також період „відлиги“, який встановився в СРСР з приходом до влади Микити Хрущова. Набув поширення рух шістдесятників, що не могло не вплинути й на футбол. Саме наприкінці 60-х років підтримка „Динамо“ стала набувати яскраво національного характеру.

   Але з другої половини 60-х років міліція жорстко придушувала всі намагання вболівальників активно підтримувати своїх улюбленців. Ще гірше стало в 70-х роках, адже до влади в СРСР прийшов Леонід Брежнєв і почалася епоха „застою“, коли жорстко роздавлювалися будь-які несанкціоновані владою рухи громадян. Вболівальницький рух також був під табу. За скандування на трибунах тоді було дуже легко потрапити за ґрати. І все ж саме в 1971 році сталася вікопомна подія – під час одного з матчів чемпіонату на трибунах був розгорнутий національний жовто-синій прапор. Цікаво, що винуватець так і не був ідентифікований правоохоронними органами, адже він зміг непомітно розчинитися у натовпі.

 

 

Краще раз в Києві, ніж 5 разів в Москві

   Велика ера перемог 1974–1976 років привела на трибуни нове покоління фанатів, яких вже не могли зупинити ніякі заборони. Тим більше, що тема українського національного відродження ставала все більш актуальною і співзвучною з прекрасною грою київського суперклубу.

   З початком 80-х років почався новий період в історії київського руху – період, власне, фанатський у повному сенсі цього слова. Адже у киян нарешті з’являється постійна велика група супортерів, які починають активно підтримувати свій клуб як вдома, так і на виїзді. Саме в березні 1980 року відбувся перший виїзд фанатів ФКДК.

   З кожним роком фанатський рух стає все чисельнішим, все більше людей починає їздити з командою у найвіддаленіші міста величезного Радянського Союзу. Дуже швидко фанати ДК за своєю і кількістю і якістю не тільки перестають поступатися фанатським рухам московських клубів, але й переганяють їх. Не дивлячись на те, що у вищій лізі СРСР грали й інші українські футбольні команди – одеський „Чорноморець“, дніпропетровський „Дніпро“, львівські „Карпати“, донецький „Шахтар“ – саме київський клуб став головним клубом для всіх свідомих українців. Він став символом України для багатьох поколінь. Фанати „Динамо“ вже не приховують національний характер свого руху. На трибунах під час матчів лунають українські національні пісні, націоналістичні лозунги, навіть політичні вимоги.

   Зрозуміло, що головним ворогом київських фанатів стали фанати московських клубів – не рахуючи, звичайно правоохоронні органи та комсомол, що відчайдушно намагалися завадити розвитку фанатів. Не тільки тому, що вони були головними футбольними суперниками київського суперклубу у боротьбі за першість СРСР. А в першу чергу тому, що вони були для українців уособленням російського великодержавного шовінізму та символом національного приниження. До речі, цікава деталь. Якщо з фанатами московських ЦСКА, „Динамо“ та інших клубів ворожі відносини встановились одразу, то з майбутнім найбільшим і найзапеклішим ворогом – московським „Спартаком“ – деякий час відносини були нейтральними. Хоча це тривало лише кілька років – і з 1982 року почався конфлікт. Коли ж на київських супортерів в центрі Москви в 1985 році напали утричі переважаючі сили фанатів „Спартака“, то конфлікт перетворився на найзапеклішу за всю історію СРСР війну між фанатами ворогуючих клубів. До речі, в тому бою виграли саме кияни, якізмогли завдяки своєму бойовому духу та організованості розсіяти своїх ворогів. Які, як ми вже казали, знаходилися в чисельній більшості.

   А найбільш знаменита та масова бійка в історії як війни „Динамо“ та „Спартака“, так і всього радянського навколо футболу, сталася 20 вересня 1987 року в Києві під час матчу цих же клубів. Перші зіткнення відбулися ще перед грою біля Республіканського стадіону, в яких прийняло участь не менше півтисячі фанатів (киян – близько 500, москвичів – не менше 300). Після матчу, який завершився програшем київської команди – 0:1, на залізничному вокзалі був атакований і повністю розгромлений потяг з від’їжджаючими москвичами. Нападу зазнали і футболісти „Спартака“. Але навіть цим бойовисько не закінчилося. Адже до самого кордону України з Росією, на кожній станції цей потяг зустрічали натовпи розлючених вболівальників „Динамо“. Для „м’ясних“, як називають фанатів „Спартака“, цей вояж до Києва до сих пір залишається однією з найчорніших сторінок в їх історії.

   Варто сказати кілька слів і про друзів динамівського руху. Як ми вже казали, в ті роки за „Динамо“ вболівала вся національно свідома Україна. Тому головними друзями стали ідейно близькі до киян фанати дніпропетровського „Дніпра“ та львівських „Карпат“. Правда, треба відмітити, що серед українських команд були й не дуже дружні до „Динамо“. До таких слід віднести фанатів харківського „Металіста“ та донецького „Шахтаря“. Ну, а найбільшим ворогом в Україні для киян став одеський „Чорноморець“. Одесити традиційно не любили киян, вважаючи, що київський клуб забирає до себе всіх найталановитіших гравців. Війна ж розпочалася з епізоду, щомав місце наприкінці 80-х років. Тоді в Києві відбулася зустріч лідерів фанатських рухів усіх українських команд, на якій кияни запропонували створити союз проти москвичів. Відмовилися тільки одесити, пояснюючи це тим, що краще отримувати в пику один раз в Києві, ніж 5 разів в Москві (саме стільки команд з тодішньої столиці СРСР грало у вищій лізі). Окрім цього, „жиди“ (таке прізвисько вони отримали після свого демаршу) категорично не бажали сприймати ідею українського націоналізму, тяжіючи до Росії. За таке вони стали вічним ворогом для киян та їх союзників. До речі, ця війна триває й дотепер.

