Ukraiński Żurnal - 7/2009

Світлана Пиркало: Белла Італія. Подорожні нотатки

До Пізи

    Демонстранти також чистять зуби перед сном. Один із них стояв перед раковиною в піжамі, чекаючи своєї черги, коли наряд спецназу вдерся на його поверх. Демонстрант – економіст і гуманіст – хотів поговорити з ними, але передумав замить до того, як стало надто пізно. Він дременув по сходах, стискаючи в руці зубну щітку, а спецназ узявся за студентку археології.

   Роботи було багато: переламати руку, розтрощити ногами її несвідоме тіло, трохи попрацювати над черепом за допомогою кута книжкової шафи. Студентка навіть не була на демонстрації. Вона просто приїхала до Генуї та оселилася в тій самій школі, яку надали для протестуючих проти саміту Великої Вісімки. Спецназ взявся за інших. Ніч 21 липня 2001 року – рівно сім років тому – була короткою, як і годиться липневим ночам, і треба було ще скалічити понад дев’яносто молодих людей, хайрастих поголити, грамотним побризкати рани перцем. Було б іще добре, якби вони під час цього кричали „Слава дуче“, „Хай живе поліція“, а якщо не захочуть співати фашистських пісень, можна на них буде помочитися.

   Слідство щодо бійні в Генуї закінчилося. П’ятнадцятьох поліцейських та співробітників в’язниці, включно з медиками, визнано винними, але через особливості італійської судової системи жоден з них не сяде в тюрму. Слідство під проводом громадського прокурора Еміліо Зукки хоч і добилося суду попри спротив, проте не змогло розкурочити тісно сплетене кореневище з поліції та влади, з якого проросли чарівні паростки поліцейського неофашизму. Нещодавно переобраний прем’єр-міністр Сильвіо Берлусконі тисне на парламент з вимогою прийняти законодавство, яке відтермінує розгляд справ стосовно періоду до червня 2002 року – як, наприклад, справи щодо його самого. Тому ніхто особливо не сподівається на правосуддя для жертв Генуї.

   Італія – прекрасна країна. Її краса настільки повна, настільки велична, настільки древня, що ходячи її вулицями, не дивишся під ноги. Переступаєш, а іноді  й вступаєш у відходи діяльності собачих та часом людських організмів, але твій погляд– на гордовитій дзвіниці флорентійського Дуомо, на незнищенних стінах римського Колізею, на містичній стелі Сикстинської капели, на благородних вікнах венеціанських палаццо, на тьмяному золоті кланових генуезьких церков. Ти не хочеш думати про права іммігрантів, про зневагу й відразу італійців до циган, і навіть згадки про фашистський режим дуче Муссоліні якось розчиняються в залитому сонцем густому аквамарині Середземномор’я. Зрештою, думаєш ти, відсьорбуючи к’янті, в Італії були не лише фашисти, а й партизани. Блищить не потьмянілий за століття білий каррарський мармур, ледь-ледь тріпоче листя на оливах. Благословенний край, священна імперія, минула й теперішня. Сліпучо вродлива голова, коростяве тіло. Про що це я? А, так, поїхали ми в Італію. Мій чоловік, величезний фанат саги про Хрещеного батька, як фільмів, так і книги, ніколи там не був. По ідеї, треба було б повезти його на Сицилію, де справді існує містечко Корлеоне і де багато хто досі говорить окремою сицилійською мовою. Але якось не тягне мене на південь Італії. Рим – це найпівденніше, куди я згодна їхати, та й то не дуже, про що я ще розповім. Мене як пострадянську, ментально невиїзну квазі-інтелігентну людину усе тягне до Ренесансу, музеїв і славетного тосканського вина.

    З Лондона можна дешево й сердито – близько $150 туди й назад у набитому літаку – злітати в Пізу. Ту, де вежа. Про яку склали дебільний театральний анекдот із фразою „Я – гонець із Пізи!“. Піза – за годину від батьківщини ренесансної флорентійської школи художників, якою, як не важко здогадатися, є Флоренція. Маси українців відкрили для себе це пишне місто. Коли я вперше сюди приїхала, попід віковими церквами, на парківках під станцією Санта Марія Новелла, на п’яццах – скрізь сиділи українці, щойно з автобусів, різали тупими ножиками тернопільське сало з трьохлітрових банок, розкладали хліб на пожмаканих українських газетах, мовчки їли, дивилися перед собою, думали один Бог знає про що. Може, про залишених удома голодних дітей. Флорентійці обходили їх подалі.

   Зараз українці вже не сидять кружка на п’яццах. Багато хто повернувся, багато хто навчився жити тут. На моє „Я з України“ мене перестали запитувати, чи вже маю тут роботу. Мені кивають і несуть прошутто. Але що при цьому думають – Бог один знає.

