УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 9/2009

Домонтович і белетристичний діалог з культурою

(Скачати весь номер: 9/2009 [PDF, 3 Mb])

   Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

 

 

   Наближаючись до кінця списку українських прозаїків, які писали чи далі пишуть за межами України і творчість яких уже впродовж трьох років я пробую представляти мініатюрними уламками в „Українському журналі“, – списку аж ніяк не вичерпного, а складеного на основі особистих смаків і осмислень, – отож, доходячи до кінцевих рядків мого списку, я хочу повернутися вдруге до декількох авторів, чия творчість, як на мене, заслужено посяде визначне місце в українському літературному каноні. Перший з них: Віктор Петров (1894–1969), чи то пак Віктор Бер чи В. Домонтович, – археолог, літературознавець, прозаїк, філософ, найзначнішим досягненням якого, можливо, вважатимуть написані в Німеччині у 1940-х історіософічні есеї, у яких він багато в чому випередив ідеї французьких структуралістів та постструктуралістів.

   Факт приналежності Петрова до кола київських неокласиків не викликає сьогодні сумнівів, – дарма, що дехто заперечує твердження Юрія Шевельова, нібито Петров був не менше й не більше, а повноправним шостим учасником „грона п’ятірного“. Для читачів прози Домонтовича (літературної персони Петрова) така полеміка має другорядне значення, а приналежність автора до неокласицизму яскраво засвідчена характером його текстів і манерою письма.

   У спогадах Шевельова збереглася картина Петрова у процесі писання. Він міг писати навіть у найменш відповідних для того обставинах. Приміром, у товаристві, коли виникала перерва в розмові, Петров витягав з кишені малі картки паперу, й на одній з них записував речення, довго думаючи й пильно добираючи слова (іноді міг годинами думати над відповідним словом). Коли речення на картці було готове, він відкладав його і брався за наступну картку. Як мало хто в українській прозі, Петров писав „зі скрупульозністю годинникаря, що працює над мініатюрним годинником“. Його письмом (за неокласичним ідеалом) ніколи не володіла пристрасть натхнення, а зосереджена критична напруженість думки.

   І теж аналогічно до неокласиків, Домонтович часто будував сюжети літературних творів на основі наукових досліджень тем з історії світової культури. Як дослідник у монографії, він міг цитувати в белетристичних текстах речення з „джерел“, а то й додати примітки, проте в таких випадках він принципово відмовлявся від „наукової об’єктивності“; навпаки, намагався перетворити матеріал на засіб для вираження власних поглядів на деякі універсальні дилеми, причому часто у формі парадоксів, малопомітних для „невтаємничених“, які не зрозуміють підтекстів або прихованих цитат; як ось в тексті про св. Франциска, людини зламу історичних епох, чиї ідеали й психологія такі малозрозумілі-чужі для людини сьогодення, а у філігранній прозі Домонтовича обидві ці психічні настанови (Франциска й сучасного читача) бачені з перспективи інтелекту, що ніколи не забуває про проминальність історичних епох і суєтну мінливість людських уявлень-філософій. 

Український журнал