   Що ж стосується не-українських та не-московських команд, то головним

об’єднуючим фактором була, звичайно, ненависть до Москви та російського шовінізму. Тому одними з найбільших друзів київських фанатів стали фанати вільнюського „Жальгіріса“ з Литви. Доволі непогані відносини на ґрунті антимосковських настроїв у киян встановилися і з фанатами „Зеніту“ з Ленінграду (сучасний Санкт-Петербург).

 

 

Незалежність

   Бурхливі події кінця 80-х років стали піком радянського періоду фанатського руху ДК. Адже в 1991 році СРСР перестав існувати, а з ним і чемпіонат. Україна стала незалежною державою зі своєю футбольною першістю. Яка, на жаль, на початку1990-х років і близько не дотягувала по цікавості до першості колишнього СРСР. Адже тепер „Динамо“ не могло зустрічатися зі своїми головними ворогами з Москви – відсутність же суперництва завжди має прикрі наслідки. До цього слід додати жахливу соціально-економічну кризу, що охопила Україну – і ми отримаємо дві причини, через які фанатський рух „Динамо“ опинився в жорстокій кризі. Відвідуваність матчів перших чемпіонатів України була напрочуд малою, а кількість у 30 фанатів вважалася просто-таки аншлагом.

   Така ситуація продовжувалася до 1997 року, коли в „Динамо“ повернувся великий тренер Валерій Лобановський. Розпочалася нова ера у грі команди, і в історії фанатського руху. На стадіон прийшло нове покоління фанатів, які захотіли не тільки відродити старі традиції, але й привнести європейський досвід, який тоді якраз почав доходити до України. Саме тоді в Україну прийшов стиль „кежуал“, який означав нетільки носіння певних брендів одягу, але й орієнтацію на акції поза стадіоном. Хуліганізм став витісняти традиційну підтримку команди на стадіоні.

   На початок 2000-их років кількість фанатів майже досягла кількості злету кінця 1980-х – 400-500 фанатів постійно підтримували команду. Головним противником залишався одеський „Чорноморець“, чий фанатський рух тоді був на непоганому рівні. 2001 рік став зірковим для фанатів ДК. Спочатку вони приймали безпосередню участь в акціях протесту проти тодішнього президента України Леоніда Кучми, ставши авангардом боротьби проти нього. Потім розголосу набула масова бійка динамівських супортерів з білоруськими візаві під час матчу збірних Україна–Білорусь,яка була викликана нахабною поведінкою гостей в столиці України. Доволі помітною була й масова бійка киян зі спецпідрозділами міліції під час виїзного матчу в Полтаві. І, нарешті, фінальним акордом стало величезне бойовисько прямо в центрі міста з найзапеклішим внутрішнім ворогом – одеситами.

   А у наступному 2002 році сталися дві події, що різко перервали цей ренесанс фанатів ДК. Спочатку, 15 квітня 2002 року, після календарного матчу „Динамо“, група праворадикальних фанатів здійснила напад на Київську синагогу. Наслідком цього стала безпрецедентна операція правоохоронних структур проти супортерів київського суперклубу. Декілька очільників опинилися за ґратами, на домашньому стадіоні „Динамо“ стали постійно задіюватися бійці спецпідрозділу по боротьбі з масовими заворушеннями „Беркут“. Друга подія сталася в найбільше свято українців, День Незалежності, 24 серпня 2002 року, під час виїзного матчу „Динамо“ в Житомирі. Тоді фанати „Динамо“ були по-звірячому жорстоко побиті місцевою міліцією. Більше того – керівництво клубу відвернулося від своїх вболівальників, посуті, підтримавши дії правоохоронців. Між клубом та фанатами розпочалася війна,в якій кожна сторона використовувала наявні засоби. Клуб – постійний прес міліції та ігнорування самого факту існування такої категорії вболівальників, як фанати;фанати – постійні провокації проти керівництва клубу та повний бойкот матчів протягом цілого сезону.

   Така ситуація продовжувалася впродовж 2003–2005 років. На початку ж 2005 року російський олігарх Костянтин Григоришин зробив спробу відібрати в керівництва „Динамо“ братів Суркісів контрольний пакет акцій клубу. І керівництво, яке булов немилості у тодішньої влади через те, що підтримувало під час президентських виборів провладного кандидата Віктора Януковича, опинилося сам на сам зі своїми ворогами. Тоді-то воно й звернулося до тих, кого так і не змогло перемогти силовими засобами – до фанатів.

   З 2006 року почався новий етап розвитку. Різко зросла кількість фанатів, яких на сьогоднішній момент нараховується декілька тисяч. Великий імпульс отримав італійський стиль фанатіння, що включає в себе яскраве оформлення трибун та банерну війну. На даний момент відносини між фанатами та клубом можна  охарактеризувати як „збройний нейтралітет“.

   На закінчення варто відмітити, що фанати є квінтесенцією футболу. Адже не треба забувати, що багатомільйонні зірки виходять на поле саме заради вболівальників, авангардом та елітою яких є фанати. Бо їх метою є не просто відвідування стадіону та активна підтримка команди. Бути фанатом означає займати активну позицію і намагатися впливати на клуб, який уособлює твій символ віри. Бути фанатом – це не просто вболівання за якусь команду. Це підтримка певного світогляду, який може нести лише організований фанатський рух.

Український журнал