Ukraiński Żurnal - 9/2009

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 9/2009 [PDF, 3 Mb])

Розкіш, яку можемо собі дозволити

 

Богдан-Ігор Антонич. Три перстені,

Львів, Літопис, 2008, 128 с.

 

   Цього року святкуємо 100-річчя з дня народження Богдана-Ігоря Антонича – одного з найпопулярніших українських поетів, а львівське видавництво „Літопис“ ще восени 2008-го видрукувало поетичну збірку Антонича „Три перстені“.   Найперше слід сказати про тих, хто створив цю книжку як артефакт, – художників Романа Романишина й Андрія Лесіва. Хоч ідея та концепція видання належить Марії Зубрицькій (до слова, у такому форматі „Літопис“ уже видав „Зів’яле листя“ Івана Франка), саме художнє оформлення робить цю книжку такою принадною для читача.

   „Три перстені“ – це пожовклі аркуші, атласний папір, особливий шрифт (здається, такий був у прижиттєвому виданні другої Антоничевої збірки), стилізовані світлини карпатських краєвидів, виконані в сепії, вигадливі орнаменти, автографи поета та його фотознімки.

   Варто, звісно, сказати й про дбайливе упорядкування „Трьох перстенів“, що його здійснив Данило Ільницький: майже кожен вірш дубльовано відбитком рукописного оригіналу, часто з виправленнями автора. На противагу знеосібленим друкованим літерам, старанно виведені Антоничем рядки дають змогу відчути трепет поета в процесі творчості. Книжка також оснащена передмовою Миколи Ільницького, автора першої монографії про Богдана-Ігоря. Не переобтяжена докладним літературознавчим аналізом, вона стане добрим путівником у світ „Трьох перстенів“ як для шанувальників Антонича, так і для тих, хто щойно відкриватиме цього автора для себе.

   „Три перстені“ – це, мабуть, найантоничівська з усіх збірок Антонича. Звідси походять чи не всі автохарактеристики поета: „поет весняного похмілля“, „весни розспіваної князь“... Звідси – розбудований міфосвіт, про який писало багато дослідників. Звідси – ключі до прочитання „Зеленої євангелії“ та „Книги Лева“. Можна також сказати, що „Три перстені“ породили інерцію сприйняття Антонича як співця поганського світовідчуття, захопленого лемка, зануреного в „прапервісний природи морок“. Однак саме в цій книжці молодий поет знайшов свій неповторний стиль, який він потім трансформуватиме і з яким полемізуватиме.

   Молодий хлопець, який приїхав до Львова з глибокої провінції (не тільки географічної, а й мовної), будь-що хотів заявити про себе на повний голос, прагнув показати все, на що здатен. Такою видається авторська інтенція першої Антоничевої книжки „Привітання життя“. Тут він багато в чому несамостійний: у віршах ще легко можна розпізнати літературні впливи й наслідування, збірці бракує єдності стилю й світогляду. Та попри всі застереження, молодого поета приязно зустріли як читачі, так і критики.

   Після „Привітання життя“ літературний шлях Антонича міг скластися по-різному: знаємо про його шукання себе, своєї поетичної мови за – так і не виданою за життя – збіркою „Велика гармонія“. Але поет обрав іншу дорогу, створивши за короткий час цілком відмінну книгу віршів. Завдяки „Трьом перстеням“ Богдан-Ігор Антонич увійшов до історії української літератури. Чи не найпростіші для розуміння, поезії з цієї напрочуд цілісної збірки водночас приховують чимало інтерпретаційних пасток. У них, на жаль, потрапляють не лише недосвідчені читачі, а й літературознавці. Можна сказати, що міф (про) Антонича корениться в „Трьох перстенях“. І як багато міфів, він іноді тяжіє до стереотипізації. 

 

Наталя Якубчак, Київ

 

 

 

Збочено й інтимно 

 

Олександр Гаврош. Коньяк з дощем, Київ, Факт, 2009, 164 с. 

