Ukraiński Żurnal - 7/2009

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])

Генерали весільних кур’єрів

 

Антон Санченко

Весілля з Європою

Київ, Факт, 2008

 

   На початку минулого року трапився дебют, що виламувався зі звичного творчого кола – виникнення і зникнення нових літературних зірок. Вийшла друком збірка оповідань „Баркароли“ Антона Санченка, яка до того тривалий час мешкала у віртуальних тенетах Мережі. Його дебютна україномовна книга (перед тим була збірка оповідань„Вызывной канал“) викликала цілу хвилю позитивних рецензій у ЗМІ різного масштабу та формату. Погодьтесь, що в таких випадках не виникає нічого, окрім внутрішнього спротиву та підозрілості в черговому маркетинговому ході.

   Дякувати видавцю та автору, друга книга, „Весілля з Європою“, не змусила на себе довго чекати. І питання, чи то, мовляв, успіх першої книги не випадковість, вирішилось одразу.

   „Весілля з Європою“ – феєрична генеалогія роду Чуприних на тлі української історії ХХ століття. „Роман-придибашка“, що починається з заклику до друкарської машинки „Гей, пішла!“ і заповідається як мелодраматична оповідь про поневіряння тіточки Тамари, якій „заманулося вийти заміж за того німця Дітера“, перетворюється на драматичний літопис української історії ХХ століття. Автор вільно поводиться з часовими рамцями, то розширюючи їх, то звужуючи, перестрибуючи з 2001-го в 1974-й, з 1914-го в 1904-й, перемикаючись з Московської олімпіади–80 на Голодомор–33. Для останнього він знаходить слова, які, попри свою простоту, важать, як на мене, набагато більше за весь сльозливий патріотичний пафос в оберемку з кон’юнктурним авангардом: „МИ ВСІМ ВИБАЧАЄМО. Проте, МИ НІКОЛИ ЦЬОГО НЕ ЗАБУДЕМО“.

   Вільно й невимушено, зі своєю особливою іронічною (вже впізнаваною) інтонацією А.С., перемовляючись з друкарською машинкою „Еріка“ (вона фігурувала, до речі, і в дебютних „Баркаролах“), розповідає про сотні речей, які, здавалось би, мають хоч якесь дотичне відношення до роду Чуприних, а насправді для героя важить лише правда, можливо, комусь і неприємна, але правдива (перепрошую за тавтологію). Як ось, приміром, „Не було ніякого ,кільця фронтів‘, були поодинокі розрізнені заколоти на периферії. Не було битв, були сутички. Не було армій і дивізій – банди кондотьєрів з усіх сторін. Переможці заднім числом назвали себе регулярною армією і написали ,історію‘“. Може похапцем дати запотиличника й щиглика відомому політику, розповідаючи про П’єра Ферма (автора славетної „головоломної“ теорії), що „був він адвокатом. І то не таким, як Медведчук на процесі Василя Стуса. Він не вимагав звинувачувальних вироків своїм підзахисним“.

    Часом дивуєшся, як вдається автору дистанціюватися від історії та сказати, „Що  люди: баби ще народять“, а ще більше – його питомо українському баченню речей. Я не кажу про беззаперечність того, що „Тарковський, виявляється, є родичем Карпенка-Карого за материнською лінією“, чи Ф. Достоєвський – „славетний український письменник“, і не про відоме „де живуть українці – росте все“, або „Така вже Україна взагалі: раз приїхав – покохав на все життя“. Ні. Йдеться про тверезий погляд на реальний стан речей, подій, важливих для розвитку постімперської України, при цьому з розумінням амбівалентності історичних подій, бо німці, приміром, „ще й досі чомусь вважають Марінеско військовим злочинцем,що разом з екіпажами підводників потопив чимало цивільного населення, що евакуювалося з Прибалтики до Німеччини. Біс цих німців розбере, навіть на героїв наших зазіхають. Мабуть, усі славетні для когось герої для інших – лише військові злочинці“.

   „Весілля“ – незвична книга ще й суто з формального боку. Основний текст роману складає 140 сторінок. Інша сотня (виключаючи „Хепі-енд“) – це „Генеалогія роду Чуприних“, „Розділи, що не увійшли до головної частини“ і „Книга скарг та пропозицій читачів“. У результаті такого, так би мовити, „експерименту“ складається певна думка під навалою вражень від своєрідної „фокус групи“, яка мала можливість ознайомитися з ранніми варіантами роману он-лайн. І читацька реакція заздалегідь спрогнозована. В кінці-то все одно чекає „Хепі-енд“.

