Ukraiński Żurnal - 7/2009
Як Україні порозумітися з Молдовою?
(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])Текст: Віталій Кулик, директор Центру
досліджень проблем громадянського суспільства, Київ
Після акцій протесту 7-9 квітня у Кишиневі, в Республіці Молдова почав формуватися новий політичний простір, який характеризується підвищеними ризиками для її внутрішньополітичної стабільності. Події на вулицях молдовської столиці показали, що тут існує потужне протестне середовище, яке не бажає йти на компроміси з правлячою партією і більшою мірою зорієнтоване на інтеграцію Молдови з Румунією. Це не може не хвилювати Україну, яка має власні інтересив Молдові.
У той же час, протягом останніх кількох років українсько-молдовські відносини не відзначалися політичною динамікою. Між Києвом та Кишиневом накопичилось багато невирішених питань, консервація яких призводить до зростання взаємної недовіри між країнами.
Стосунки між Києвом і Кишиневом протягом останніх років полягали в тому, що Україна крок за кроком здавала свої позиції по багатьом важливим економічним питанням. Так Київ погодився піти Молдові назустріч у питаннях забезпечення постачань газу за рахунок квоти України (на початку 2006-го та у 2009 р., а також постачань електроенергії за пониженими тарифами до 2009 р.), українська сторона дала згоду на впровадження моніторингової Місії ЄС на українсько-молдовському кордоні і впровадження уніфікованого митного порядку на придністровській ділянці спільного кордону, Київ відкрив український ринок для постачань молдовській алкогольній продукції (після введення Росією заборони на постачання молдовського вина, що завдало збитків українській виноробній промисловості) тощо.
Такий підхід Києва у відносинах із сусідом будувався з розрахунком, що згодом Кишинів розвиватиме дружній нашій країні курс. Можна припустити, що на якомусь етапі Молдова, напевно, почала вважати, що постійні поступки України — ознака її слабкості. Не дивлячись на наявні домовленості на найвищому рівні, молдовська сторона з різних причин їх не виконує, роздаючи все нові обіцянки.
Українські експерти вважають, що стан „неврегульованості“ проблемних питань українсько-молдовських відносин значною мірою обумовлений браком політичної волі команди В. Вороніна, яка не зацікавлена у врегулюванні проблем з Києвом, якщо це вимагатиме додаткових поступок з молдовського боку.
Президент Молдови В. Воронін неодноразово дозволяв собі неприємні для України висловлювання в російських ЗМІ. Є чимало прикладів, коли Кишинів, усупереч нормам СОТ, ішов на відверто дискримінаційні кроки стосовно українських експортерів, транспортних перевізників. У придністровському врегулюванні команда Вороніна, особливо не церемонячись із Києвом, намагалася використовувати його як інструмент у своєму діалозі з Росією.
На даному етапі у Києві, здається, вже звернули увагу на необхідність вироблення нових підходів до Кишинева. Головне – підійти до цього питання виважено й без перегинів. Украй необхідна стратегічна оцінка перспектив подальших взаємовідносин із Молдовою.
„Больові“ точки двосторонніх відносин
Будівництво нафтотерміналу поблизу селища Джурджулешти (Міжнародний вільний порт Джурджулешти – МВПД) на ділянці берега Дунаю, 400 метрами якого Україна поступилася Молдові на прохання Кишинева, було розпочате в 1997 р. Як будівництво, так і експлуатація цього нафтотерміналу з екологічного погляду являє потенційну загрозу для Придунайського регіону України. Питання неодноразово розглядалося впродовж останніх 10 років на різних рівнях, в т.ч. і на вищому. Лише 5 вересня 2006 р., в результаті наполегливих прохань, Україні був переданий пакет матеріалів, підготовлених Міністерством екології і природних ресурсів Республіки Молдова, які були визнані українською стороною як такі, що не є достатнім обґрунтуванням будівництва такого екологічно небезпечного об’єкту, як нафтотермінал.
Та користуючись відсутністю планомірної та фахової реакції України, а також заручившись підтримкою Румунії, ряду західних країн, Адміністрації з навігації Нижнього Дунаю тощо, нафтотермінал вже фактично Молдовою відкритий та функціонує, повним ходом йдуть роботи із будівництва зернотерміналу та пасажирського порту, невдовзі мають розпочатися роботи із будівництва контейнерного та вантажного терміналів.
Крім того, в кінці серпня 2006 р. здано в експлуатацію залізничну гілку Кагул–Джурджулешти, яка зв’язала порт Джурджулешти з мережею молдовської залізниці і дозволяє направляти вантажі на МВПД та порт Галац (Румунія), обминаючи як Придністров’я, так і Україну. Ще на самому початку будівельних робіт керівництвом Молдови прямо було заявлено, що зазначена залізнична гілка будується, у першу чергу, з метою „уникнення залежності від України“.
