Ukraiński Żurnal - 7/2009

ЯТАКНІ

   Текст: Юрко Іздрик

   Нічого не можна переповідати „своїми словами“. Тобто взагалі нічого не можна переповідати. Ні словами – чужі вони чи свої, ні іншими засобами комунікації. Але якщо вже переповідати, то словами. І, звичайно ж, чужими, бо інших просто нема.

   Я зазвичай переповідаю не те, що фіксують мої фоторецептори (там поганий кольороподіл, розбовтане кадрування, брак вербалізатора), а те, що бачить маленький зелений чоловічок в моїй голові. Зрозуміло, ніякий він не чоловічок, і не зелений – так, кислотні асоціації – але ж не переповідати мені увесь ланцюг торчків мого „я“? Чи переповідати? А якщо „так“, то чиїми словами? А якщо „ні“, то як жити далі?

   „Я“, „ТАК“, „НІ“ – ось перша трійця кожної особистості.

   „Я“, „ТИ“, „ВІН“ – те саме в шкільній подачі.

   „ВІН“, „ВОНА“, „ВОНО“ – в соціобіологічній інтерпретації.

   Інтерпретація, як бачимо, – справжній механізм сцени світу. А не власність слів, з яких складаються наші перекази. Про що і якому інтерпретаторові переповідаємо, і, основне – нащо?

   Якщо запитати маленького зеленого чоловічка, з чого складається він сам, почуємо відповідь справжнього постмодерніста: „Я, мій пудель і дідько в моєму пуделі“.

   Неважко зрозуміти, що це та сама тріада, бо я – це „я“, „ні“ – це мій пудель, а дідько в моєму пуделі – довічне „так“. Жодних інших слів ми не потребуємо: вся решта слів не те, щоби зайва, але фальшива.

   – Я! – гордо каже маленький зелений чоловічок.

   – Так? – сумнівається пудель.

   – Ні. – констатує дідько.

   – Я? – лякається маленький зелений чоловічок.

   – Так! – безапеляційно гаркає пудель.

   – Ні-і, – хитро посміхається адвокат диявола.

   – Я?! – грізно перепитує маленький зелений чоловічок.

   – Так, mein Furier! – дисципліновано відгавкує пудель. 

   – Ні, mein Führer... – кокетливо каже Ева Браун.

   Я переповідаю цей світ так, як його бачить маленький зелений чоловічок. Іншої оптики не існує. Я не бачив цього світу на власні очі, відколи його створено. Маленький зелений чоловічок спочатку мені все розказав, потім намалював, потім пояснив, а потім з’їв і в голові кубельце звив, от достеменно, радісні мої птахове, живіть, плодіться, несіть яєчка овальних ілюзій. Багато людей ображені на мене через те, що я бачу їх в бінокль маленького зеленого чоловічка. На що відповідаю їм, що й вони ніколи не бачили в мені нічого, крім маленького зеленого чоловічка, тож до кого претензії?

   – Я? – питаюся в людей.

   – Ні, – кажуть люди.

   – Та-а-к, – шепотить кожен.

   Маленький зелений чоловічок позбавлений моїх комплексів.

   – Ні! – вітається він з юрбою на американський манір.

   – Take! – благає юрба.

   – Wy me? – демонстративно знизує плечима дідько і забирається геть.

   – Ja-ja! Jawohl! – блазнюю я.

   Задовбали вже вони. Отой зелений, хвостатий. І той перший, ліпший. І їхній рогатенький, клишоногенький пудельок... Недавно даю йому їсти, а з нього вилазить його маленький зелений чоловічок, зі своїм пуделем... Коротше кажучи, є речі, які не можна переповідати своїми словами.

   Бо в стражданнях немає жодного духовного вдосконалення.

   Духовне вдосконалення просте й радісне.

   Як мій пудель.

   Як дідько в моєму пуделі.