   Весільний почет весело прямує далі. Весільні генерали обіймаються з військовими та разом скочуються у піщані кар’єри, цигани й ведмеді підспівують і  підтанцьовують авторові, який, ніби заприсягнувшись на Біблії чи хильнувши зайвого, говорить тільки правду і нічого, крім правди. І вимагає цього від інших.

 

Олександр Михед, Київ

 

 

Малюнки літераторів і тексти художників

 

Юрій Кучерявий

„Пам‘ять і місце“

Київ, „Факт“, серія „Зона Овідія“, 2008

 

   Книги з поетичних полиць серверу „сучукрліту“ здебільшого дотримуються межової рефлексійності. Дивна напруга, котра змушує поетів запевняти, переконувати, виховувати читача, з часом починає діяти на нерви. Поезії бракує спокою, поезії бракує метафізики, поезії бракує абстрактного мислення, зрештою, поезії бракує поезії, думаєш ти, повертаючись додому з черговою книгою, марно гортаючи її в пошуках не точності опису переживання (для цього існує психологічна проза), не влучності думки (для цього існує філософія), не перебігу станів (для цього існує сповідь), – але нового поєднання всіх цих якостей, котрі зрідка дарують читачу звичайну переконливість і, разом із нею, обов‘язкову, несамовиту чи сумовиту,відсторонену красу метафори.

   Натомість в сучасній українській поезії частіше йдеться про вбивство силаботоніки, і в число підозрюваних першими потрапляють поети львівської школи; схоже, вона просто ніколи їм не подобалась. Формалісти за призначенням, поети львівської школи завжди пояснювали природу перекроєної віршової тканини вродженою антипатією до строгих вимог форм, обережно виправдовуючись оберемками хвойних вінків філософських конотацій, загорнутих у суцвіття незнаних, здебільшого неприсутніх у сучасній римованій поезії метафор.

   Концептуальна аморфність, абсурд в якості елементу текстового дресс-коду, все інше, за що ми всі так любимо поезію львівської школи, переважно залишаючись грою у спосіб мислення для літераторів, для професійного філософа – в особі автора книги, – можливо, натомість набувають форми уможливлення втечі геть з тісних кімнат слів, приречених на чіткий, самовпевнений сенс. Юрій Кучерявий запевняє в тому, що цякнига складається з сонетів – „тому, що основна думка припадає на два останні рядки“. Читачу без сенсу дискутувати з автором, тим більше, що в віршах дійсно 14 рядків, – добре, думає він, хай буде сонет, львівський сонет, я не проти, – і хто, врешті, наразі рахуватиме рядки, і при чому тут, зрештою, їх кількість, коли ти читаєш:

   „У музеї за містом, я, вже божевільний, вдивляюсь в твої прожилки, в сліди на фаларі,

   Долонько бліда, бронза, кування, клепання, інв. № Арх. 3919, у дзеркалі сплаву – тепер, ти кажеш, ви зводите городища для кимерійців.

 

   Моя дружина, посміхаючись до мрій про своє відображення у Невшателі,

   Не знає іще про твоє існування“.

 

   У поезії філософа відсутні властивості поезії літредактора, чи, скажімо, закоханого. Натомість тканина його текстів розходиться віялами думки про світ, і цього цілком досить, щоб визнати за текстом більшість магічних властивостей поезії, – щоправда, набутих внаслідок поневірянь автора не стільки в глибинах підсвідомості, скільки текстами мислителів всіх часів і народів, з відчутною долею симпатики до мислителів античних.

   Вживаючи в одному з творів вираз „від голови“, його автор має право не вірити в талант. Колекціонування, в даному випадку – метафор, історичних обладунків предметів, їх прикметних вражень, перелік ідей, маніпуляції синім піском вражень, які поволі засипають клепсидри судин старого міста – як ніщо інше, далекі від категорії „талант“, принаймні в стихійному розумінні слова, неможливого без межово відвертих емоційних спроб виговорити ту сутність буття, що з дитинства стискає тебе за горло.

