Ukraiński Żurnal - 7/2009

Музика

   Перкалаба. „!Чидро“ (2009)

    На своєму офіційному сайті музиканти колись написали, що в піснях гурту слова не надто важливі й виконують не „смислову“, а „енергетичну“ функцію. Бо ж головне, як не важко здогадатися, – це „драйв“. Та здається, хлопці таки трохи лукавили. Звісно, на етно-фестивалях, де „Перкалаба“ як ніхто вміє поставити публіку на вуха й затанцювати її до повного виснаження, слова – справа другорядна. Їх не завжди й почуєш за таких обставин. Але ж не фестивалями єдиними…

   Коли ж слухати альбоми Андрія Федотова (чи то пак Федота) й решти „перкалабівців“ у спокійніших умовах – скажімо, десь у транспорті в навушниках, – ефект від сприйняття буде вже іншим.

   І, власне, якщо бажання чути таку музику наодинці виникає, то не в останню чергу завдяки відверто абсурдним – інколи й майже божевільним – текстам, що мають дивовижну здатність поліпшувати настрій. Із усіма тими „чидротами“, „грубими бабами“ й „хатабами“, свинями, що „пролітають полонинами“ або „землю салом посипають“, „красноокими“ й „чорнобривими“ „преріями“, „трьома машинами глини“ і „слини“ тощо.

   Часом музичний настрій зумисне контрастує зі словом. Жалісливі інтонації й типові для весільних музик надто акцентовані три чверті у вальсовій композиції з дивною назвою „ПЗШП“ тільки відтінюють безглуздість почутого: „ти така дороги ми’ на паркеті з ногами“. Якось зворушливо звучить і постійно повторюване „спи давай“ у ліричній „Колисковій“. Подібних маленьких нюансів, які помічаєш не всі відразу, а лише поступово, в диску чимало, й без текстів ця музика однозначно втратила би принаймні частину свого колориту.

   „!Чидро“, порівняно з двома попередніми альбомами гурту – „Горрри!“ й „Говорить Івано-Франківськ“, – напозір спокійніший. Та лише напозір, бо, замість бурхливої зовнішньої стихії, з’являється якась внутрішня вулканність, те, що дає цій музиці здатність увести людину в своєрідний транс.

   Так, тут уже менше „гоцок“. І більше композицій для навушників, а не для великого натовпу посеред поля. Та „перкалабівське“ ска на гуцульсько-фольковій основі, як видається, стало цікавішим і трохи дорослішим.

    Хоча, вочевидь, така музика – на любителя, й не кожному припаде до смаку. Та й слухати її можна не щодня. 

   Оцінка: 7/10  

   Мертвий півень.

   Made in ЮА (2009)

   Загадкове „ЮА“ в назві диску – зовсім не транслітерована абревіатура нашої країни, хоча альбом записано саме тут. ЮА, як здогадається кожен, хоч трохи знайомий із музикою „Півнів“, – ініціали людини, чиї тексти є в репертуарі гурту від самих початків: від першого альбому 1992 року „Ето“ й аж до минулорічних „Кримінальних сонетів“ (не кажучи про „Пісні для мертвого півня“– поетичну збірку, а вже потім однойменний музичний диск). Так, мова, звісно, про Юрія Андруховича. Як на мій особистий смак, „Made in ЮА“ – найліпший із їхніх трьох спільних альбомів.

   Він цікавий вже хоча б тим, що є першим справді спільним у виконанні. Адже в „Кримінальних сонетах“ тексти в дуже артистичному рецитуванні автора існували таки відокремлено від музики „Півнів“ (хоча такий підхід мав і свої переваги). Тут же Андрухович не просто читає, а співає або принаймні підспівує в семи з дев’яти композицій, і треба сказати, в цій ролі він не менш переконливий, ніж раніше в своєму акторському амплуа.

   До того ж, у сконденсованій формі цей альбом вміщує ледь не всю історію музики групи й, зрештою, поетичну історію самого Андруховича. А вони, хоч інколи й накладаються, але не в усьому, і багато композицій на ранні тексти бубабістського Патріарха написано вже тепер.

   Зі старих упізнаваних пісень – лише дві: бонусний „Етюд з воронами“ та славнозвісний „Пастух Пустай“. Хоча й квазі трагічна „Лемберзька катастрофа“, й тангово-пристрасна „Амалія Неборака“, й містичний „Вольф Мессінґ“ звучать майже так, як вони могли б звучати, коли б „Півні“ створили їх на початку – в середині 1990-х. Але „майже“, бо час таки накладає свій відбиток, і неважко відчути і в голосі, й в музиці ту легку ностальгію (а може, й тугу) за приватним „золотим віком“, коли, як співає Барбара в „Елегії післяноворічногоранку“, „ми так жили, немов співали джаз“. Натомість уже саркастично-апокаліптична „Seven-Eleven“ цілком вписується в стилістику „Пісень для…“ – як у текстовому варіанті Андруховича, так і в музичному – „Мертвого півня“.

   Під час слухання альбому періодично виникає ефект „дежавю“: здається, що звідкись уже знаєш ту або ту композицію (бо ж такими впізнаваними є самі вірші), та й музика невловимо нагадує раніше чуту (і, вочевидь, не випадково).

   Часом „Півні…“ вдаються і до прямого самоцитування. Скажімо, в „Пам’ятнику“, що його той-таки ЮА написав у відповідь на найвідоміший вірш Наталки Білоцерківець, відлунює стара музична тема. І бравурні рокові інтонації – „Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помремо“ – звучать не надто переконливо. Радше не як запевнення, а як самонавіювання. Тож не дивно, що цей „молодечий“ запал невдовзі вичерпується.

   Всі ці емоційні й музично-стильові контрасти лише на користь альбому, бо створюють своєрідну драматичну напругу всередині музичного сюжету. В моїй приватній ієрархії „Made in ЮА“ має шанси ввійти навіть до трійки найліпших альбомів гурту. 

Оцінка: 9/10 

Роксоляна Свято, Київ