 

   Після того, як в „укрсучліті“ з’явилися імена письменників-закарпатців, всі були напрочуд здивовані їхніми розбещено-еротичними „штуками“. Саме тоді зі збірки „Фалічні знаки“ почався поет Олександр Гаврош, який, щоправда, більш відомий читацькому загалу своїми драмами і дитячою повістю про розбійника Пинті. А проте починався він саме зі „скрипучого ліжка сусідки: Раз-два-три-чотири…“

   Коли ж на літературних полицях у 80-х-90-х з’явилися перші відверті сповіді про змагання в ліжку і „фалосу струмінь“ – і читач, і автор раділи з чуттєвої відкритості „тіла“ тексту. Однак тут не можна не згадати, що перші еротичні вірші беруть витоки навіть не відтоді, а ще з українського фольклору – так званих сороміцьких віршів і пісень – „Чи я ж тобі не казала, чи не говорила: не ходи ж ти без штанів, бо зроблю Гаврила“.

   І тепер от, утамувавши „сексуальну“ спрагу, читач уже почав відрізняти штучно мальовану порнографію і тонку еротику, але… Але порнографічні речі, за якими часто ховається НЕталант, не перестали виходити друком. І тому доволі цікаво, яка ж еротика у теперішнього Гавроша.

   Під обкладинкою із зображеною жінкою з оголеними плечима і зацікавленим нею чоловіком, шість циклів („Фалічні знаки“, „Тіло лучниці“, „Ліжко надії“, „Міста і кав’ярні“, „Легка хвороба серця“ й „Покрайні записи“) і п’єса-притча на одну сцену „Вони йдуть“. Перші три – „тілесна карта“ жінки-сонця, жінки-дитини, жінки-повії, жінки-мишки і жінки-жабки, лучниці з „націленими в небо вістрями грудей“ і чужої дружини.

   Сіра мишка, сіра мишка На плечі моїм принишкла…

   І тією мапою доріжками з родимок, груденяток і вигнутих ліній спини прогулюється, втягуючи „ніздрями“ слів „і смак, і запах, і дотик, і подих… і сльози, і усміх – у кутику уст“ ліричний герой. Трохи „злягань“ із гострою метафорою, як „лезо твого язичка“, і романтичною, як „метелик розкрилених уст“, із самоіронічним порівнянням себе „голомозого“ з динею, „розбещеним“ рефреном – „ой, зроби мені, мила“ – і пісенним мотивом оди „піднятим ніжкам“… Діалоги, занурені в своє єство, монологи, звернені до її тіла, побудовані за градацією почуттів і деградацією побудови строфи. Із кожним новим рядком – усе менше слів, і в кінці чи не кожної поезії Гавроша – яскрава крапка, як крик збудженого „Я“: „…Аж серце КРИВАВИТЬ“.

   Останні три цикли – то вже іронічні змагання ЇЇ і Його, „літні джази“ сивого коханця, барокова образність і екзотичні церкви, жінки і молитви. Ці вірші вже ширші за розмахом – тут і мотив козацтва, і харалужні мечі, і пісенний зачин: „Ой сиділи мужі, / Пили мед без межі…“), і образ Поета, і філософське розуміння сенсу буття: „Бабко, а куди вони йдуть? / Вони знають…“.   І назвав я її зранку Вже не мишкою:

   – Жабкою… 

  Так, кожна „сіроока мишка“ під „розбещеним“ пером поета перетворюється на „сіро-буро-зелену“ жабку. І іноді від тієї еротичної відкритості стає збочено, а іншого разу – інтимно: „Не забувається тільки родимка /на твоїм / груденятку“. Одне не дає спокою: чому у такому вирі тілесного екстазу, така прохолодно-міцна назва – „коньяк з дощем“. І щоб дізнатися, пригубіть того коньяку. 

 

Ольга Мамона, Київ

 

 

 

Прозовий карнавал Віри Вовк 

 

Віра Вовк. Маскарада, Київ, Факт, 2008

 

    У київському видавництві „Факт“ нещодавно вийшла книжка малої прози „Маскарада“ Віри Вовк, однієї з найпомітніших письменниць української еміграції, яка багато років живе у Бразилії, пише прозу і вірші та перекладає.