   Твій фах окреслює твою ідентичність, прирікаючи тебе на фатальну остаточність визначеності твого власного „я“; поет мусить її уникати, як будь-якого вияву правдивої несвободи. Поезія Юрія Кучерявого нагадує малюнки літераторів або тексти художників, – творчість всіх тих, хто здатен захотіти позбавитись від приреченості на самототожність, принаймні на деякий час, позбутись остаточності виговореності, властивої філософії здатності точно, бездоганно влучно визначити властивості предметного, мистецького, філософського, абстрактного світу. Власні вірші виштовхують поета в простір, де візерунки метафор не стиснено змістом, і, отже, можна відпочити від жахливого вміння говорити про все занадто ясно. Ці вірші приємно читати, і їх легко зрозуміти в якості спроби автора позбавитись від жахливої здатності назвати всі речі і всі явища їх власними іменами, прирікаючи їх на остаточність буття, властивого названому, унаочненному, раз-і-назавжди  існуючому предмету, почуттю, явищу.

    Розкривати літературні контексти поезії пана Юрія тут і зараз не випадає, – бібліографія була б завеликою, навіть якщо йшлося б тільки про львівську поетичну школу. Його твори формально і географічно припасовані до творчості львівських поетів його покоління, – Остапа Сливинського та Галини Крук; його уявлення про мистецтво тяжіють до тих, кого він перекладає, – скажімо, до Сильвії Плат; а також до тих, з ким і про що автор говорить, – а це, завдяки „Дзизі“, представники інтелектуальної еліти ледь не всієї країни. Все разом означає: автор цих віршів пише не випадково і не даремно.

   І, допоки в сервері сучукрліту його логіном виступатиме література, а паролем залишатиметься мистецтво, читачу можна сподіватись на те, що він не забуде їх точної послідовності і, отже, очікування наступних книг цього автора небезпідставне.

 

Дана Пінчевська, Київ

 

 

Бум для вдумливих

 

Лесь Белей

Son et Liumiere

Листи без відповіді

Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2008

 

   Сьогодні, хай і з дещо іншого приводу, Андрій Бондар у своєму блозі написав таке: „В Ужгороді, здається, поетичний бум“. Не вдаючись до буквоїдських роздумів проте, наскільки відсотків можна з цим твердженням погодитися, треба визнати – щонайменш публічний інформаційний потік поезії з Закарпаття останнім часом суттєво посилився. Може, то під чудодійним поглядом Петра Мідянки із зацікавлених підлітків повиростали поети (про чудодійність це я не так собі – кажуть, у Києво-Печерській лаврі нещодавно односелець Мідянки розповідав про свого сусіду-поета, що „він – мольфар!“)? Або далися взнаки два десятиліття цілковитої свободи письма та покращення комунікацій – і поетична карта країни почала позбуватися того, що здавалося білими плямами?

   Поза сумнівом, один із проявів „закарпатського буму“ – вихід у видавництві „Лілея-НВ“ книги Леся Белея „Son et liumiere. Листи без відповіді“. У цієї збірки вкрай елементарне й невибагливе оформлення, хтось би назвав його навіть убогим. Проте навдивовижу „Бульвар Де Кліше“ Вінсента ван Гога з простими, як двері, літерами назви книги й імені автора якнайідеальніше пасує віршам, захованим усередині, їхньому настрою. У тому самому емоційному напрямку працює й те, що „Листам без відповіді“ накинуто необов’язкову квазідраматичну форму. На самому початку автор наводить перелік „протагоністів“ (Ек’ю, Ерл, Бітті й Су) з верліб ровими характеристиками, а всі подальші вірші поділяються на розділи як листування цих персонажів.

   Поезія Леся Белея часто прагне витворити своєрідний опуклий і повітряний простір, але щоб повітря це було відчутним, завдяки то начебто малозначущим м’яким асоціативним сполученням слів, то підкресленим  вигадливим метафорам:

 

…очі як ґудзики

пришпилюють

олив’яне лице з грецького театру

 

пізня осінь буде

суха як північний вітер

 

вона зжене птахів

з моєї голови.

 

   Знаходиться в цьому м’якому письмі місце й для таких собі антисюжетних історій із трохи сюрреалістичними афоризмами. Найкращий приклад – вірш „Амбрели“. Перевірка парасоль через підвішування їх догори ручкою призводить там до того,

що –

 

Місіс Луїдо

довелось

вийти в місто

з парасолькою

від сонця.

 

Вона не знала,

що буде просто сіро,

 

а від цього ще не

вигадали парасоль.

 

   Лесь Белей – не той автор, що зустрічав би читача з розпростертими обіймами.

„Листи без відповіді“, скоріш за все сподобаються не відразу, а після не першого вдумливого прочитання. Красу метафор, сполучень слів і закрученості подвійного дна думок найкращих віршів цієї збірки треба розсмаковувати. Зрештою, ці кращі вірші також потрібно ще вирізнити з менш вдалих, у яких м’якість, розрідженість й асоціативність не підсилено внутрішньою енергетикою.

