Ukraiński Żurnal - 10/2009

Всі на стадіон

   Відкриття стадіону „Донбас-Арена“ в Донецьку супроводжувалося гучною медіа-кампанією. Ще б пак: на відкритті сама Бейонс буде, будова коштувала 400 млн. доларів, стадіон вміщає 50 тисяч глядачів і має близько 200 туалетів. Стадіону такого рівня в Україні більше немає. Подивитися на це прийшли не лише прості смертні.

   У VIP-ложі були всі. Колись непримиренні опоненти тепер сиділи поруч – подружжя Януковичів, Володимир Литвин, президент Віктор Ющенко, його дружина Катерина, а біля неї – нардеп і господар стадіону Ринат Ахметов. Юлія Тимошенко зі свитою сиділа в іншій ложі. Але люб’язно спілкувалася з Ахметовим і Борисом Колесниковим і дозволяла вести себе за ручку по сходах.

   Відразу пригадалися президентські вибори 2004-го. Коли ці ж люди не те, що в одному ряду сидіти, вони одне одному готові були очі видерти. Пам’ятаєте „бандитам – тюрми“, „наколоті апельсини“, „вони вкрали ваші голоси“, „фашисти“? І раптом – сидять рядочком, посміхаються, одне одному руки потискають, вітають... Це вже не вперше, і начебто до цього вже звикли. Вперше, звичайно, було дивно, коли президент Ющенко, невдовзі після інавгурації, покликав на круглий стіл таких олігархів, як Віктор Пінчук, Ринат Ахметов, брати Суркіси та інших. Замість прокуратури – до президента. Пізніше такі посиденьки в президента й традицією стали. Основне – правильно пояснити, мовляв, треба думати про економічний розвиток країни.

    Але цього разу, як тільки оголосили, що слово надається президентові України, з трибун почали свистіти. Початок виступу супроводжувався таким самим незадоволеним гулом. Лише коли Ющенко почав хвалити донеччан, стадіон, футболістів і подякував Ахметову, він зірвав оплески.

   Та, на жаль, навіть такий холодний прийом мало що змінить в існуючій ситуації. Українські політики тільки перед телекамерами, звинувачують одне одного в корупції, і б’ються в груди, що будуть добиватися правди заради народу. Насправді ж вони їздять разом на полювання, мають спільні підприємства, ходять одне до одного на дні народження, цілуються при зустрічі і ручкаються, наче найкращі друзі, а не затяті політичні вороги. І при всьому цьому їм глибоко начхати, що про них думає отой народ, слугами якого вони начебто є. Разом їх багато – їх не подолати. 

Валентина Люля, Прага