Апелюючи до норм міжнародного права та правил судноплавства по Дунаю, які передбачають вільне пересування суден міжнародним фарватером, молдовська сторона не бачить сьогодні для себе перешкод у плані здійснення повноцінної роботи МВПД.
Згідно з Додатковим протоколом до Договору між Україною і Республікою Молдова про державний кордон відносно передачі у власність України ділянки автомобільної дороги Одеса–Рені в районі населеного пункту Паланка Республіки Молдова, а також земельної ділянки, по якій вона проходить, і режиму їх експлуатації, Республіка Молдова повинна була передати їх у власність України. Проте передача земельної ділянки не відбулася, не дивлячись на неодноразові нагадування української сторони на всіх рівнях. Ще під час засідання Міжурядової комісії 29 травня 2006 р. у Києві була досягнута домовленість, що молдовська сторона в місячний термін визначить компетентний орган, відповідальний за передачу землі. Станом на червень 2009 р. питання залишилося невирішеним, молдовська сторона не може визначити такий компетентний орган.
Посилання української сторони, що саме Україна зробила Молдову „морською державою“, надавши їй ділянку берега на Дунаї, натомість не отримавши землю під ділянкою автодороги Одеса–Рені (7,77 км) після ратифікації Парламентами обох країн Договору про державний кордон, молдовською стороною не беруться до уваги. За матеріалами делімітації обмін територіями становив 6: 1 на користь Молдови (тільки у районі н.п. Бесарабяска Молдовою отримано півміста, рефрижераторне депо з рухомим складом, приватний виноградник – загалом 147,2 га). Слід зазначити, що молдовська сторона досить активно співпрацює у цьому сенсі з європейською спільнотою. За сигналами, які надходять від представників дипкорпусу, акредитованого у Молдові, реакція європейської спільноти сьогодні не на користь України.
Зрив графіку та затягування демаркаціїукраїнсько-молдовського кордону
Відповідно до положень Договору про українсько-молдовський державний кордон мають тривати роботи з його демаркації. Проте останні засідання Спільної українсько-молдовської демаркаційної комісії засвідчили незмінність позицій сторін щодо відсутності компромісних позицій.
Офіційний Кишинів готовий до вирішення питання демаркації державного кордону у районі греблі Дністровського буферного гідровузла за варіантом української сторони у разі надання поступок України в питаннях демаркації спільного кордону в районі транспортно-енергетичного комплексу н.п. Джурджулешти. У той же час, молдовська сторона штучно затягує початок демаркації центральної (придністровської) ділянки українсько-молдовського державного кордону, посилаючись на пасивну реакцію керівництва Придністровського регіону. Керівництво Придністровського регіону в цілому позитивно відноситься до необхідності демаркації ділянки кордону з Україною, проте ініціатива в цьому питанні повинна належати українській стороні.
У разі недосягнення компромісу між сторонами найближчим часом, подальший розвиток подій може призвести до відмови Молдови від вирішення зазначених питань „пакетом“, що остаточно зведе нанівець значні зусилля, докладені протягом останнього року, та на невизначений час заблокує вирішення першочергових питань українсько-молдовських відносин.
При цьому під загрозу „заморожування“ підпадають не лише питання демаркації державного кордону у районах н.п. Джурджулешти та Дністровської ГАЕС, а й демаркації центральної ділянки українсько-молдовського державного кордону, яке молдовська сторона напряму пов’язує з першими двома, а також питання власності на буферний гідровузол Дністровської ГЕС-2.
Молдовська сторона впродовж останнього часу прагне втягнути Україну як сторону конфлікту в Придністров’ї. Нашими руками (через введення обмежувальних заходів по експортно-імпортних операціях придністровських економічних агентів) змусити Придністров’я до поступливості в процесі реінтеграції Молдови. Адміністрація Вороніна (як і офіційний Бухарест) не розглядають Україну як самостійного гравця, суб’єкта регіональної політики. Кишинів прагне знаходити важелі впливу на поведінку Києва за межами України, зокрема в Брюсселі. Тому будь-які поступки в двосторонньому діалозі з Києвом Кишинів намагається поєднати з комплексом придністровського врегулювання, розглядаючи їх у пакеті.
Придністровське врегулювання
У 2008–2009 рр. так і не вдалося відновити повноцінні переговори сторін придністровського врегулювання у форматі „5+2“ (сторони конфлікту – Республіка Молдова та Придністров’я, гаранти врегулювання – Україна, Російська Федерація, ОБСЄ та спостерігачі – США і ЄС). Нинішній стан придністровського врегулювання може бути охарактеризований як інерційний. І у Тирасполі, і в Кишиневі розуміють, що реалізувати з вигодою для себе проект остаточного вирішення конфлікту неможливо. Хоча офіційний Кишинів у жовтні 2008 р. задекларував готовність разом із Москвою реалізувати так звані „пакетні пропозиції“, уже наприкінці листопада 2008 р. молдовське керівництво усвідомило їхню безперспективність.