   А ще „світла і звуки“ Белеєвої книжки засвідчують формування не лише „закарпатського буму“, про який ішлося на початку цієї рецензії, а й про формування своєрідного стильового кола в молодій українській пое зії. Це – плавні метафоричні верлібри, помережані грою відчуттів й асоціацій. Ніби антитеза екстравертно-сюжетнішим і традиційнішим поетикам. Із урахуванням „Листів без відповіді“ сьогодні найчистішими представниками цього „напряму“ можна назвати Остапа Сливинського, Юлію Стахівську і, власне, Леся Белея.

 

Олег Коцарев, Харків

 

 

„Гейд-лідер“ андеграунду

 

Микола Холодний

Повернення

Київ, Факт, 2009, 212 с.

 

 

   Ще у „триглодитний вік“ люди замислювались над початком і кінцем того життя, яким дихалось і любилось. Людям завше вірилось, що кожен може повернутись. Щоправда, повертатися можна геть по-різному і в різних іпостасях. Можна навіть просто – спиною. І коли Микола Холодний у своєму „Поверненні“ писав, що „верніть-но до найближчого гудка мені мене, що знищувався планово“, то говорив серйозно і говорив про тих, хто за спиною.

   Через стільки часу його йому повернули. Так сталося, що поета, якого називали комбатантом і „гейд-лідером“ андеграунду, цінували закордонні критики, а вітчизняні ігнорували. Його вірші майже не друкувалися в Україні, але переходили з вуст у вуста, декламувалися і студентами, і кочегарами, і академіками. Натомість видавалися в Парижі й Торонто і були відзначені визначними іноземними преміями. А „рідні“ критики продовжували мовчати. І попри те, що поета видворили за бунтарство з Києва, що тримали в тюрмах, виганяли з роботи, Микола Холодний залишався вільним. Бо вільним був його дух. Він писав те, про що думав, і думавте, про що писав. Дехто співав оди „вождям“, „катав“ анонімки на брата – Холодний лишався вірним Собі, Богові і Правді. А тому не зраджував своєму мускулястому бунтарському стилеві. Адже тільки Холодний міг так написати про заздрість безпаспортного колгоспника до собаки з паспортом – і тим висловити всю ницість радянського режиму. Його або жах як ненавиділи, або низько схилялись перед ним.

   Нарешті 1991 р. з’являється довгоочікувана, перша в Україні, збірка віршів Миколи Холодного „Дорога до матері“. Потім виходили його поеми та есеї. І от – „нова“ з’ява в українському друці поета-шістдесятника, та вже, на жаль, посмертна. Але це справжнє „Повернення“, позаяк до збірки увійшли такі собі пронумеровані вірші, що були підшиті до справи Миколи Холодного в КДБ. Уміщені поезії часово охоплюють півстоліття.

    Вірші його – пронизливо підсерцеві і глибоко філософські. Іноді вони скидаються на сплетене павутиння думок, на сюрреалістичні медитації, а іншого разу дивують напрочуд розбещено-еротичною простотою та саркастично-патріотичним наповненням. Це як римовані, так і верліброві творіння з відчутними жіночими і пташиними голосами, яких веде за собою чоловіче бунтарське „Я“, з ритмом маршу і фольку.

   Це місяць, який „обіймає вишню і покидає неба склеп“, і той місяць у Холодного „кряче“. Це церква, як жінка, і жінка, як церква, на яку „молився б світ на тебе голу… святі спускалися б додолу і палили власні образи“. Це зґвалтована Україна. І в кожній його рецепції відчутне відлуння часу і простору, яким „смакував“ Микола Холодний, присутнє Третє, яке весь його шлях дихало в спину поетові.

   Коли розкласти вірші хронологічно, можна прочитати „совєтську“ історію та риси доби дисидентства. Так перед нами з’являються Булига, Маноліс Глезос, Стус, Параджанов, Сахаров і навіть він самий зі своєю „вовчою душею“. Таке враження, що нема такого моменту і ситуації, яких Холодний не зміг би описати поетично. Від його уваги не ховається ані замовчуваний атомний вибух, ані „нове народження“ поета, ані те, як „по всій Україні лози нагнула російська зима“.   Інші ж поезії можна розгадувати як шифр, чим і займалися слідчі КДБ. Та так і не розгадали, і закривали поета в Лук’янівці, а він і звідти продовжував слати  „товаришам із тюрми“ своє „холодне“ слово. А, виявляється, „сіль“ була геть не „шпіонська“, а чумацька. Так, його „формулу шлюбної ночі“ – C2H2OH / IO / C19H28O2+C18H22O2 – сприйняли як шифрограму в ЦРУ, а сенс аж надто еротично-примітивний: етилові спирти і діоксид = тестостерон + гормонестрон (чоловічий і жіночий гормони).