Давид

   Флоренція – чарівне місто. Ось так от, ні більше, ні менше. Його красу не сфотографуєш і не вмістиш на поштівку.

   Тобто можна, звісно, клацнути Дуомо чи статую мікеланджелівського Давида, чи галерею Уфіці, чи міст Понте Веккіо. Але це буде… як сказати – якщо зварити окремо буряк, окремо картоплю, окремо капусту і по черзі це все з’їсти, то борщем воно все одно не стане. Повне враження від Флоренції отримуєш хіба тоді, коли вранці в Уфіці дивишся „найповнішу колекцію ренесансного флорентійського мистецтва в світі“ (а де ж йому ще бути, як не тут), а ввечері на вулицях бачиш ті ж гордовиті профілі, що й на картинах фра Філіппо Ліппі.

   Усі путівники до Флоренції твердять одне: усього ви не подивитеся, але обов’язково відвідайте Уфіці. Квиток туди краще купувати через Інтернет заздалегідь. Він недорогий, але кількість обмежена, тому численні агенції здеруть із вас удесятеро (до € 70) та ще й, як жертві Остапа Бендера, розкажуть, що гроші йдуть на те, щоб провал не так провалювався.

    Отже, ви побачили боттічеллівську Венеру, після цього пішли підкріпитися в одну з навколишніх винарень. Навколо продають шкіряні сумки, ви майже купуєте Гуччі за сто баксів, але вчасно беретеся за розум. І раптом повз вас ідуть колони людей, одягнених у середньовічні вбрання, під сурми й барабани. Ви радієте, беретеся фотографувати їх, відштовхуючи японських туристів з набагато кращими фотоапаратами, кадр за кадром фіксуєте римські носи й чітко окреслені губи флорентійців, і вже японські туристи розсіялися в натовпі, і вже немає куди зберігати кадри, і від музейної втоми, спеки й червоного вина вам на мить здається, що ви таки потрапили в середньовіччя, Флорентійська республіка ожила навколо, і зараз вас візьмуть у полон ці нескінченні колони, і ви зникнете під вагою століть, не змінивший на крихту ці носи й губи своєю кров’ю, бо чужим тут належиться лише рабська праця й благоговіння перед величчю республіки. Це – початок сезону „кальчо сторіко фйорентіно“, історичного футболу.

   Ви йдете на матч. Під пишною церквою Санта Кроче збудовано стадіон, навколо нього тиняються десятки волоцюг, і всі вони пропонують вам ламаною англійською дати їм гроші, і тоді вони підуть і куплять вам десь у таємному місці квиток. Зрештою приходять білетери. Матч починається о шостій. Усі, кого ви запитували, казали, що це буде десь третя-четверта, але люди приходять таки на шосту, видно, враховуючи, що дуче давно помер, і вчасно тепер нічого не буває, включно з поїздами.

   Спершу – ще один парад. Сотні, тисячі флорентійців виходять на арену в середньовічних костюмах, дехто їде на конях зі шпагами. На трибуні поруч з нами – їхні дружини й доньки, також пишно вбрані. Одна має таке ж золоте хвилясте волосся, як Венера Боттічеллі, яку ми бачили вранці в Уфіці. Блондинок і брюнеток порівну, хоча на картинах сімсотлітньої давнини майже всіх флорентійських Богородиць окутувала хмара пшеничних кучерів. Мабуть, все-таки чужинська кров дає себе знати.

   Таке ніколи не можливо було б в Англії, думала я. Почувши, що треба вдягти кафтан з буфами і колготи, співробітники тутешніх муніципалітетів висміювали б автора ідеї аж до його не дуже віддаленої смерті від ганьби. Тут не в ціні помпезність і виставляння. Не знаю, як вони справляться з Олімпіадою у 2012 році.

   На поле врешті виходять спортсмени, і починається футбол. Це суміш гандболу, європейського й американського футболу і просто старої доброї бійки. Сторони– команди мають чоловік по тридцять – молотять одне одного, як гладіатори, хіба без мечів. Летять клоччя одягу – я не жартую. На чоловіках грають татуйовані м’язи, вони щасливі, що метелять один одного. Потрапити в середину італійського футбольного бунту починає виглядати нецікавою ідеєю. Нарешті виграє команда, за яку вирішив уболівати мій чоловік (йому сподобалися кольори). На поле знову виходять достойники в костюмах. Глядачів не так багато, але це нікого не смутить. Видно, що їм справді по кайфу крокувати у спеку в цих оксамитах, шовках і обладунках.

   Подібні свята є в багатьох італійських містах, і на них абсолютно варто потрапити. Бо картини можна і в репродукціях подивитися, а такого ніде не побачиш.