УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 9/2009

Скільки в Україні Лозинських?

(Скачати весь номер: 9/2009 [PDF, 3 Mb])

   Текст: Дмитро Гаразд, Львів

  

   В Україні, де притягнення депутата Верховної Ради до кримінальної відповідальності, навіть при наявності доказів, може бути зроблене лише за згоди більшості від складу парламенту, позбавлення депутата від блоку Юлії Тимошенко депутатського мандата є надзвичайно знаковою подією. В першу чергу через те, що це вперше депутати не заступилися за свого колегу. Адже і раніше були випадки, коли правоохоронні органи просили у ВР дозвіл на арешт народного обранця. І тоді, навіть не зважаючи на те, чи з привладної партії депутат, а чи від опозиції, такого дозволу депутати не давали. Адже розуміли: наступним може бути майже кожен.

 

  

   Утім, все-таки це сталося. За звинуваченням у вбивстві людини 415 депутатів проголосували за позбавлення Лозинського депутатського мандата. Таким чином, громадськості показали, що межа свавіллю є. Cправі дали хід, екс-депутата одразу ж нарекли масовим вбивцею та … оголосили в розшук, оскільки вийшовши з парламенту, він одразу ж зник. А пресою тільки й поширюються чутки про його виїзд за кордон або загибель. Так, щоб суспільство звикло – на лаві підсудних його не побачать. А тим часом практично не з’являється інформація про спільників Лозинського.

   З іншого боку, голосування стало фактично публічним вироком суду, хоча вина Лозинського судом ще не доведена. І таким чином обранці самі продовжили творити беззаконня у справі Лозинського. Адже депутати могли проголосувати за тимчасове зняття недоторканості з метою проведення слідчих дій і затримання у разі потреби. Однак вони публічно засудили колегу ще до рішення суду. І однією з перших це зробила прем’єр-міністр Юлія Тимошенко.

   У суспільстві виникає зрозуміле запитання: чому такий поспіх і чому таке таврування свого колеги? Чи не приховується за цими діями таке притаманне депутатам бажання „відмити“ якогось іншого свого „колегу“, більш впливового і значущого, пожертвувавши менш потрібним Лозинським? Кіровоградщина віддавна вважалася вотчиною Ігоря Шарова, колишнього члена партії „Трудова Україна“, а сьогодні депутата від Блоку Литвина, який між тим курує і місцевий осередок Партії регіонів. Він, до речі, курував і роботу штабу Віктора Януковича в регіоні під час останніх президентських виборів. І саме його помаранчеві звинувачували в координуванні організації масових порушень, які творилися на виборах. Згідно з рейтингом впливових людей Кіровоградщини за версією тижневика „Коментарі“, саме Шаров є другою за впливовістю людиною Кіровоградщини. Першим же визнано іншого одіозного народного депутата, члена НУНС Олександра Третьякова, бізнеспартнер якого ще донедавна був головою Кіровоградської ОДА. Окрім того, Третьяков перебуває у доволі хороших стосунках з одним зі спонсорів БЮТ Ігорем Коломойським, а відтак і наближений до прем’єра. Таким чином, ниточки, які розплутувало слідство, могли б привести до одного із цих «господарів» області. А можливо, і до обох одразу.

   Мабуть варто також звернути увагу не тільки на факт самого вбивства, вчиненого публічною особою, але і на те, як люди із ближніх до місця трагедії сіл характеризували Лозинського. Просто у телекамеру люди заявляли, що він був і є бандитом, тісно зв’язаним із кримінальним світом і що він неодноразово вчиняв беззаконня як на „прихватизованих“ ним латифундіях, так і загалом у районі. А усі звернення громадськості до правоохоронних органів просто ігнорувалися.   Виникає запитання: а якби не сталося цього вбивства, то Лозинський і далі б безчинствував? На це запитання можна дати відповідь коротким логічним рядом аксіом. Ринат Ахметов останнє десятиліття вважається безроздільним „паханом“ Донеччини. Тут його слово значить значно більше ніж не тільки голови обласної адміністрації, але й президента із прем’єром. До Помаранчевої революції Сумщина перебувала під багаторічним і безроздільним пануванням Володимира Щербаня, у напрямку якого також звучало чимало гострих звинувачень. Закарпаття до тієї ж революції перебувало під масовим впливом СДПУ(о) на чолі із Віктором Медведчуком. Тоді ж одним із опосередкованих господарів регіону був колишній есдек Віктор Балога. Втім, він зумів вчасно переорієнтуватися і став безроздільним «власником» області вже при Вікторові Ющенку. Ще одним новоспеченим латифундистом, який, як вважають, скупив усю Київщину, є права рука Юлії Тимошенко, також колишній есдек Богдан Губський.

   Це найбільш скандальні особистості, однак майже у кожній області можна знайти кількох таких господарів. Запитайте людей, що вони думають про цих осіб. І ви почуєте приблизно однакові думки, які збігатимуться із характеристикою Лозинського. Помаранчеві йшли у владу із позиченим у рухівців гаслом „Бандитам – тюрми!“. А в результаті не тільки ніхто не сів, але й чимало одіозних людей можна побачити обабіч лідерів революції. Країна оповита тотальним хабарництвом, беззаконням і як підсумок – безвладдям.

   Останнім часом в Україні все частіше звучать думки, що альтернативою безвладдю є тоталітарний, а-ля путінський режим. За якого влада буцімто жорстко контролює бізнес і не дає можливості багатіям купувати державу чи її окремі інституції. Такі ідеї хоч і нав’язуються досить явно з боку північного сусіда із відомих та очевидних для українців міркувань, однак все-таки отримують схвальну теоретичну підтримку значної кількості людей, як на сході, так і на заході країни. З іншого боку, очевидним є те, що такі прояви, як тримання під контролем цілих регіонів, є здебільшого характерними для нерозвиненої та люмпенізованої частини суспільства, яку легко залякати та примусити діяти за встановленими правилами. Тому такі прояви більше зафіксовані у сільських регіонах, де люди вже давно зневірені у власній силі і не мають економічних важелів для отримання незалежності. У великих містах проявів середньовіччя немає. Частими є повідомлення ЗМІ, коли громадськість Києва чи Львова, Харкова чи Одеси, Чернівців чи Севастополя стає на оборону своїх малих прав і все частіше досягає успіху.

Український журнал