   Окремо стоять вірші про братів-дисидентів, Вкраїну, „безпритульне“ кохання і „мишиних королів“ ленінізму. І в тих поетичних речах присутній біль і розчарування, суїцид та інцест. Та водночас те все так тісно переплетено з питомою жагою до життя, вірою і сарказмом, що мимоволі дивуєшся – як можна було так писати правду. І те, як дівчинку в утробі брат-близнюк позбавив цноти, і як жінка прала неіснуючому чоловікові сорочки, а чоловік – шив померлій жінці шкраби, як на „стрімкім териконі віддалась“ вона – здається ірреальним. А проте у кожному рядкові сила, і то сила-силенна парадоксів, сюру та істини.

   Книжечка прочитується швидко, але її хочеться перечитувати і перечитувати знов. І кожного разу, розгортаючи її – відкриваєш нові глибини і переживаєш все наново.

   „Вот эту смерть и напомнил мне раздавленный репей на вспаханном поле“, – писав Л. Толстой про Хаджи Мурата, і таким Муратом назвав М. Холодний вірменського генія українського кіно. І, певно, що таким же Муратом був сам Холодний, який нарешті повернувся до нас своїм „холодним“ і ошатно-оголеним словом. Тому сьогоднішній прихід неоціненного поета-шістдесятника, який „любив Вітчизну і горілку з перцем, ноги нареченої й трудовий народ“ – надзвичайно потрібний.

 

Ольга Мамона, Київ

 

 

Кубанский сборник

 

Кубанский сборник:

сборник научныхстатей и материалов

по истории края

ред. А.М. Авраменко, Г.В. Кокунько.

Том III (24). – Краснодар, 2008. 496 с.

 

   Побачив світ третій випуск „Кубанского сборника“ – солідної 496-сторінкової збірки науково-популярних статей, що стосуються історії та археології, культурної спадщини, сьогодення Краснодарського краю. Крім того, том містить архівні матеріали, огляди та рецензії. Укладачі збірки позиціонують її як продовження популярного дореволюційного „Кубанского сборника“.

   З огляду на історію заселення Кубані, збірник містить і низку матеріалів, пов’язаних з Україною. Перш за все, це козацька тематика (статті про історію, збереження та реставрацію повернутих Росії Кубанським військовим музеєм у Нью-Джерсі (США) 60 прапорів Кубанського козачого війська; про видатних кубанців; про доцільність перепоховання праху видатного кубанського історика, статистика та громадського діяча Федора Щербини з Чехії в Краснодарі). Цікавими є огляд краснодарського історика, члена Наукового товариства ім. Шевченка Анатолія Авраменка „Кубань на сторінках журналу ,Пам’ятки України‘“, а також бібліографічний покажчик „Чорноморія та Кубань у журналі ,Киевская старина‘“, укладений ще одним краснодарським членом НТШ – проф. Аркадієм Слуцьким.   Чи не вперше у збірнику широко представлено матеріали про історію різних етносів, що жили на Кубані: поляків, словаків, а також про шапсузький (адизький), вірменський, німецький і грецький національні райони, що існували тут у 1920–1930-ті рр. у рамках більшовицької політики т.зв. „коренізації“.

 

 

Володимир Пукіш, Анапа

 

 

Спогади Петра-Йосипа Потічного

 

   „My journey“ (мій шлях) – так назвав професор Петро-Йосип Потічний свої спогади, видані англійською мовою в США. Професор Потічний – знакова постать. Він народився у змішаній польсько-українській родині в селі Павлокома, де в березні 1945 року загін Армії Крайової під керівництвом поручика Юзефа Бісса (псевдо „Вацлав“) знищив 366 мешканців, серед яких були діти, жінки та літні люди. В травні 2006 року в селі відбулися урочистості з нагоди відкриття пам’ятника загиблим, на яких були присутні президенти Польщі та України. Петро-Йосип Потічний упродовж багатьох років з великими зусиллями і терпінням збирав матеріали й свідчення, пов’язані з його рідним селом, які дозволили 2001 року видати монографію під назвою „Павлокома 1441–1945. Історія села“ (Торонто–Львів, 2001). Професор Потічний – співзасновник серії „Літопис УПА“, що видається впродовж 36 років. Він є передовсім людиною діалогу, діалогу українсько-польського, але також українсько-єврейського. А ще професор є людиною невичерпної енергії.