В короткостроковій перспективі будь-які істотні зміни в процесі придністровського врегулювання є малоймовірними. У першу чергу це пов’язано з завершенням виборчих перегонів у РМ й пов’язаним із цим переформатуванням у керівництві Молдови. Найближчим часом обидві сторони конфлікту будуть намагатися перекласти провину за відсутність прогресу в переговорах одна на іншу.
Фактично, на даному етапі переговорний процес (як у форматі „5+2“, так і в „2+1“) між Придністров’ям та Молдовою вичерпав свою актуальність для молдовської і придністровської політеліт, і посадити сторони за стіл переговорів можуть лише зовнішні гравці.
У тому, щоб переговори у форматі „5+2“ не відновилися, зацікавлена й Росія, яка не втрачає надії в поствиборчий період у РМ сформувати більш ефективний для неї алгоритм „2+1“ (РМ, Придністров’я та РФ). У той же час Москва не бажає ускладнювати й без того проблемні відносини з ОБСЄ і ЄС. Тому віддає перевагу практиці руками придністровської сторони зривати строки початку діалогу, переводячи в режим паузи переговорний процес у цілому.
Остаточна схема подальших кроків Москви на цьому напрямі поки що відсутня. Кремль враховує можливість політичних спекуляцій з цього питання як у Кишиневі, так і в Тирасполі, а також специфіку особистих відносин обох лідерів. Тому російська сторона не має значних очікувань від можливих зустрічей у форматі „2+1“, бо їх результати можуть обмежитися лише спільним меморандумом про наміри і це стане своєрідним бекграундом для відновлення формату „5+2“, при збереженні модерації процесу за РФ.
Свій внесок у затягування переговорного процесу, як не дивно, вносить і Євросоюз. При неможливості поновлення формату „5+2“ єврочиновники намагаються недопустити реалізації російсько-молдовського плану врегулювання і тим самим підігрують Тирасполю й Кишиневу в їхньому небажанні домовлятися. Крім того, європейці схильні інструментизовувати свій вплив на переговорний процес за допомогою Місії EUBAM, що здійснює контроль за придністровською ділянкою українсько-молдовського кордону. У свою чергу, місія Єврокомісії з питань допомоги на кордоні України та Молдови, як один з основних інструментів впливу ЄС на ситуацію в регіоні, поки що не повною мірою справляється з покладеними на неї функціями, зокрема щодо усунення економічних передумов, які створюють ґрунт для існування придністровського конфлікту.
Після 3 років роботи Місії ЄС не створена навіть концепція здійснення контролю за переміщенням товарів на адміністративному кордоні між Молдовою й ПМР; загальні операції контролюючих органів України й РМ під егідою Місії ЄС є досить неефективними; сумнівними є результати участі Місії в боротьбі з нелегальною міграцією й трафіком крадених автомобілів через українсько-молдовський кордон і т.п.
У найближчій перспективі, з урахуванням розвитку світової фінансової й економічної кризи та газового українсько-російського конфлікту, ЄС не буде сваритися з Росією через Молдову, оскільки зацікавлений у стабільних поставках енергоносіїв, а вирішення внутрішньоекономічних проблем буде переважати над зовнішньоекономічними ініціативами.
Таким чином, придністровське врегулювання „зависло“, і ніхто із гравців не може або не бажає перезавантажувати систему.
Більшість експертів сходяться на тому, що остаточне вирішення придністровського конфлікту може затягтися, що ймовірно збільшить вплив загроз стану забезпечення національної безпеки України. У даних умовах Києву доцільно розробити стратегію мінімізації власних ризиків і загроз при неврегульованості придністровського конфлікту в сферах політики, економіки та безпеки, а також ужити заходів по посиленню свого впливу в регіоні.
Виклики національній безпеці України
Зволікання Києва з подальшим просуванням Графіку вирішення першочергових проблем українсько-молдовського співробітництва призведе до їх консервування, а також ускладнить пошук шляхів їхнього вирішення в інтересах нашої держави у майбутньому.
Динаміка останніх років свідчить про посилення впливу російського та румунського чинників на ситуацію в РМ. По суті, у разі продовження руху Молдови в орбіту Кремля, врегулювання українсько-молдовських двосторонніх проблем все більшою мірою буде залежати від політичної волі РФ. Аналогічно Бухарест, у разі подальшого посилення свого впливу в регіоні, докладатиме чималих зусиль для того, щоб упередити можливе потепління у відносинах Києва і Кишинева, зберегти існуючі неврегульовані проблеми українсько-молдовського співробітництва. На відміну від України, в РМ існує єдиний центр влади (команда В. Вороніна), що обумовлює високий ступінь оперативності прийняття рішень в Кишиневі (перевага РМ над Україною в інформаційно-пропагандистській роботі із Заходом протягом останніх років стала очевидною та підкріплена багатьма прикладами).