   „Маскарада“ дуже відповідає своїй обкладинці, на якій густими розмивчастими мазками зображено двох жінок, явно учасниць карнавалу. Символічна замаскованість, енергійність і яскравість та оригінальне поєднання українського й латиноамериканського колориту – неодмінні складники кожної новелки Віри Вовк. Власне, новели „Маскаради“ можна поділити на декілька типів. Перший з них найбільш асюжетний, медитативний і символічний, це тексти на зразок „Мереживниці“, у яких переважно немає чіткого сюжету, натомість дія відбувається в описах предметів і станів, у можливих багатозначних трактуваннях написаного. Другий тип – умовно автобіографічний – найвиразніше втілено в циклі „Коляда на щедрий вечір“. Звісно, не йдеться про якусь буквальну чи взагалі серйозну відповідність написаного з життям авторки, справа в тоні оповіді, в тому, що ці твори читаються як посилання авторки на власне життя. І по-набоковському „доброго“ читача, мабуть, не надто повинно цікавити те, наскільки такі посилання точні. Найчастіше це історії чужинців, приїжджих, котрі незмінно мусять дитиніти, бо постійно „внюхуються“ в чужу, нову для них землю.

   І третій тип, здається, найвдаліший, найбільш органічний для Віри Вовк. Це „карнавальні“ твори, в яких особливо гостро відчувається суто бразильський присмак письма, а українська сентиментальність органічно накладається на „латиносівську“ жорстку й чутливу притчевість. Наприклад, „Весільне плаття“, новела про те, як дівчина Люана, щойно вийшовши заміж, захотіла піти на карнавалу весільній сукні. Чоловік відмовляє її, та вона не слухає, під час карнавалу її „викрадає“ й спокушає хазяїн фірми, де вони працюють, на ранок Люана вертається додому, і її вбиває чоловік. В усіх цих новелах відбувається переважно вдале балансування між пристрастю, літературністю, трохи „конструктивістською“ діаспорною мовою, танцювальною й музичною пластикою, поетичними вкрапленнями й афористичним театральним жестом.

   Варто відзначити окремий гостросюжетний твір – передмову самої Віри Вовк, де вона розповідає про своє життя. Дитинство в Карпатах і на Прикарпатті, виїзд до Німеччини, порятунок від Дрезденського бомбардування, виїзд до Бразилії, мандрівки, бурхлива літературна діяльність – усі ці надзвичайні пригоди української жінки у ХХ столітті можна і варто почитати в „Біографічній мозаїці ВіриВовк“.  

 

Олег Коцарев, Харків

 

 

 

ПроЯвлення Слова

 

Тамара Гундорова. ПроЯвлення Слова.

Дискурсія раннього українського Модернізму,

Видання друге, перероблене та доповнене,

Київ, Критика, 2009.

 

   Нове, доповнене та перероблене видання монографії Тамари Гундорової „ПроЯвлення Слова“ – книжки, знакової для українського літературознавства середини 1990-х років, –нагадує про досвід раннього модернізму початку ХХ століття. Передчуття духу постмодерну в середині 1990-х дало змогу в першому варіанті монографії розглядати злами та переходи нової свідомості початку ХХ століття в українській літературі як варіант справдженого модерну. Із перспективи після-постмодерної нового змісту набувають авторчині тези про трансмодерність українського модерного проекту, про існування інших модернізмів, а також про явище модернізму як естетичного гнозису.

   У пропонованому дослідженні концепція модернізму знайома читачам із першого видання монографії, що побачила світ 1997 року. Вона побудована на зовсім інакших принципах, аніж творення модерністського канону. Це деконструювання самої модерністської свідомості, того, як вона складається і розгортається в українській літературі на зламі ХІХ і ХХ століть, тобто в часи особливих зсувів у способах мислення, образності, типах висловлювання, а також дискурсивних моделях, за допомогою яких і в яких така свідомість оформлюється.

   Авторку цікавить не ряд імен, які можна вписати в канон, а вузли сполучень і переходів між новим і старим мисленням; модерністський естетизм як критика культури, культурософія як спроба створити нову гностичну концепцію, а модерністський дискурс як онтологія, утопія і риторика нової словесної творчості. 

 

-кри-