   Спогади Петра-Йосипа Потічного, видані в серії „Літопис УПА“ англійською мовою, охоплюють період з дитинства автора по 1947 рік, коли він опинився в Німеччині, звідки згодом помандрував далі, в еміграцію до США. Петро-Йосип Потічний зображає в своїх спогадах рідний дім, час, людей і події, які визначили його життя, наклали свій відбиток, сформували характер і ставлення до життя. Згадаймо, що під час каральної операції в Павлокомі Потічний втратив більшість своїх найближчих родичів. Про описаний в книжці період свого життя П.-Й. Потічний дуже стисло сам розповідав кілька років тому в розмові з Петром Тимою. Надамо йому слово, бо говорить він з притаманною йому стриманістю (що помітно також у спогадах „My journey“). „У 1941–1945 роках я не жив у Павлокомі, я був учнем гімназії у Львові. До села я повернувся, коли Червона Армія почала наближатися до Львова. Наприкінці лютого 12 чоловіків покинули село, взявши мене із собою. Отож, під час самої різанини мене в селі не було, я уникнув цієї трагедії. Натомість під час попередніх нападів на село я був там. (…) Після різанини я не мав куди повертатися, почалося моє життя в підпіллі, я став стрільцем сотні під керівництвом сотенного „Громенка“. Восени 1947 року ми здійснили рейд у американську окупаційну зону в Німеччині. Там я певний час відвідував школу, після закінчення якої за добру успішність отримав стипендію Колумбійського університету. Та не скористався нею, бо хотів залишитися в Європі. Однак роком пізніше я виїхав до США. Щоб вижити, змушений був сам собі давати раду, працювати, фізично працювати“.

   Подальша доля П.-Й. Потічного, не описана в книзі, могла би лягти в основу сценарію для фільму. В США Потічного мобілізували до американської армії і направили в Корею. Він служив у спеціальних загонах Marins Corps. Після звичайних навчань, а також проходження курсу з диверсії, служив у розвідувальних загонах, що називалися Reconesans. Воював у Кореї, потім його перемістили в Японію. Це були спеціальні загони, які на підводних човнах доставлялися для операцій на території Китаю. В одній з таких акцій Потічний був поранений. Після повернення з війни, в рамках програми підтримки солдатів, вступив до університету у Філадельфії, потім до Колумбійського університету в Нью-Йорку. Там захистив докторат. Працював в університетах США, згодом переселився в Канаду. Потічний є автором багатьох публікацій, одним з ініціаторів та активних учасників українсько-єврейського діалогу.

   Спогади П.-Й. Потічного нагадують документальні записи, може навіть солдатський рапорт. Попри це, коли він говорить про рідну домівку, про людей з Павлокоми, про своїх товаришів, з якими воював у сотні „Громенка“, між рядками вчувається теплота й схвильованість. Я мала нагоду познайомитися з професором Потічним у Павлокомі під час урочистостей на честь відкриття пам’ятника українським жертвам. Після їх закінчення він хотів ще побачити „свої“ місця в Павлокомі. Я та ще кілька осіб супроводжували його в цій „прощі“, за що при нагоді хочу подякувати професору Потічному. Ми пройшли дорогою від його батьківської хати, яка тоді не згоріла і стоїть донині, повз місця, де жили їхні добрі сусіди, які тоді загинули, до місця, де колись стояла церква, що від неї залишилася лише купа каміння. Його розповіді про ці місця і людей були малослівними, знову відчувалася та ж стриманість, з якою він пише про своє життя у книзі „My journey“. Але в його словах, як і в промові, яку він приготував для урочистого відкриття пам’ятника українським жертвам Павлокоми (яку, на жаль, не включили до програми відкриття) не було ненависті. Потічний дуже глибоко розуміє, якою мірою 1939–1947 роки стали для поляків і українців трагічним „клінчем“, наслідки якого долаємо ще й сьогодні.

   Ми чекаємо на другу частину спогадів Петра-Йосипа Потічного, в якій йшлося б про зусилля, що їх він докладав у Сполучених Штатах та Канаді для збереження документів і спогадів про історію УПА, повернення пам’яті про рідну Павлокому, а також про його діяльність та роздуми в контексті діалогу з поляками, євреями.

 

 

Іза Хрусьлінська, Варшава