Фінансово-економічна криза досягла обох берегів Дністра. Незважаючи на оптимістичний тон офіційної статистики, середній розмір пенсій у Молдові ледь дотягає до 50-60% прожиткового мінімуму, зарплати бюджетників не покривають вартості мінімального споживчого кошика. З листопада минулого року по квітень поточного року близько 100 тис. молдовських громадян повернулися із зарубіжних заробітків. Перспектив знайти роботу в Молдові у них немає. Окрім того, молдовські громадяни шлють додому все менше грошей. За перший квартал 2009 року об’єм грошових переказів з-за кордону склав 227 млн. доларів – на 93,6 млн. менше ніж за аналогічний період минулого року.
Тим часом кризові явища в економіці Придністровського регіону також даються взнаки. У першому півріччі 2009 року обсяг промислового виробництва скоротивсяна 38%, на 50% скоротив випуск продукції ММЗ, скорочення простежуються й на таких виробництвах, як „Квінт“, „Тиротекс“, „Молдавкабель“ і ін.
У випадку досягнення критичної точки кризи в Придністров’ї та РМ сторони можуть піти на взаємне загострення з наступним силовим з’ясуванням відносин. Мова не йде про збройне зіткнення, але Кишинів може спробувати ввести фронтальні обмежувальні міри по відношенню до придністровських економічних агентів, зовнішньоекономічної діяльності ПМР і навіть припинити режим вільного перетинання внутрішнього „кордону“ фізичними особами. Не виключеній відповідні дії Тирасполя на адресу товаропотоку в Молдову.
Навіть якщо цей катастрофічний сценарій не буде реалізований, консервація тенденції до спаду промислового виробництва в ПМР та РМ, нагромадження проблем соціально-економічного характеру й погіршення рівня життя в Придністров’ї творить загрозу соціального вибуху й зростання трудової міграції в Україну, загострення криміногенної обстановки на кордоні, поновленню контрабандних схем.
Замість висновків
Попри наявність комплексу невирішених питань в українсько-молдовському діалозі, Києву необхідно виступати ко-спонсором молдовської незалежності і молдовської ідентичності. Йдеться про незалежну, позаблокову Молдову, яка вибрала для себе орієнтиром перспективу членства в ЄС (без посередницьких послуг Румунії).
Це не означає, що Київ може стати спонсором і реінтеграції Молдови. Це справа самих Кишинева і Тирасполя, перший повинен спочатку налагодити клімат довіри, ввести гарантійні механізми виконання досягнутих домовленостей.
На жаль, через внутрішню соціально-економічну кризу і політичну нестабільність, Україна позбавлена можливості вести наступальну політику у Придністров’ї і повною мірою використовувати шанс „паузи“ в діалозі для зміцнення власних позицій. По суті, на сьогодні наша роль у врегулюванні зводиться до рефлексії на ініціативи інших гравців і асистентського супроводу політичної лінії ЄС у Придністровському врегулюванні.
Проте Київ все ще може виступати модератором переговорного процесу, стимулюючи Тирасполь і Кишинів до інтернаціоналізації діалогу і відновлення переговорів в рамках формату „5+2“. Для цього у нас є і ресурси, і механізми. Звичайно, Україна не має достатніх фінансових ресурсів для заміщення російської економічної допомоги Придністров’ю. Та це і не є доцільним. Але українська сторона має розуміння і підтримку з боку ЄС в процесі зниження ризиків для регіону. Можна залучити фінансову допомогу з боку Євросоюзу для вирішеннябагатьох важливих соціально-економічних проблем Придністров’я і переформатування стосунків з Молдовою у бік неконфліктної моделі діалогу Києва і Кишинева. Це, поза сумнівом, підвищить роль України в регіоні і знизить ризики від можливого загострення. Що ж до безпосереднього врегулювання больових питань відносин України та РМ, то Києву необхідно діяти асиметрично. По-перше, далі реалізовувати курс на диверсифікацію енергетичних та транспортних коридорів в обхід РМ, з обов’язковим супроводженням цього курсу через ЗМІ; по-друге, проводити активну систематичну роботу з впливовими західними інституціями з метою схилення їх до позиції України і, відповідно, отримання додаткових важелів у переговорному процесі із молдовською стороною.
Україна повинна комплексно підійти до всіх питань, які нагромадилися у відносинах із Молдовою. Якщо Кишинів і далі ігноруватиме сигнали Києва про необхідність якнайшвидшого вирішення двосторонніх питань, Україні потрібно розпочати реалізацію плану дій з мінімізації ризиків від невирішених проблем.
